Розділ 24

Наступні всі дні, проходили у мене в такому вихорі, що я не встигала навіть випити просто каву. Спершу пари, потім заняття у Філіпа, домашнє. А ще я знову зустрічалась із Мартином, щоб обговорити всі деталі щодо виставки. І скажу, що чим ближче була дата її показу, тим більше я хвилювалась. Адже це вперше, я покажу усім свої картини. Бо, те, що я малювала на пари в університет, зовсім відрізнялося від того, що я творила у своєму особистому скетчбуці. Я навіть запросила декількох викладачів. Не знаю навіщо, та було приємно коли вони підтримали мене, побажали удачі і обіцяли обов'язково прийти. Так, що здається все було навіть дуже добре.

З мамою тепер ми часто розмовляли по телефоні, або я могла приїхати десь на вихідні до неї. І кожен раз, коли ми от так проводили час, як справжня мама і донька, я раділа як мала дитина, та й вона здається також. Ми двоє працювали над тим, щоб направити наші стосунки в кращу сторону і стати одне для одного справді рідними. І те, що мати старалась не менше мене, гріло душу. Я бачила як інколи сум появлявся в її очах, коли вона дивилась на мене. Та з цим не могла нічого вдіяти, як і вона. Впевнена, тепер совість її мучила та змінити це не можливо. Просто треба старатися бути краще. І вона старалась.

Тож я була зайнята, що й не мала вільної хвилини. Але не така зайнята, щоб не думати про Артеса, лежачи ввечері в ліжку. Я пробувала не зациклюватися на його словах і на нашій сварці. Але не могла, не думати про це. Адже тоді хлопець був правий, а я була така ображена і збита з пантелику, що і нічого сказати толком не могла. Аж соромно за себе коли згадую, як просто просила його залишитись, сама не розуміючи чому він це має зробити. Та, на щастя, у мене була хороша подруга, яка коли бачила, що я сумую одразу ж опинялась поруч. Знову. Вона знову допомагала мені не розвалитись і не ховатись від усього світу під ковдрою. І я була вдячна їй за це. Тому придумала дещо, щоб віддячити їй за роки дружби і підтримки. Хоча і важко було працювати над ідеєю коли Ем була завжди поруч, мені все ж вдалось стримати все у секреті.

Так у нас і проходили дні. Я була навіть можна сказати щаслива. Хотілось би правда, щоб і Артес був поруч. Та я не бачила хлопця після нашої сварки. Знала, що він здається вже майже все зробив у своєму салоні і скоро мало бути відкриття. Почула про це, коли Філіп розмовляв із Розалі по телефону. Та лячно було ще більше розпитувати у чоловіка про це. Було б якось незручно. Але я хотіла поговорити із хлопцем. Так багато хотілось сказати. Та все якось нагоди не було. Або можливо, це все мої дурні виправдовування.

- Хей, Рено, можеш скинути ті фото, що ми вчора робили ? - крикнула до мене Ем, зі своєї кімнати чим заставила аж здригнутись і повернутись із думок у нашу вітальню в гуртожитку.
- Так, звичайно, - відповіла і відставивши свій скетчбук у сторону, схопила телефон заходячи в галерею.

Я прогорнула всі наші спільні фото із вчорашньої прогулянки, яких здається було сто, на їхній початок. Та коли хотіла вже виділити потрібні для надсилання, мій палець завис над екраном. Маленьке фото зразу після тих всіх багатьох з Ембер, виділялось із всіх. Адже, саме воно заставило серце стиснутись, а палець тремтіти коли натискала на нього. На весь екран мого смартфона відкрилось фото Артеса. Хлопець був весь у чорній та білі фарбах, широко посміхався у камеру. Це було того дня, коли Філіп влаштував те заняття із живими портретами. Я й забула, що тоді сфотографувала хлопця. Прогорнувши в бік фотографію знайшла і свою схожу. Проте, у мене на обличчі була не посмішка, а дивний вираз, який нагадував обурення від того, що мене фотографують без дозволу. Я вийшла така смішна. Тому розглядаючи себе і що секунди повертаючись до фото Артеса, я засміялась згадуючи, як тоді весело було на тому занятті. Навіть, якщо потім я дізналася, що моя мати у лікарні.

