Розділ 20

Я бігла під дощем, марно стараючись прикритися від нього своєю сумкою. Радувало хоча б те, що до майстерні професора Філіпа, було ще не далеко.
У мене тільки закінчились усі пари і тепер я бігла до нього, із радістю у серці, бо так хотіла розповісти про Мартина і його пропозицію.

Після того, як я прийшла від художника додому, то застрибала від щастя так голосно, що Ембер вийшла подивитись що діється. Та варто було тільки розповісти їй причину моєї радості, як вже ми двоє весело стрибали тримаючись за руки. Це була перша ніч, коли я нормально напилась. Ембер наполягла, що це потрібно відсвяткувати і витягла пляшку якогось шампанського. І вже приблизно через пів години, ми двоє стрибали на дивані викрикуючи слова пісні Can't do better співачки Kim Petras. Та врешті-решт, повалились на той самий диван і заснули, як тільки наші голови торкнулись подушок. А наступного ранку мене так боліла голова, що я пообіцяла собі, що це був останній раз коли так напивалась.

Проте, сьогодні був понеділок і повна сил, я була готова пробігти навіть під дощем відстань, аби тільки розповісти професору Філіпу останні новини мого життя.

Двері майстерні показались крізь пелену крапель, заставляючи мене ще швидше рухатись. І коли нарешті опинилась біля них, то усміхнулась відчуваючи збуджене тремтіння. Проте, перед тим як увійти, вичавила воду із волосся і постаралась також трішки висушити мокрий одяг.

"Принаймні, з мене вже не так сильно капає", - подумала роздивляючись себе.
І нарешті набравши повітря у легені, смикнула ручку до низу, відчиняючи двері.

Професор Філіп сидів за столом щось роздивляючись у своєму телефоні. Та варто було дверям рипнути, як його погляд швидко перемістився до мене, яка стояла біля входу. На обличчі у чоловіка появилась усмішка і він піднявся зі свого стільця прямуючи до мене.

- Рено, - промовив радісно він зупиняючись навпроти. - А, що ти тут робиш ? Там такий дощ, я думав ти до гуртожитку одразу ж побіжиш.
- Так, це точно. Я просто хотіла дечим із вами поділитись, - промовила, намагаючись стримати широку посмішку, яка так і просилась вилізти.
- Щось трапилось ? - запитав професор і нахмурившись схрестив руки на грудях.
- Ні. - Замахала руками. - Тобто так, але дещо добре.
- Ага, і що це ?
- Пам'ятаєте ви дали мені запрошення на виставку вашого знайомого Мартина Калахана ? - запитала, заходячи із самого початку.
Чоловік на якусь секунду задумався, та потім наче згадавши, протягнув :
- А, так-так, пам'ятаю таке. І, що ?
- А те, що тоді на його виставці Мартин запросив мене до своєї студії. Просто поспілкуватися, помалювати, дати якісь поради.
- Справді ? Так це ж добре, Рено, - усміхнувся професор Філіп нарешті знову повертаючись до розслабленого стану.
- Так. - Кивнула. - І от якраз цієї суботи я була в нього.
- Так...І ?
- І провела дуже добре час. Мартин дав багато корисних порад. Але це не найголовніше, що я хотіла вам сказати.
- Рено, не тягни, - як мала дитина заскиглив чоловік.
Я коротко засміялась.
- Добре, добре, - промовила і потерши долоні запитала : - Ви готові ?
- Так, давай, викладай уже.
Я почекала секунду, перед тим, як швидко на одному диханні випалити все.
- Мартин запропонував показати мені свої роботи, на одній із його виставок.
- Що ? - одразу ж вигукнув професор Філіп.
- Так! Він сказав, що це хороший початок, - відповіла, нарешті дозволяючи широкій посмішці розлізтись на обличчі.
- Та це ж чудово, Рено, - голосно викрикнув чоловік і підхопив мене, прокручуючи у повітрі.

Я щасливо засміялась, відчуваючи тепло в серці. Розказавши йому новину, я зрозуміла на скільки реальним є все те, що зараз відбувалось у моєму житті. Адже до цього, мені все одно здавалось, що я у сні живу. Сні, який з кошмару різко перейшов у чудову рожеву мрію. Проте, чим більшій кількості людей я говорила про те, що відбувається, тим більше все ставало реальним. Я буду мати виставку своїх робіт. Тільки від думки про це, моє серце співало.

