Розділ 22

Вже давно була глуха ніч. Та мені не спалося. Я сиділа заховавшись у куток між ліжком і комодом біля нього. Намагаючись не думати про всі події того вечора малювала, в надії, що саме це прожене всі думки. Проте, змалювавши якимось непотребом вже два листки і так не відволікшись, кинула це діло. Нічого не допомагало забрати біль із серця та чорноту у голові. Розум все прокручував всі слова сказані Артесом, і перелякані погляди Філіпа і Розалі, коли ті знайшли мене на порозі свого дому усю тремтячу, заплакану і ледь дихаючу. Думаю, налякала я їх добре.

"Зате, точно справила враження на Розалі", - пронеслось у голові.

Але не таке враження я хотіла залишити по собі у жінки. Та як завжди це було - доля мені не друг. Єдине, що було добре так це те, що прийшовши додому я не застала Ембер тут. Схоже, подруга пішла гуляти або можливо в Аміри. Все краще, аби лиш не розповідати їй усе зараз коли сама не могла переварити те, що трапилось.

Артес...Я намагалась не думати про нього. Не думати, про всю нашу розмову на кухні. Та пам'ять сама прокручувала ті спогади. І кожен раз я немов заново переживала момент, коли вибігла надвір, а хлопець вже поїхав. Я не могла позбутись і дивного, важкого почуття на душі. Хоча воно якось мірою було вже знайоме. Почуття втрати. Проте, я не думала, що буде так боліти. Час загартовує чи не так ? Сподівалась, що вдруге буде легше, але було ще гірше. Тепер я здається, розуміла як було мамі коли вона втратила батька - людину, яку так кохал...

"Ні. Стоп". - Я різко завмерла, злякавшись власних думок. Цього не могло бути. - "Я ж не могла. Ні...але, що якщо ? Та ні."

Розгубившись, я піднялась із підлоги і почала ходити туди-сюди хитаючи головою. Я ж не могла закохатися в Артеса. Не могла ж правда ? Але згадуючи всі моменти із ним і те дивне тепле відчуття у грудях, сумніви тепер посилились у моїй голові. Я завмерла посеред кімнати сіпаючи пальці руки. Проте, зрозумівши, що не можу стояти, знову присіла у свій куток біля ліжка і комода. Обнявши руками коліна, дивилась лише в одну точну, наче у ній і були всі відповіді. Та насправді, перед очима почали повставати всі пережиті разом з Артесом митті. Дивно, та схоже я пам'ятала усе. Те, як пішла у тату-салон де мені ледь погано не стало, потім зустріч з Артесом на лекції в університеті. Його квартира і розмова про батьків. Вже тоді у мені щось зароджувалось до хлопця. Адже сама ж тоді думала про те, як затишно біля нього і спокійно. Біля нього моє серце билось пришвидшено, але не на стільки щоб відчути тривогу. Воно билось швидше, даючи моєму тілу життя. Я згадала, як ми разом втекли із виставки і довго розмовляли по дорозі у кафе. А круасани...Ми пробували одне одного круасани, і здається двоє фліртували. Боже. А тоді як я повалила його із ніг і те сильне тяжіння, яке відчувала тоді ? Я хотіла, щоб Артес мене поцілував. І коли він це зробив, то насправді я не вважала то помилкою. Це був лише мій дурний розум, який завжди перешкоджав роботі серця. Насправді тоді коли його вуста торкнулися моїх, я вперше відчула що на своєму місці і все так, як має бути. Я відчула правильність. А потім все зруйнувала. Як завжди. Але чому це зробила ? Я не розуміла...Так, мені було лячно знову втратити, але ж я пережила батькову смерть - важко, але все одно пережила. І мені здавалось, що все гаразд. Нарешті відпустила минуле і все - далі щасливо жити. Проте, щось зі мною було не так і я не могла...

"Ти постійно втікаєш, Рено". - Слова Артеса які він промовив на кухні, пронеслись у голові, відганяючи всі інші спогади. - "Та про все...про маму."

Хлопець сказав, що я постійно втікаю замість того, щоб поговорити. І при цьому згадав мою мати. Моя злість у той момент набирала обертів і не думаю, що я могла тоді тверезо мислити. Проте тепер, згадуючи всю нашу розмову і аналізуючи кожне слово, я важко зітхнула намагаючись не плакати від злості на саму себе.

"Він же правий. Він, до біса, правий у всьому."

