Татуювання долі

Епілог

Два місяці потому.

- Рено, ти ще довго ?
- Хвилиночку, я майже готова, - прокричала до Артеса із ванної кімнати.

Я провела червоною помадою по губах і усміхнулась своєму відображенню у дзеркалі. Сьогодні був важливий день. Перша виставка моїх робіт. І-і-і...я хвилювалась. Все було добре, поки сьогодні зранку Артес не розбудив мене весело розповідаючи про те, який радий за мене і як йому вже не терпиться побачити мої роботи. Оу, так тепер ми жили разом у його квартирі. Точніше, тепер нашій. Після тої нашої розмови, пройшло вже багато часу. Я часто ночувала у нього. І знаєте, як це починається : спершу залишиш домашнє у нього, потім свій светр, потім зубну щітку і пішло поїхало. Тому вже десь через місяць, я повноцінно влаштувалась у його квартирі. Тепер вона не нагадувала холостяцьке бунгало, принаймні через всі ті речі, які віяли моїм духом. Спершу важко було звикнути до того, що ми разом живемо і взагалі романтичні стосунки були для мене в новинку. Та завдяки Артесу все було набагато легше. Він бачив коли мені могло бути якось ніяково і старався покращити ситуацію. І я була вдячна йому за це.

- Рено, ми запізнимося, - знову крикнув Артес і я почула стук у двері. - Можна увійти ?
Я швидко глянула ще раз у дзеркало і вже в який раз поправила волосся.
- Ні, - викрикнула і ляпнула перше, що спало на думку. - Я гола. І якщо ти порядний, то не зайдеш.
З іншого боку дверей запала тиша, яка змусила мене навіть глянути на них. Та потім вони рвучко повністю прочинились, вдаряючись об стіну. А у проході застиг Артес.

- І, - протягнув він, - ти не гола.
- А ти не порядний, - відповіла підійшовши до нього, і обнявши руками за шию.
Хлопець усміхнувся і оглянув мене з ніг до голови.
- Ти виглядаєш неймовірно, Ренато Памерсен, - промовив хлопець кладучи свої руки мені на талію.
- Дякую, красунчик - усміхнулась.
Хлопець нахилився до мене цілуючи у губи і я відчула, як серце завмерло, як завжди це робило, коли Артес був поруч.
- М-м-м, - промимрила відриваючись від Артеса. - Ти мені всю помаду з'їси.
Хлопець засміявся і провів великим пальцем, по контурах моїх губ, витираючи ту частину помади, яка вийшла за них.
- Тобі личить червоний, - сказав оцінюючи мій відтінок вуст.
- Мені також подобається, - прошепотіла і поглянула на його руку з годинником. - Ми запізнимось.
- Та, що ти ? І цікаво через кого ? - весело фиркнув Артес і взяв мене за руку. Я штрикнула його попід ребра і він зойкнув. - Ай. Та за, що ?
Я ж тільки засміялась і ми швидко пішли на вихід із квартири, якщо хотіли прийти вчасно.

****
Будівля де мала відбутись виставка була досить далеко від нашого будинку. Та на машині Артеса ми швидко добрались у потрібне місце. Вийшовши на вулицю із салону машини, я руками провела по своїй довгій шовковій сукні, розгладжуючи складки. Це був особливий вечір, тому й мені хотілось виглядати як годиться. Ембер навіть навчила мене робити добре макіяж. Саме тому її допомога не знадобилась у підготовці. Подруга мала приїхати з гуртожитку просто сюди і я вже по скоріше хотіла її побачити.

- Прошу вас, леді, - промовив Артес поруч, простягаючи мені зігнутий лікоть. Я усміхнулась і взялась обома руками за нього.
- Готова ? - запитав хлопець.
Я поглянула на будівлю перед нами. До нас долітала музика, яка вже лунала у галереї. Виставка почалась. Я видихнула повітря і піднявши підборіддя вище, відповіла :
- Готова.
І ми під ручку рушили до входу.