- Так, це потрібно якось відсвяткувати, - промовив професор Філіп, ходячи туди-сюди. Його обличчя було задумливе та серйозне. Однак лише на коротку мить, адже потім він викрикнув. - Вечеря. Давай ти прийдеш до нас із Розалі на вечерю і ми відсвяткуємо. Ох, моя дружина пече неймовірний яблучний пиріг. Я домовлюсь, щоб вона його приготувала на вечерю. То як ? Прийдеш ?

Я усміхнулась, тоді як живіт скрутило від щастя і хвилювання одночасно. З одного боку, мені було так приємно отримати запрошення до них із Розалі на вечерю. Та ще й зважаючи, що приводом стала для цього я. Проте, було також дивно. Професор Філіп був не лише викладачем, або чоловіком Розалі. Він був до того ж дядьком Артеса. І це відчувалось якось не правильно. Не після того, як я відштовхнула хлопця і здається образила. Це було б занадто ніяково.

- Я не впевнена, що..., - почала нервово смикаючи пальці. Однак не встигла до кінця закінчити свою думку, як чоловік виставив переді мною долоню зупиняючи.
- Це не обговорюється, Рено. До того ж Розалі дуже хоче з тобою познайомитися. Серйозно, вона якось погрожувала, що прийде на заняття і сама тебе знайде, якщо я не представлю тебе їй.
Я не стримала короткого смішка.
- Правда ? - запитала, дивлячись на професора з під вій.
- Так, Рено, - видихнув він. - Так, що у тебе немає іншого вибору, як просто погодитися.
- Професоре Філіпе, я...
- Просто Філіп. Я думаю ми вже давно пройшли цю офіційність.
- Філіпе, - кивнула я, звикаючи до нового звертання. Було незвично. Проте, те, що він дозволив називати його просто на ім'я, чомусь так багато важило для мене. - Я також хотіла б дуже познайомитися із вашою прекрасною Розалі. Але вечеря, у вашому будинку...це...це якось. Я не знаю, як пояснити. До того ж Артес...

Як тільки ім'я хлопця злетіло з мого язика, я захотіла прикусити його, щоб позбавити себе дивного присмаку гіркоти. Чи знав професор Філіп про все, що відбулось між нами з Артесом ? Хоча чи можна казати, що щось було ? Це був всього лиш поцілунок. Але чому для мене він важив так багато, навіть якщо я сама цього не хотіла ?

- Артес живе окремо. Ти ж знаєш, - промовив чоловік. Його голос став якимось набагато ніжнішим і легшим. А слова про те, що я знаю, що Артес ніби як живе окремо заставили щоки залитись рум'янцем.
- До того ж, - доповнив Філіп підходячи ближче, - Артеса точно не буде. Він працює. Кажу, якщо тебе це турбує.
- Я... - Слова застрягли усередині і я присоромлено опустила голову.
- Рено, люба, - покликав мене чоловік і взяв у свої великі долоні мою руку зігріваючи її своїм теплом. - Щось сталося ? Між тобою і Артесом ? Він щось зробив ?

Я відчула як щось важке і неприємне опустилось на низ живота. Це було почуття провини. Мені було так соромно за те, що професор Філіп подумав наче це хлопець зробив щось не так, тоді коли це насправді була я. Мені було соромно, що зробила боляче його племіннику. Так соромно, що важко було поглянути у його очі, які впевнена, вже залились тривогою. Та як було пояснити те, що трапилось ? Як пояснити, що не знаючи чому я відштовхнула Артеса від себе, закриваючись знову ? Як було пояснити, що відчувала незрозумілий страх і хвилювання коли думала про близькість з Артесом ? Як було пояснити, що я б хотіла бути з ним, проте щось стримувало мене ? Як було треба пояснити, коли сама нічого не розуміла ?

- Добре, я прийду, - видихнула нарешті, повністю ігноруючи запитання професора Філіпа. Легше було вже просто погодитись, а ніж пояснити все, що сталося і що я натворила.

Чоловік недовірливо вдивлявся у мене, точно розуміючи, що щось не так. Він звів одну брову, а його темні очі, такі ж як і в Артеса, втупились у мене. Я відвела погляд, удаючи, що уважно роздивляюсь картини, які стояли на підлозі у рядок. Сподівалась, що щоки не видавали мою нервозність.