Я була боягузкою, яка постійно втікала замість сісти і розв'язати проблему. Як тоді у лікарні, коли втекла занадто зла і засмучена через слова матері. Та, можливо, варто було постаратись заспокоїтись, запитати чому вона так вважає і взагалі все обговорити ? Проте, моя образа була занадто сильна, а я занадто горда, щоб визнати, що і власне сама могла бути не права. Та хоч би що там було хіба річ у цьому ? Тільки через те, що я боягузка не могла бути з Артесом ? Та ніч, на балконі...я думала, що "зцілилась". Думала, що відпустивши смерть батька, все справді налагодиться і більше не буде того важкого вузла у животі. Але ж я досі відчувала важкість. Важко зітхнувши, погляд упав на скетчбук поряд. І намагаючись відкопати у своєму мозку головну причину свого нещастя, почала гортати сторінки. Так важко було зрозуміти, що тримало мене від повноцінного щастя, повноцінного зцілення і я...

"То, що означає ця тінь ?" - слова Мартина звалились мені на голову, заставляючи рвучко випрямитись і взяти у дві руки свій скетчбук. Погляд впав на тінь на власному малюнку, який я так старанно закінчувала, що навіть не пам'ятала моменту, коли затемнила задню частину. Тоді художник сказав, що кожна деталь, щось означає і має причину. Проте, я не мала причини, щоб намалювати тінь. І тоді Мартин висунув здогад, що можливо вона - це те, що заважає зціленню.

На той час, я намагалась не думати про свій дурний розум, який був занадто важким і заплутаним, що навіть сама не могла зрозуміти його. Тому вирішивши, що краще відкладу обдумування цього на потім, старалась насолодитись кожним моментом у студії художника. Але схоже, тепер варто все ж було замислитись над словами сказаними Мартином.

Малюнок виглядав, так само як останнього разу коли я на нього дивилась : все той же силует людини, ті ж самі рани і ті ж самі ромашки порослі зі них, ну і звичайно та сама тінь. Проте, можливо моя робота і не змінилась, за те змінилась я. Тепер кожна деталь здавалась мені вагомою і значущою. Я провела пальцями по кожній лінії, наче якщо знову пройдусь по них, то згадаю як намалювала ту прокляту тінь. Мій погляд зачепився за неї, ту темну частину, яка містила у собі щось, що було важко розібрати.

- Щось, що заважає зціленню. Моєму зціленню..., - промимрила собі тихо під ніс, мов зачарована снодійним закляттям.

"Відпусти минуле."

"До цього ж не приїжджала."

"А з мамою після смерті батька я не дуже спілкувалась..."

- Ні, - гірко прошепотіла у пустоту, геть збита всіма думками, які лунали у голові : всі слова кимось сказані мені, мої власні висловлювання.

"То, що означає ця тінь?"

"Ти постійно втікаєш, Рено....про маму."

- Тихо, будь ласка. - Я вчепилась у голову стискаючи її обома руками, щоб змусити затихнути весь хор, який кричав у ній. Здавалось, я чула голоси які лунали зусебіч. Кожен шепіт, здавався закляттям відьми, кожне слово голкою, що билась об голову, а кожна думка молотком, який стукав по черепі. Все боліло. Так нестерпно, що важко було витримати. Дихання збилось, а в очах почали збиратись сльози. Мені хотілось, щоб усе було тихо, як ще хвилину тому. Хотіла, щоб думки затихли, а не кричали так голосно. Саме тому інколи уночі я не спала. Було занадто голосно, у тиші кімнати.

- Будь ласка, - прошепотіла болісно, наче біль у голові викликав привид, який тиснув на неї завдаючи шкоди.

Скетчбук впав із моїх колін, а малюнок на ньому наче потемнішав і тепер здавався не таким яскравим. Я ж досі тримаючи руки на голові, впала на підлогу складаючись в калачик. Тепер безлад у голові відчувався фізично. Усе тіло оніміло, було наче холодно, але й при цьому невимовно жарко. І де поділося все повітря ?

"Що означає тінь ?"

"...про маму"

"Не приїжджала"

"Не спілкувалась із мамою."

"Із неї була б чудова мати."

"Мати."

"Мама."

- Мама, - видихнула, відчуваючи як весь вихор у голові перетворюється лише в одне слово. - Мама, - повторила його ще раз вголос.