- То ти надсилаєш ? - запитала Ембер, виходячи зі своєї кімнати. - О, Рено...

Я подумала, що вона побачила фото Артеса у мене на телефоні і тому вимовила моє ім'я так сумно. І я вже хотіла сказати, що все добре. Але оглянувшись на неї, побачила, що вона із якимось дивним виразом обличчя розглядає мій скетчбук.
- Що таке ? - запитала тихо, не розуміючи емоцій подруги.

Та коли вона повернула до мене, малюнок який я тільки хвилину тому сиділа і малювала на колінах, я також завмерла. На листку, був зображений Артес. Його портрет усміхався до мене своєю посмішкою із милими ямочками на щоках.

"Ні..."

Я опустила голову. Не знаю, як так сталося, що намалювала його. Можливо, мої думки і руки змовились. Адже якраз коли малювала думала про хлопця. То напевно так і вийшло його зобразити.

- Рено, - почала була говорити Ембер, та я виставила перед нею руку зупиняючи.
- Ні, нічого не говори. Я сама все знаю.

Мені його не вистачало. Я не знала на скільки, мені був потрібен у житті хтось як Артес, поки він не появився. І я схибила. Все зіпсувала через свій страх і невпевненість. Проте, якщо хотіла бачити його у своєму життя - а я хотіла - то варто було нарешті поговорити і вибачитись перед ним. Тому не чекаючи більше ні секунди, я зірвалася із дивана і швидко побігла взуватись.

- Ти куди ? - протарахкотіла подруга, яка вже появилась збоку.
- Я повинна із ним поговорити
- Ніч надворі. Рено ! - кричала мені у слід дівчина, та я вже не слухала швидко покидаючи нашу кімнату.

Вибігши надвір раптом зупинилась і оглянулась навкруги. Відносно, я пам'ятала де жив хлопець, але не дуже добре. Проте, що мали те мали.

"Але спершу треба зайти в одне місце", - подумала і витягнувши телефон загуглила піцерії, які працювали цілодобово. На жаль, єдина, яка ще була відчинена виявились за декілька кілометрів від гуртожитку. Та я готова була пройти хоч все місто, а би лише помиритись з Артесом. Тому зірвалася із місця і побігла швидко у тому напрямку де ще продавали піцу.

****
Тримаючи у руках піцу і стоячи перед дверима до квартири Артеса, я нервово переминалась з однієї ноги на іншу. Вже стояла напевно п'ятнадцять хвилин тут, у коридорі. Просто кожен раз, як палець тягнувся до дзвінка, я відсмикувала його відчуваючи тремтіння. А ще починала у голові придумувати тисячі причин чому не варто цього робити і чому це взагалі погана ідея. Хоча, коли купляла піцу то вважала це геніальним рішенням. Тепер же так не здавалось.

"Зберись, Рено. Може він взагалі вже спить і не відчинить тобі. Або просто не захоче розмовляти з тобою. Просто спробуй бодай."

Мій мозок майже ніколи не видобував розумні ідеї, та цього разу я прислухалась до нього і знову потягнулась до дзвінка. Почула, як пролунав писклявий звук усередині квартири і усвідомила, що все-таки натиснула. Проте, ніхто не йшов. Я не чула кроків, які б наближалися до дверей. Тому ще раз подзвонила, поки справді не передумала.
Лише тоді у квартирі почався якийсь рух. Мені так здалось. Та коли я почула як замок у дверях прокрутився, то зрозуміла, що це направду відбувається. Тремтіння пронеслось по всьому тілу, коли на порозі появився Артес. Він розправив светр, який здається тільки одягнув і сонно, примружуючи очі поглянув на мене.

- Рено ? Що ти тут робиш ? - запитав він хриплим від сну голосом.
Я невпевнено усміхнулась і підняла те, що тримала у руках.
- Я принесла піцу.

"Наче вона могла щось змінити, Рено. Молодець."