Від минулого приміщення де проходила виставка Мартина це відрізнялось. Принаймні тим, що зайшовши минулого разу у ту будівлю, нам треба було пройти ще коридор до самої зали де висіли картини. Цього ж разу, як тільки Артес відчинив чорні важкі двері, ми одразу ж потрапили у вихор світла, жінок у красивих сукнях, чоловіків у костюмах, розмов та видзенькування бокалів із шампанським. Я завмерла на виході та оглянула всю залу, а особливо стіни на яких висіли не тільки роботи Мартина, але й мої. Якраз художник перший помітив нас і поспішив на зустріч.
- Рено, радий тебе бачити, - усміхнувся і протягнув руки для обіймів.
- Взаємно, - промовила я, відповідаючи на обійми. І потім додала : - Мартине, це місце просто...щось. Все так красиво і казково. У мене слів немає.
Чоловік усміхнувся.
- Радий чути, що тобі подобається, - відповів він і поглянув на Артеса, який стояв поруч зі мною. Я одразу ж поспішила їх представити одне одному. А то заочно вони знали хто є хто, проте в живу ніколи не зустрічались.
- Мартине, це мій хлопець - Артес. Артес, це Мартин. Художник про якого я тобі розповідала.
- Приємно познайомитись із вами, Мартине, - промовив хлопець, потискаючи руку чоловіку. - Рена справді багато про вас розказувала.
Художник засміявся.
- Впевнений, не більше аніж кількість разів коли вона згадувала тебе при мені, - відповів.

Я усміхнулась і відчула, як щоки заливає рум'янець, тому й опустила голову намагаючись приховати це. Збоку пролунав тихий сміх Мартина і зрозумівши, що викликав трішки ніякову ситуацію, поспішив все виправити.
- Що ж, Рено, хочеш побачити свої картини ближче ? - запитав.
Я одразу ж рвучко підвела голову і широко посміхнулась.
- Так, звичайно.
- Тоді прошу за мною. - Мартин відвів руку убік пропускаючи уперед. Я повернулась до Артеса і взявши його за долоню, потягнула за собою.

Ми пройшли групку людей, які стояли ледь не посередині зали і щось обговорювали. Та коли у їх розмові пролунали слова "зцілення" та "ромашки" мені захотілось зупинитись біля них. Здається, вони обговорювали мої картини і мені хотілось дізнатись, що вони думають про них. Та Мартин рухався впевнено вперед, тому я просто зітхнула і поспішила за ним. І коли чоловік різко зупинився, ледь не заставляючи мене вдаритись йому в спину носом, я також пригальмувала.
- Ось, - мовив він і махнув рукою вперед.

Я усміхнулась йому і перевела погляд на стіну перед нами. І одразу ж завмерла. Мої роботи висіли вздовж довгої білої стіни, роблячи її вже не такою скучною. Я різко схопилась із місця і почала підходити до кожної із картин, на довго не затримуючись і рушаючи далі. Я торкалась пустої частини стіни біля них, намагаючись не впасти і не заплакати від радості просто тут нас місці. Кожен крок, кожна моя картина і я вже важко дихала. Все розглядала стіну посвячену моїй творчості і не могла повірити. Я зробила це. У мене вийшло. Мої картини висіли на виставці поруч із роботами талановитого художника. І подобались вони іншим не менше, а ніж Мартинові. Адже кількість людей, які топтались коло них, вражала. Я рвучко повернулась і зустріла Артеса, який очевидно весь час ходив за мною. Він зловив мій вражений погляд і одразу ж насупився непевно, спутавши захоплення із панікою. Проте, я усміхнулась і підійшла ближче до нього, кладучи свої долоні йому на груди.
- Артес, я не можу повірити..., - видавила я, відчуваючи сльози на очах. Моє дихання збилось і мені хотілось застрибати від радості.
- Хей, Рено, дихай-дихай, - засміявся Артес і потер своїми руками мої плечі.
Я нервово засміялась.
- Так, - видихнула. - Просто це все так... неймовірно. І так важко повірити.

Я поглянула на Артеса і зловила його уважний погляд на собі. На обличчі у нього вигравала посмішка і він підійшов ближче, обнімаючи мене за талію. Я нарешті, вдихнула на повні груди і закинула свої руки йому на шию.

- Ти молодець, Рено, - прошепотів Артес і нахилився трішки до мене. - Я пишаються тобою.

Я схлипнула від його слів і тільки усміхнулась, коли вуста Артеса накрили мої. Хлопець подарував мені ніжний поцілунок, і потім міцно обняв, стикаючи мене своїми руками. Я ж вткнулась йому у шию і вдихнула такий знайомий запах. Він одразу ж змусив мене розслабитись і заспокоїтись.

- Рено ? - пролунав голос збоку, чим заставив Артеса випустити мене з обіймів та встати позаду, кладучи свою руку на мені на талію. Я поглянула на людину, кому належав той голос. Моя мати стояла поруч у красивій блакитній сукні і з чудовою зачіскою. Вона посміхалась, тримаючи попід руку Роберта, на обличчі якого також вигравала усмішка.