Дивний стукіт у голові припинився, так же швидко, як і появився. Тіло знову набуло нормальної температури. Дихання почало повертатись до норми. І лише сльози, досі текли по щоках. Я забрала руки від голови в якій нарешті все затихло, випалюючи лише одне слово. Більше не було шуму навкруги і страшних голосів. Натомість повисла дивна тиша, яка не тиснула, а скоріше підштовхнула до чогось - до відповіді на всі мої запитання. Відчуваючи, знову свої руки і ноги я випросталась, повертаючись у сидяче положення. Проте, туманність перед очима все ж залишалась через сльози і тому я дивилась лише в одну точку перед собою повністю сконцентрувавшись на ній. Я плакала. Але не від болю, не від розгублення або ще чогось. Я плакала тому, що нарешті зрозуміла, що весь час проблема була не лише у батьковій смерті, а й у тому, що вона понесла по собі. А саме в наших поганих стосунках із мамою. Саме це заважало, мені нарешті бути щасливою та повністю відпустите все сумне і погане, що колись було. Минуле, яке тягнулось через мене до сьогодення. Теперішнє минуле.

Артес мав рацію коли казав про мій страх втрати. Він є. Але не такий як я вважала. Я більше не боялась повністю втратити людину, як от батька. Тобто, не відчувала страху, що із кимось із дорогих мені людей, щось станеться і вони залишать мене. Я боялась покинутості, обраною ними самими. Страх того, що хтось так як і мати забуде про мене жив у мені, не дозволяючи нікого близько підпускати. Я занадто швидко прив'язувалась до людей. А світ був влаштований так, що не всі затримувались у твоєму житті і з цим потрібно було вміти змиритись. Але я не вміла. Мені було легше, взагалі не підпускати до себе людину, щоб потім не терпіти того болю, після того, як вона мене покине. Саме тому, мені важко було повністю довіритися Артесу. Хоча це я ще близько його підпустила.

Я поникла і обнявши свої коліна руками поклала на них голову. Скетчбук досі лежав відкритий біля мене, і я швидко кинула на нього один погляд. Тінь. Вона означала сварку із мамою. Це було те, що заважало мені повністю "зцілитись". Проте, зрозуміла, я це тільки зараз. Мені хотілось прокричали у голос від розпачу і полегшення одночасно. Адже було мало просто зрозуміти, що не так. Тепер це потрібно було виправити. А я не була певна, що здатна на це. Останній раз, коли я бачилась із мамою закінчився погано. Її слова досі інколи гуділи в голові, і заставляли важко зітхати. Але не зважаючи на страх, я б хотіла, щоб все було як раніше. Знову мати нормальні стосунки із нею, говорити, сміятись. І я хотіла поділитись із нею новиною про те, що мої картини будуть на виставці. Вона була мені найрідніша і я це цінувала. Любила її, хоча і було боляче. Вона моя мати і завжди буде. Я не могла змінити минуле і те, якою по відношенню до мене вона була в останні роки. Але я могла змінити майбутнє. У моїх силах було зробити так, щоб і вона була частинкою його.

Артес казав, що кожен кінець - це початок. Мій кінець полягав у тому, щоб нарешті поговорити з мамою і постаратися налагодити із нею стосунки.

Я важко видихнула повітря із легень, і витерла сльози зі щік. Взявши телефон у руки, який стояв недалеко відкрила календар. Червона позначка виднілась над однією із цифр, позначаючи значущу дату. День народження матері. Я збиралась це зробити. Нарешті не втікати, а поговорити і розкласти всі крапки над "і". Варто було вже давно так вчинити. Але думаю, що колись мене б справді трясло від однієї лиш думки про це. Тоді коли зараз, страх був останнім про що я думала. Мені набридло жити у кайданах минулого. Варто було вже скинути їх і стати вільною. Стати щасливою.

****
Я вийшла з автобуса, тримаючи дві червоні гвоздики у руці.

Дивно було знову знаходитись у рідному місті. Перше ігноруєш його довгий час, а потім приїжджаєш вже другий раз за два тижні. Це було так непритаманно для мене. Але я б збрехала, як би сказала, що не приємно. Я любила рідне місто. Все-таки тут пройшло все моє дитинство, і тут багато приємних спогадів ще з тих часів, коли наша сім'я була нормальна і цілісна. Проте і жити тут до кінця життя, не хотіла. Містечко було досить маленьке для мене. Я хотіла чогось більшого.