Тепер принести піцу здавалось не також хорошою ідеєю. Чому взагалі купила ту піцу ? Тільки тому, що хлопець любив її ? Боже, я справді не вміла вибачатись перед людьми.

- Рено, зараз третя ночі, - вже серйознішим голосом промовив хлопець, трішки прокинувшись від сну. У його звертанні читалась втома і можливо легке роздратування. Я опустила голову разом із руками, що досі тримали ту піцу і відчула як щоки почали горіти.
- Пробач, не хотіла тебе будити, - промовила тихо і важко видихнувши, подивилась у його очі. - Я хотіла поговорити з тобою.

Артес стояв спершись об одвірок, і склавши руки на грудях поглянув на мене. Його погляд сканував мене, тим самим приклеюючи до місця на якому стояла. І хоча мені хотілось відвести свій погляд, бо важко було витримати його, не робила цього. Випромінюючи фальшиву впевненість, хотіла переконати його - і себе - що не піду звідси поки ми не поговоримо. Врешті, зітхнувши хлопець прочинив ширше двері і махнув рукою на коридор.

- Проходь, - промовив тихо.
- Дякую, - так само тихо відповіла я і зайшла усередину.

Квартира виглядала, так само як і минулого разу. Навіть власні відчуття не змінились. Та сама ніяковість зараз, як й тоді коли перший раз тут побувала. Артес пройшов повз мене сідаючи на диван. Тому наслідуючи його, також пройшла до нього і обережно опустилась поруч, кладучи піцу на столик. Та одразу ж захотіла повернути коробку до рук. Тому, що тепер коли вони були пусті, я відчувала їхнє тремтіння, яке якщо чесно дратувало. Перевівши погляд на хлопця, побачила що він навіть не дивитись у мою сторону. Просто склав руки на грудях і зосередився на своїх колінах, які хитав від нудьги.

Боже, я навіть не знала з чого почати. Це той самий момент, коли у голові занадто багато слів і не можеш визначитись, що сказати такого, щоб Артес справді вислухав і пробачив мені.

"Ненавиджу серйозні розмови, " - промайнув у думках факт, з яким я вже встигла змиритись.

Я важко видихнула. Це було дивно і по дурному. Артес не був моєю матір'ю, яка мене зовсім наче не знала і яка тримала образу роками на мене. Матір'ю з якою колись я майже не розмовляла. Це був Артес - хлопець біля якого завжди легко, спокійно і комфортно. Хлопець, який смішив мене, підтримував і залишався поруч попри все. Хлопець, який дозволив забруднити салон його машини брудом і скористатися душем у своїй квартирі. Не зважаючи на те, що знали одне одного ми не надто довго, він не був мені чужим. Біля нього я не мала хвилюватись, що скажу або зроблю щось не так. Біля нього я була сама собою, і не отримувала через це осуду з його боку.

- Пробач, - сказала швидко, також дивлячись на свої коліна. Проте наступне вимовила вже підвівши погляд на Артеса : - Ти був правий. Тоді. На кухні. Я постійно втікала від проблем замість вирішити їх. І мені соромно за це.

Хлопець досі не дивися на мене, але я помітила як він схилив трішки голову убік, що дало надію на те, що він все-таки слухає. Обернувшись до нього повністю знову продовжила говорити :

- Ти був правий і в тому, коли сказав, що я втікаю від проблем із мамою, тоді коли краще б було просто сісти і поговорити з нею.
- Пробач, що згадав тоді твою матір. Це було несправедливо щодо тебе. Я не повинен був, - раптом тихо промовив Артес і звів нарешті свій погляд на мене. Я бачила у його очах щирий жаль і від цього мені захотілось кинутись йому у ноги і благати, щоб він пробачив мені. Він був таким...хорошим, а я також дурепою, що дозволила йому піти.
- Все нормально, - відповіла також тихо, відчуваючи вже сльози в очах. - Насправді, як би ти тоді цього не зробив, я б не поїхала до мами і не помирилась би з нею.
- Що ? - запитав Артес і трішки підсунувся вище на дивані. - Ти помирилась із матір'ю ?
Я гірко посміхнулась.
- Так. І мені так шкода, що я не зробила цього раніше. Я..., - Мені хотілось плакати. Я просто була така щаслива, що справді нарешті налагодила стосунки із матір'ю. І я була така рада, нарешті розповісти про це Артесу. Адже як би не він, не впевнена, що б насмілилась на це бодай колись.
- Ти молодець. Я радий за тебе. Справді, Рено. Ти заслуговуєш на це, - відповів хлопець і я згадала слова матері, коли вона розповіла як Артес вичитав її у лікарні.
- Мені мама сказала, що тоді у лікарні, - почала я, стараючись при цьому не зводити погляду з обличчя Артеса, щоб бачити його емоції, - ти заступився за мене перед нею.