- Мамо, Роберте, - викрикнула я та посміхнулась, - рада вас бачити. Як вам тут ?
- О, Рено, це просто щось неймовірне. Ми вже поглянули на твої роботи, - вона на секунду поглянула на Роберта і знову вернулась до мене. - Доню, я...

В її очах застигли сльози, а моє ж власне серце стиснулось від її звертання до мене. Рука Артеса, на моїй талії трішки напружилась та я тільки усміхнулась коротко хлопцю і підійшла до матері беручи ту за руки.

- Твої роботи - це шедеври, Рено, - промовила мати, стикаючи мої долоні. - Ти неймовірно талановита і мені так шкода, що я побачила це тільки зараз.
- Мам, - протягнула я шепотом, та жінка похитала головою.
- Ні, все добре. Я просто хотіла сказати, - вона глянула мені просто в очі та легенько посміхнулась крізь сльози, - що пишаюсь тобою, Ренато. Пишаюсь не тільки тим, якою талановитою ти стала художницею, але і якою чудовою людиною ти виросла.

Я важко сковтнула, намагаючись стримати сльози. Та почути таке від матері, вважило більше за будь-які похвали на світі. І тепер я не могла позбутись думки, що попри всі роки образи на неї та злості, я любила її. Саме тому міцно обняла, намагаючись показати, що пробачаю її, позаяк голос зараз міг мене підвести.
- Дякую, - прошепотіла їй у волосся, і на останок міцніше стиснула.

Мама відсторонилась від мене і взявши за долоні мої руки, стиснула їх і тільки тоді відійшла. Вона витерла швидко рукою сльозу, яка скотилась по щоці і посміхнулась до мене, піднявши голову. Я ж повернула голову до Роберта, який дивився на матір з ніжністю в очах і побачила, як його рука стиснула її талію в безмовній підтримці. Я усміхнулась. І тільки повернувшись в обійми Артеса згадала ще про одну деталь.

- До речі, - весело сказала я, намагаючись повернути всіх до гарного настрою, - мамо, це Артес. Мій хлопець. Артес, це моя мама.
- Рада знову бачити тебе, Артес, - промовила жінка і кивнула легенько головою.
- Взаємно, - відповів Артес і додав : - Ви мене пробачте за той інцидент у лікарні. Я...
- Все нормально. Правда, - усміхнулась мама і повернулась до Роберта. - Що ж ми, мабуть, вже підемо, - промовила вона і усміхнувшись до нас додала : - А вам, гарного вечора. Рено, ти приїдеш на ці вихідні ?
- Постараюсь, - відповіла я і поглянула на Роберта. - Дякую, що прийшли, - мовила до нього.
- Дякую, що запросила, - відповів чоловік з теплою усмішкою і вони обоє з матір'ю рушили до виходу.

Я легко видихнула з усмішкою повертаючись до Артеса. Та не встигла і слова бодай сказати, як ззаду мене пролунав ще один голос. Але цього разу набагато голосніший і дзвінкіший.
- Рено, - викрикнула Ембер і захекано вчепилась у мою руку. - Пробач, я запізнилась. Там такі пробки. І це таксі, яке чомусь довго не приїжджало. А ще я бігла декілька метрів сюди, тому що виявилось дорогу по якій ми їхали перекрили через щось там.
Я взяла подругу за руки і засміялась з її швидкої промови.
- Ем, повільніше. Дихай. Головне дихай.
Дівчина засміялась і лише потім наче повністю оглянувши мене, випрямилась у весь зріст і обнявши сказала :
- Рено, ти подивись на себе. Яка ти красива.
Я усміхнулась.
- Дякую, - відповіла.
- О, привіт, Артес, - раптом вигукнула подруга, наче тільки зараз помітивши хлопця.
- Привіт, Ем. Бачу, весело ти добралась сюди, - відповів Артес, стаючи поруч зі мною.
- І не кажи, - закотила очі подруга і знову повернулась до мене. - То ж, що я пропустила ?
- Нічого важливо, - відповіла, махнувши головою. І тоді швидко оглянувшись назад на стіну, яка ввела за поворот, взяла дівчину за руки. - Але я хотіла тобі дещо показати.
- О, справді ? - запитала подруга і підняла одну брову у недовірі.
- Так. Тільки заплющ очі, будь ласка.