Від автобусної зупинки, я пройшла далі до тунелю із дерев. Дорога була вже давно знищена і тепер ноги вивертались на кожному камінці. Проте, це навіть якоюсь мірою було символічно, що до такого темного і тужливого місця і шлях був такий же. Тому стараючись не поламати собі ноги, я обережно дійшла до кінця тунелю із дерев, аж поки у полі зору не повстали старі чорні ковані ворота.

Зупинившись біля входу на кладовище, я важко зітхнула оглядаючи весь простір. Тут було тихо. Можна було б пожартувати про гробову тишу, але все ж таки ворони які пролітали інколи порушували той спокій.

Я пройшла до чорних воріт, які були вищі за мене і прочинила їх. Старі вони заскрипіли від того, що ось так просто потурбували їхній відпочинок. Обережно відчинивши їх ширше, я завмерла коли пролунав жахливий звук заліза об залізо, який різав вухо. Та ворота не впали, як я вважала лише відчинилися повністю.

Дорогу до його могили я пам'ятала добре, хоча й давно тут не була. Батько був похований посередині зі самого краю біля старої лавочки, на яку мама впала як його ховали, від того що не мала сил більше триматися на ногах. І хоча я б була рада, забути той день назавжди все ж таки є речі які назавжди закарбовуються у пам'яті. День похорону мого батька був саме таким - незабутнім.

Старе обпале листя шаруділо під моїми ногами, коли я проходила між могилами до одної чорної, яку вже могла бачити. Та сама лавочка була на тому ж місці. Але не думаю, що тепер вона могла б утримати всю вагу моєї матері, такою старою вона виглядала.
Зупинившись біля чорної могили, я важко зітхнула дивлячись на усміхнене обличчя батька на ній. Вже стільки часу пройшло з його кончини, що риси обличчя почали забуватись. До того ж, я була досить маленькою тоді, щоб зараз пам'ятати чітко як він виглядав. Але приємно було знову побачити його, навіть якщо на зображенні на могилі, а не наживо біля себе.

- Привіт, тату, - тихо промовила. Присівши, я поклала дві гвоздики на камінь намагаючись не затримувати довго руки на них. Та пальці все ж зачепили камінну могилу і я відчула, як щось у животі надривається. Хотілось би відчути його теплу шкіру, а не холодний камінь. Я знову перевела погляд на його зображення і не змогла стримати болісного звуку, який вирвався з горла. До очей почали підходити сльози і на цей раз, я не стала їм перешкоджати. Я сумувала за них. Так сильно сумувала. І хоча відпустила його смерть, мені завжди буде не вистачати його.

- Я сумую за тобою, - проскиглила через сльози, обпираючись на камінь. - Я...мені так важко без тебе. Після того, як ти пішов все змінилось. Мама...віддалилась від мене і зараз у нас не найкращі стосунки. Все пішло шкереберть, батьку.

Я гірко заплакала і опустила важку голову на руки, які одразу ж її підхопили. Холодний вітер подув, змушуючи своєю силою сухе листя на деревах зашурхотіти, утворюючи разом голосний шум. Я відчула, як холод пройшов по шиї, разом із собою приносячи мурашок, які одразу ж пробігли по всьому тілу. Та зараз було якось не до осені із її примхливою погодою.
Підвівши голову, я витерла очі тильною стороною руки і втягнула у себе повітря заставляючи легені працювати на всю потужність, щоб знову не збилося дихання. Мені хотілось так багато розповісти батькові. Про все : про Ембер, про навчання в університеті, про Філіпа, про Мартина і його пропозицію. І я хотіла розповісти йому про Артеса. Про хлопця, який вкрав серце його дочки і який дарував їй щастя.
Та я так давно тут не була, і тепер всього накопичилось так багато що не знала із чого почати. Та зробивши глибокий вдих, вирішила почати з того, що найбільше на мою думку турбувало б його.

- Я зустріла хлопця, тату, - почала намагаючись не плакати. Легка усмішка появилась на обличчі, пробиваючись через усю гіркоту слів. - Його звати Артес і він неймовірний. Добрий, співчутливий, веселий, сильний. Біля нього я відчуваю себе щасливою, живою. Він розуміє мене і завжди був поруч, коли це потрібно було.
Я важко зітхнула і усмішка зникла із моїх вуст.
- Але я зробила йому боляче. Мені було страшно відчути себе покинутою, тому я не змогла підпустити його занадто близько. Не змогла повністю довіритись. - Я звела погляд на секунду до неба, та знову повернула до зображення на могилі. - Але я хочу. Хочу довіритись і зроблю це. Та спершу, мені потрібно розібратися зі собою. Не хочу приносити у його життя ще більше болю і суму. А я не можу цього не зробити, якщо до кінця не розберусь зі своїми проблемами.