Я почула, як хлопець різко втягнув у себе повітря і на видиху коротко відповів :
- Так, - та потім додав : - Я не хотів лізти. Це твоя мати і я не мав права. Проте, коли ти сказала про міст і те, що вона цього не знала...мене прорвало. - Він поглянув на мене і я ледь не задихнулась від погляду тих його темних очей. Вони були такі серйозні, як ніколи. Та я бачила ту частку цікавості у них, яку цікавило, що думаю я про це.
- Дякую, - прошепотіла я. - Це дуже багато означає для мене.

Він кивнув і знову відвернувся від мене. Я ж сиділа і просто вмирала від того, як би хотіла, щоб все було як раніше у наших стосунках із ним. Я хотіла, щоб він був ближче. Так близько, як тоді під час поцілунку. Так близько, щоб його тепле дихання торкалися мене і мені, щоб торкнутися його варто було лише підняти трішки руку.

- Пробач, Артес, - почала знову говорити, чим привернула увагу хлопця. Та він лише на секунду глянув на мене і відвів погляд знову у бік. - Мені шкода, що я відштовхнула тебе. Мені шкода, що зробила тобі боляче і образила. Мені шкода...
- Я просто не розумію тебе, Рено, - промовив Артес і поглянув чітко в мої очі. Він говорив через злість, і я розуміла його, тому не стала перебивати. Так нарешті дізналась би, що у нього на думці. - Коли я прийшов того вечора додому, що тільки бився об стінку у спробі зрозуміти твій вибір. Та нічого так і не надумав. Я все перебирав, що може зі мною бути не так.
- Я ж казала, що річ не в тобі..., - встрягла у його слова, хоча обіцяла не робити цього.
- Тоді у чому річ ? Поясни мені, Рено. Тому, що я вже втомився старатись зрозуміти твій розум, - втомлено промовив Артес.

Я зітхнула. Хлопець дивився на мене, а я була у розгубленні не здатна, пояснити все, що спонукало мене до того, щоб тоді відштовхнути так його. Проте, слова сказані ним колись пронеслись у голові і я вчепилась у них, як у рятувальний жилет.
- Пам'ятаєш, ти колись мені сказав, що кожен кінець - це початок ? І, що коли я знайду свій кінець, то й знайду свій початок ? - запитала, підсуваючись трішки ближче.
Артес кивнув і я була рада, що цього разу він дивився на мене та не відводив свій погляд. Мені важливо було, щоб хлопець мене зрозумів.
- Тож, - протягнула, - я знайшла свої кінець і початок. Правда трішки в іншій послідовності, проте я знайшла їх.
Артес схилив трохи голову набік і прошепотів :
- І які вони ?
- Кінець - це моя мати. Мені вартувало відпустити образу на неї. Вартувало зрозуміти, що моєї провини немає у тому, що вона кинула мене тоді. Що я не зробила нічого, щоб заслужити це.
- І ти це зробила ? - прошепотів Артес.
- Так. - Кивнула. - Весь цей час я думала, що проблема у смерті батька, що саме це минуле яке я не можу відпустити. А виявилось, що ні. Минуле яке я не могла відпустити, це те, яке тягнулось до сьогодення, а саме образа на маму.
- Я радий, що ти це зрозуміла для себе.
- Так, я також рада. Та до чого я це кажу..., - промовила і засувалась трішки на місці. - Саме тому я тебе відштовхнула.