- Ну добре, - врешті промовив Філіп і розвернувшись на п'ятах, попрямував назад до свого столу, згрібаючи у руки телефон. - Тоді завтра. Так думаю, буде добре. Тобі підходить ?
Я заїкнулась на секунду, та чоловік наче зовсім і не очікуючи відповіді від мене з усмішкою промовив :
- Супер, тоді до завтра. О сьомій будемо тебе чекати. Ти ж маєш мою адресу, правда ?
- Так, - видихнула я, відмовляючись ще від якихось суперечок із ним.
- Чудово! - вигукнув чоловік.
- Так, просто супер, - відповіла та трішки із меншим ентузіазмом ніж він. - Тоді я, мабуть, піду. Там здається вже й дощ трішки перестав падати. Тому краще вже побіжу.
- Звичайно. До зустрічі, Рено.
- До побачення, професоре..., - швидко поправила, - Філіпе. До побачення, Філіпе.
Він кивнув і я обернулась до дверей. Очі розгублено бігали туди-сюди, роздумуючи вже над тим, що одягну, що буду говорити і все в цьому роді. Не знаю, чому я так хвилювалась. Артеса не буде, по словах його дядька. Проте, моє серце колотилось від думки про те, що я була б рада там його побачити. І ці різні думки роздирали. До того ж, я хотіла справити хороше враження на Розалі. Ця жінка по описах Філіпа ледь не ангел у чистому вигляді : мила, добра, красива, чуйна, любляча. З неї була б добра мама. Шкода, що Бог не подарував їм дітей. Однак, у них був Артес. Так, що можливо, це трішки виправило ситуацію. Словом, я не хотіла зганьбитися. А з моєю то вдачею, думаю це те, що мене якраз і чекало.

****
- Ти впевнена, що це підійде ? - запитала в Ембер, розглядаючи себе у великому дзеркалі у її кімнаті.

Подруга перерила усю мою шафу у пошуках бодай чогось, що б я могла одягнути на вечерю. Однак зі всього їй сподобалась лише моя коричнева проста кофта із широкими руками. Тому діставши її, і додавши до неї свою спідницю у клітинку чорного і білого кольору Ембер послала мене одягатись. Проте, тепер коли я стояла перед дзеркалом і оглядала себе із ніг до голови не була впевнена, що це відповідний образ. Хоча все виглядало разом красиво. До того ж подруга вирівняла моє волосся, і зав'язала ззаду маленький хвостик, перев'язавши його білою стрічкою, проте залишаючи спереду дві порядки вільно обрамлювати обличчя.

- Так, Рено. Ти виглядаєш просто неймовірно, - прокричала Ембер із вітальні.

Та я сумнівалась. День вечері настав якось занадто швидко. Я хвилювалась і не могла скріпити думки докупи. Все у мені здавалось не достатньо добрим, щоб сподобатись Розалі. А я так хотіла справити хороше враження. Все обдумувала те, що могло статись по дорозі. Пішов би дощ, я змокла б і тоді всі старання виглядати красиво та охайно були б намарні. Я могла впасти перечепившись за власні ноги, і зіпсувати тим самим весь одяг. Або через калюжі на дорозі, машина могла обляпати мене брудною водою. Я була просто майстром у накручуванні себе і це зовсім не допомагало і так моїм натягнутим нервам.

- До речі, я викликала тобі таксі, - промовила Ембер входячи до своєї кімнати в якій я досі стояла перед дзеркалом.
- Справді ? - запитала різко повернувшись до подруги. Я зовсім забула, що є послуги таксі. З тою вечерею зовсім стала розгубленою.
- Погода не дуже. А ти ж маєш виглядати бездоганно.
Я усміхнулась і кинулась до дівчини, згрібаючи у міцні обійми.
- Дякую, що б я без тебе робила ?
- Змокла б під дощем, зіпсувала мою спідницю і була б дурепою в очах дружити професора Філіпа.
Я нахмурила брови, коли зрозуміла її слова. Картинки такого розвитку подій прокрутились у голові.
- Та я жартую, Рено. Все буде добре. Ти точно сподобаєшся їй. Не хвилюйся. Чому для тебе це взагалі так важливо ? - кинула Ембер.

Я важко видихнула і знову повернулась до дзеркала, проводячи руками по спідниці ніби зганяючи невидимі пилинки. І врешті знизивши плечима відповіла :
- Не знаю, насправді. Просто, Філіп мені як рідний. І я знаю, що він покладає на мене якісь надії. Не хочеться його розчарувати.