Я затихла, мов хотіла почути від батька якусь відповідь. Наче зараз мав прозвучати його голос десь поруч. І він би сказав грізно, що хоче познайомитися з Артесом. Та цього не сталося. Натомість у спину вдарив ще один сильний порив вітру. Я важко зітхнула і піднялась на ноги, ховаючи руки у кишені куртки.

- А ще я малюю, - промовила дивлячись на могилу зверху, униз. - І скоро у мене буде виставка моїх робіт. Не тільки моя власна. Там будуть і картини іншого художника Мартина Калахана. Але це хороший початок. Мені подобається те, чим я займаюсь. А ще є Ембер. Пам'ятаєш, я розповідала про неї, коли була у тебе минулого разу ?

Колись, коли я ще жила у рідному місті ледь не кожен день приходила на кладовище до батька. Мені подобалось ділитись із ним як пройшов мій день і уявляти, що він поруч і все гаразд. Шкода, що ніхто не повідомив мені, що не нормально говорити в пустоту наче там хтось стоїть, як інколи я робила. Мене вважали божевільною. Тому я перестала говорити по дорозі зі школи, наче батько мене забирав із неї і ми йшли весело розмовляючи про уроки і вчителів. Хоча інколи, коли залишалась на самоті, все ж розмовляла сама із собою, у надії що і він мене почує з небес.

- Ембер дуже мені помагає. Вона чудова подруга. Хоча для мене вона радше сестра. Я впевнена, ти б її полюбив. - Я усміхнулась. - А ще є Філіп. Цей чоловік - професор із моїх позакласних занять з графіки. Він чудовий. Філіп став для мене хорошою опорою і підтримкою. Я недавно, до речі, познайомилась із його дружиною. Мила жінка.

Я замовкла і оглянулась навкруги. Нікого не було, лише я сама. Проте, присутність мільйон померлих душ, якось дивно відчувалась. Наче всі слухали мої слова і хитали головою жаліючи.
Можливо, саме тому люди приходили на кладовище ? Щоб спокійно виговоритися тому, хто хоча й не зможе підтримати, проте точно не осудить. Можливо саме тому, я стояла тут біля батька і жалілась йому на життя ?

- Сьогодні у мами день народження, - повернулась я до батька. - Пам'ятаєш, як ти мене будив швидше і ми двоє на пальчиках пробирались до мами і потім голосно викрикували привітання ? - Я знову важко видихнула повітря. Сліз уже не було. Але й болю не серці я вже не відчувала так різко. Шум дерев, вітер, мої тихі слова - все це принесло дивне умиротворення, яке б я, могла поклястись, ніколи не уявила, що відчую на могилі батька.

- Я сумую за цим, - прошепотіла. - Хотіла б я, щоб ти був тут. Та все нормально. Я справлюсь. - Легка усмішка знову на секунду торкнулась моїх вуст, та скоро зникла. - Я більше не втікаю. І зроблю все, щоб ти мною пишався. Зроблю все, щоб бути щасливою, як ти й хотів.

Я швидко зігнала зі щоки поодиноку сльозину і ступила крок назад. Потім ще один, і ще один.
- Прощай, батьку, - прошепотіла і кинулась швидким кроком на вихід із кладовища.

Вже біля тих самих чорних воріт, я зупинилась і оглянулась на шлях, який вів до могили батька. Вітер знову подув, вдаряючись об мою щоку. І я заплющила очі, вдихаючи холодне повітря.

Вперше я дихала на повні груди, не відчуваючи болю і смутку.

****
Я хвилювалась. Мої руки спітніли, і я вже в який раз провела ними по штанах, витираючи від вологи. Торт, який купила в одному із магазинів здавався тепер за важким, а пакування липким. Проте, це все були лише мої нерви. Двері переді мною, здавались товстою стіною, яка відгороджувала мене від чогось страшного. Але це був лише вхід до рідної квартири. Я зітхнула відчуваючи дежавю. Як тоді у лікарні так само стояла перед дверима і не могла наважитись зайти. Але тоді я йшла не знаючи того, якою буде реакція матері на мене.