Подруга ще більше здивувалась, піднімаючи обидві брови високо. Та я кивнула, даючи зрозуміти, що так треба. Тому вона все ж зітхнула і заплющивши очі, протягнула руки, за які б я могла її вести. Я поглянула на Артеса, який спостерігав за нами. Він знав про мій сюрприз для Ембер, тому тільки сказав :
- Я залишу вас. Піду погляну на твої картини краще. А то ти так швидко бігла, що я не встиг нічого розглянути. - Хлопець швидко поцілував мене в губи і віддалився зникаючи у натовпі.

Я ж взяла міцно за руки Ембер і попрямувала далі вздовж стіни до її кінця, інколи оглядаючись на подругу. Вже за секунду ми дійшли до повороту, на боковій стіні якого висіла картина над якою я дуже довго працювала. Я зупинилась і повернулась до Ембер, яка досі тримала очі заплющеними. Тримаючи її за руки, посміхнулась, хоча й подруга не могла цього бачити.

- Ем, - почала я відчуваючи таку любов до людини навпроти, що здавалось, слів не вистачить, щоб описати ті почуття, - я хотіла тобі подякувати. За все. Ти та, хто був завжди поруч. Завжди підтримувала тоді коли це найбільше було потрібно мені. Ти плакала і сміялась зі мною. Ти стала моїм домом, тоді коли я його втратила після смерті батька. - Я зупинилась, і важко сковтнула. Ембер стиснула мої долоні і підійшла трішки ближче. Я бачила, як її вії тремтіли, а дихання стало важчим.
- Як би не ти, я б могла зараз тут не стояти. У мене не було б цієї виставки, Артеса і навіть мами. Я завдячую, тобі всім, що маю, - промовила, я крізь сльози. - Ембер, ти одна із найдорожчих мені людей на цілому світі. Тому, що ти була поряд, коли інших не було. Я люблю тебе, Ем. І знаєш, ти мені більше не подруга, - промовила я і зробила паузу, щоб вдихнути. Та цього вистачило, щоб дівчина стиснула мою руку, а її обличчя поморщилось.
- В сенсі не подруга ? А до чого тоді попередні слова ? - запитала вона насупившись.
Я коротко засміялась і підійшла ближче до неї, кладучи свої руки на згин її ліктя.
- Просто ти мені більше ніж подруга. Ти мені, як сестра, Ем, - відповіла я м'яко і зі всім теплом, яке могла вмістити у свій голос.

Ембер навпроти різко втягнула ніздрями повітря і смикнулась убік.
- Рено, - проскиглила вона, - у мене ж туш на очах. Не заставляй мене плакати, а то все потече.
- Добре - добре, - відповіла я зі сміхом. - Але до чого я веду...Не знаю, як можна взагалі віддячити тобі за все, що ти зробила для мене. Слів просто не вистачить. Тому, я придумала дещо інше.

Я ще раз оглянулась на картину і видихнувши з усмішкою на обличчі прошепотіла Ембер, відходячи трішки в сторону.
- Можеш розплющити очі.

Подруга послухалась і зробила так, як я їй сказала. Вона ще декілька разів покліпала, розганяючи темні плями, які зазвичай бували після довго часу тримання очей заплющеними.
- Нарешті, аж очі вже заболіли скажу т..., - та Ембер замовкла, як тільки картина навпроти впала у її поле зору. Подруга наче зовсім заніміла. Вона не кліпала, і здається навіть перестала дихати. Я аж злякалась за неї, тому схопила за долоню.
- Ей, все нормально ? - запитала.
Дівчина не відповіла, але принаймні похитала головою, досі у шоку дивлячись на свій портрет, який прикрашав одну зі стін.
Нахилившись до неї, я поклала свою голову їй на плече і запитала тихо :
- Тобі подобається ?

Здається, я ніколи не бачила її такою зосередженою і мовчазною. Саме тому, хвилювання по трішки почало підходити до моєї свідомості. Я старалась, як могла. Це був перший такий мій професійний портрет живої людини. Вигадані обличчя було якось набагато легше малювати. До того ж, це була не просто людина. Це була моя дорогоцінна подруга Ембер. І я хотіла представити її на папері такою, якою її бачила я. Найкращою.

- Рено, - прошепотіла вона, а потім різко повернулась і обняла мене за шию. - Це щось з чимось. Дякую.
- Це тобі дякую за все, - прошепотіла їй у волосся.
Ембер відхилилась від мене, але досі тримаючи свої руки у мене на шиї. У її очах бриніли сльози і я враз зрозуміла, що майже ніколи не бачила, як вона плаче. Принаймні, давно так точно.
- Я люблю тебе, Ембер, - промовила до дівчини та усміхнулась.
- І я тебе люблю, Рено.