Це була одна із причин. Другою ж поставав той факт, що ця жінка виростила Артеса. Не із самого дитинства звичайно. Проте, у найскладніший час вона була поруч. По розповідях Філіпа про доброту Розалі, думаю це її заслуга в якійсь мірі, що Артес залишився людиною. Хлопець її любив і довіряв. Вона не змогла замінити йому мати, але це не означає, що не стала близька. І чомусь думка про те, що я не сподобаюсь людині, яку любить Артес заставляла мої руки нервово сіпати край спідниці.

"Зберись, Рено. Вона ж не монстр", - насварила себе у думках.

- О, таксі вже тут, - вигукнула Ембер і підійшовши до мене, сперлась на плечі. Я зустріла її теплий погляд і ніжну усмішку у дзеркалі, та сама усміхнулась невпевнено у відповідь.
- Не хвилюйся, усе буде добре. До того ж, Артес, мабуть також там буде.
Я різко втягнула повітря.
- Е, ні. Ні. Він працює, - промовила похитавши головою.

Совість мучила, що я досі не поділилась з подругою всім тим, що сталося між мною і хлопцем. Але знову ж таки, я не бачила необхідність щось розповідати, адже сама не була певна, що взагалі сталося. Чи були ми з ним друзями ? Чи просто знайомими, які знали одне про одного занадто багато ? І що означала дивна поведінка хлопця, коли я сказала, що варто забути той поцілунок ? Він образився ? Але ж в кінці я бачила посмішку на його обличчі. Можливо, Артес взагалі сам хотів запропонувати це, але я опередила його. Словом, у мене було безліч питань. Та відповіді на них, було лячно отримати. Тому я мовчала.

- Добре, мені, мабуть вже варто йти. Не хочу заставляти всіх чекати, - промовила, обережно скидаючи руки Ембер зі своїх плечей.
- Удачі ! - викрикнула подруга, наче я знаходилась уже надворі, а не біля дверей і не могла її чути.
- Дякую. - Відкриваючи двері із нашої кімнати, я вдихнула і видихнула. Це була просто вечеря. До того ж, причиною для неї стала я сама. Адже ми святкуватимемо те, що мої роботи будуть на виставці. Одже не варто було хвилюватись. Проте, серце у грудях було не згідне із моїми переконаннями.

****
- Дякую, - промовила до водія і вийшла із машини.

Вулиця на якій жив професор Філіп була дуже красива. Вздовж неї стояли великі і маленькі особняки із гарними подвір'ями. І саме зараз я стояла перед одним із них. Досить великий будинок із цеглин постав переді мною у своєму повному розкішному вигляді. Здається, у мене щелепа відпала при спогляданні на нього. Подвір'я його, було загороджене красивою кованою брамою. Адресу чоловік дав мені ще на першому курсі. Точніше після нього, коли на літні канікули я залишилась у гуртожитку. Філіп сказав, що якщо мені стане скучно у своїй кімнатці, то він завжди буде радий побачити мене у себе. Проте, я так і не скористалась цим, просидівши все літо у своїй кімнаті в гуртожитку. Але стоячи перед цим неймовірно красивим особняком встигла вже сто разів пошкодувати, що не прийняла запрошення ще тоді.

Я підійшла до кованої брами і легенько смикнула за ручку, щоб перевірити чи вона відкрита. Та заскрипіла від мого руху і прочинилась, впускаючи мене усередину, на подвір'я яке знову ж заставило мої очі бігати від захоплення туди-сюди. По всій території були висаджені якісь рослини : чи то квіти, які навіть восени цвіли, чи то просто дерева або кущі. Разом вони утворювали такий собі садок, в якому хотілось сісти на землю і малювати дихаючи свіжим повітрям, або читати книгу про дев'ятнадцяте століття. Цей дім і це подвір'я були просто казковими. І не можу не визнати, що відчула легку заздрість, коли подумала про Артеса, який раніше тут жив і проводив безліч часу.

- Рено, ти прийшла, - почула я радісний голос із порогу дому.
Важко було повернути на обличчя звичайний вираз обличчя, який би не показував на скільки враженою була. Проте, все-таки взявши себе в руки, я посміхнулась і попрямувала до чоловіка на сходах, втягуючи руки у рукави своєї куртки. Філіп стояв у звичайних чорних штанах і білій кофті. Думаю, йому було холодно, тому я йшла швидко, щоб не заставляти його чекати.

- Доброго дня, - привіталась, відчуваючи дивний потяг зробити реверанс. Цей дім віяв атмосферою дев'ятнадцятого століття, загадкових замків, балів і чудових суконь.
- Проходь мерщій, ти, мабуть замерзла. - Замахав рукою Філіп пропускаючи мене всередину.

Я невпевнено кивнула і пройшла повз нього в дім. Мої очі одразу ж загорілись оглядаючи інтер'єр. Адже якщо я думала, що подвір'я і екстер'єр мене вразили, то зараз я ледь стримувалась, щоб не зірвались із місця, і провести пальцями по всіх меблях і деталях усередині будинку. Думаю, Філіп це помітив, адже я почула його сміх. Повернувшись із відкритим ротом до нього, я ледве спромоглась підібрати слова. Знімаючи куртку і віддаючи її чоловіку, все ж видавила, не зважаючи на те, що можу звучати, як одержима чи божевільна :

- Філіпе, цей дім..., - я запнулась. - Цей дім просто якийсь витвір мистецтва. І цей такий собі садок, і ті всі квіти. Боже, які красиві квіти.

Враження від побаченого ринули із мене як вода із водоспаду. Я важко дихала, адже все було таким красивим і я хотіла просто таки витягнути телефон, щоб сфотографувати кожен куточок і показати Ембер потім. Я ніколи не думала, що професор Філіп живе у такому домі. Думаючи про нього, уявляла якийсь маленький тихий особнячок, із невеличкою терасою, яка виводила б на задній двір. Той будинок був би скромним, проте затишним. Але, що я точно не могла ніколи навіть уявити, так це такий особняк, що нагадував замок лише меншого розміру.

- О, дякую, дорога. Рада, що тобі сподобались квіти. За ними так важко доглядати, проте мені подобається, тому не скаржусь, - пролунав ніжний і теплий голос десь у мене за спиною.

Все у мені одразу ж затряслось від хвилювання, а попередній захват як і рукою знесло. Немов не на своїх ногах, я повернулась у тому напрямі звідки пролунав голос. Переді мною одразу постала красива, усміхнена жінка старших років. Проте, замість того, щоб привітатися я завмерла зачарована її красою. У неї було темне чорне волосся із ледь помітною сивиною десь між прядками. Кругле обличчя із пухлими щічками і легким рум'янцем на них. Красиві тонкі губи, які розтягнулись у милій посмішці. І нарешті очі, такі темні як ніч проте, наповнені приязню і теплом. На ній була надягнута довга бордова сукня із довгими рукавами, і милий зелений фартух, який додав лише більше шарму цій жінці. Розглядаючи її таку красуню, бажання поправити власний одяг, засвербіло у руці. Проте, його перервав її голос :

- Філіпе, - вигукнула вона до чоловіка, трішки злим голосом, який заставив мене здригнулась. Жінка рушила до мене і поклавши свої руки мені на плечі, оглянула мене з ніг до голови. Потім її очі зустрілись із моїми, і я невпевнено сковтнула видавлюючи посмішку.
- Що таке ? - запитав її чоловік підходячи до нас.
Жінка за плечі повернула мене до нього і промовила :
- Чому ти ніколи не згадував яка вона красуня ? - випалила вона і я аж спотикнулась від полегшення. - Ось, Артес..., - почала вона, але Філіп швидко перебив її.
- Пробач, Розалі, що опустив це. Просто не хотів її красою, применшувати той талант, який живе у ній.

Я усміхнулась словам чоловіка, проте те як він перебив свою дружину коли та згадала про Артеса не оминуло моєї уваги. Та стала б я зосереджуватись на цій фразі, коли жінка розвернула мене знову до себе ? Ні. Тепер вона дивилась у мої очі, із цікавістю.
- Думаю ми знаємо одне одного. Але офіційно нас не представили, - усміхнулась дружина Філіпа і простягнула руку. - Розалі.
Я витерла долоню об свою спідницю, відчуваючи піт, який покрив її поверхню. І лише тоді простягнула її, напруживши всі м'язи.
- Рена, - відповіла. - Мені дуже приємно з вами познайомитися. Філіп багато про вас розповідав. Рада нарешті вас зустріти особисто.

Не знаю, як така кількість слів вилізли із мене без заїкання або пауз, щоб згадати букви.

- Мені також приємно зустрітись із тобою, Рено, - посміхнулась вона і взяла мої долоні у свої. - Філіп так багато про тебе розказував, що ти стала для мене немов рідна. Завжди мріяла про дочку.

Її важке зітхання і сум який на мить промайнув в очах, заставили мене припинити натягнуто посміхатися. Серце здавило від дивного відчуття.