І ми знову обнялись, скріплюючи наші слова. Я знала, що на моєму шляху буде ще багато людей, але з поміж усіх вона завжди буде виділятись і ніхто ніколи не зможе її замінити. Ніхто. Тому, що вона така єдина. І я була егоїсткою, тому що не збиралась ділитись нею. Хіба, що це мав бути Тімоті Шаламе, її улюблений актор. Я відпустила Ембер зі своїх обіймів і дозволила продовжити любуватись своїм портретом.
- До речі, після виставки ти зможеш забрати його собі, - сказала я, через що заслужила радісне плескання у долоні від подруги.

- Рено. Рено, можна тебе на хвилиночку ? - запитав Мартин, який вже йшов мені на зустріч.
Я поглянула на Ембер, та подруга лише кивнула головою і сказала :
- Можеш іти. Я ще тут трохи постою.
Я ще раз її обняла і пішла у сторону художника, який чекав мене недалеко. Чоловік зустрів мене широкою посмішкою, і трішки нахилившись до мене прошепотів :
- Хочу тебе з деким познайомити.

Ми підійшли до групи із трьох жінок і двох чоловіків, які пили шампанське і щось обговорювали. Здається, ту саму проблему на дорозі через яку Ембер запізнилась. Мартин підвів мене до жінки, яка була одягнута у довгу сріблясту сукню і якраз в цей момент засміялась із чогось, що сказав чоловік навпроти неї.
- Маргарет, - звернувся до неї Мартин. - Ось це вона. Рена.
Жінка повернулась до мене і широко посміхнулась. Я також відповіла їй усмішкою і протягнула руку.
- Приємно познайомитись.
- І мені також.
- Маргарет справжня поціновувачка мистецтва. І її зацікавили деякі твої роботи, - промовив поруч Мартин.
- Я хотіла запитати, - промовила жінка і я повернулась до неї, та ще не відійшовши від слів Мартина, - чи не думала ти продати якісь зі своїх картин ?
- Ні, - бовкнула я, та швидко додала зустрівши очманілий вираз обличчя Маргарет : - Тобто я б хотіла, але ніколи не думала про це.
- Що ж, - усміхнулась жінка і протягнула, як я зрозуміла свою візитку, - я була б рада обговорити з тобою деталі щодо придбання однієї із твоїх робіт.
Я взяла протягнуту візитку, затримуючи погляд на ній. Через такий швидкий поворот подій, ледь не випустила папірець з рук. Хотілось притиснути візитку до грудей, а по поверненню додому повішати у рамочку і кожен раз любуватись нею.
- Дякую, - усміхнулась я до Маргарет.

Жінка тільки кивнула і повернулась до своєї світської бесіди з іншими як і до цього. Мартин у знак одобрення стиснув моє плече і подарував усмішку. Та мусив відійти від мене, коли його покликав якийсь інший чоловік. Я ж залишилась стояти на своєму місці, відчуваючи дивне враження, що все це відбувається не зі мною. Я оглянулась навкруги. Всі говорили, сміялись і пили. Зала була така красива. І всі присутні у своїх розкішних сукнях та костюмах виглядали так само чудово. А я ж далі стояла із невідомим зростаючим відчуттям у грудях. Повернувши голову у сторону портрета де залишила подругу, побачила як вона щось розповідає Артесу при цьому жваво жестикулюючи руками. Трохи затримавши на них погляд, я усміхнулась. Хлопець наче відчувши, що я дивлюсь на них, підвів голову і зустрівся зі мною поглядом. Трішки нахиливши голову, він без слів запитав чи все гаразд. І я так само мовчки просто кивнула і посміхнулась.

Щастя. От що було за дивне почуття у грудях. Я так давно його не відчувала, що й забула як це, коли серце б'ється від радості, а все навкруги здається прекрасним і яскравим. Шкода, що ця мить радості і тепла, коштувала мені довгих років болю, образи та блукання у житі, в пошуках свого місця. Та проте, це все вже не мало значення. Адже, тепер я думала не про минуле, а майбутнє, яке чекало мене зі своїми всіма інтригами та незнаними пригодами.

Я усміхнулась. У пам'яті стрічкою промайнули слова моєї психологині, яка казала, що час лікує. В чомусь вона була права, а в чомусь ні.
Час не лікував. Але він давав шанс, щоб ми самі себе вилікували.

Я підвела голову до стелі із легким і теплим відчуттям на серці. І звернулась пошепки до людини з якою б також хотіла розділити цю мить.

- Я зробила це, батьку. Я нарешті щаслива...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше