Глава 2

В чому різниця між почуттями, які зворушують душу, і самообманом? Хтось скаже, що її немає, але... Різниця між цими двома простими речами є завжди. Почуття справжні і від них не віє холодом, в той час самообман існує лише в нашій голові. Проте є одна, здавалося б, проста річ, яку не погодиться визнати жодна людина, яка вірить в дива і вічне кохання. Кожні почуття, якщо їм щомиті не давати підгрунтя для того, щоб вони горіли і дарували тепло, стають звичкою.. А сама звичка неодмінно перетвориться в самообман, за який нам з часом доведеться заплатити велику ціну. В когось плата — це розчарування, а в когось — це саме життя. Межа між справжніми почуттями і обманом - розмита, проте ціна — цілком реальна і її платить кожен з нас.

Що стосується Євангеліни, то вона майже щомиті платить за почуття до людини, якій ніколи не вистачить сил здізнаватися. Хтось може назвати дівчину боягузкою, та це не так. Вона страждає і приймає свої страждання, вірячи в краще. Багато хто з нас здатен на подібне? Я думаю, що ні. Та й пекло в кожного своє і страждання — різні.

Зараз дівчина йде вздовж тротуару, прямуючи додому. На дворі починає темніти. Зовсім скоро день зміниться ніччю, а темрява заповнить світло. Проте це зовсім не означає, що місто поглине морок. Воно продовжить жити своїм життям, не зважаючи ні на час доби, ні на пору року. Люди будуть проноситися повз, кожен думатиме про своє життя й свої проблеми, а не про те, що ось-ось зайде сонце. Ніхто не думатиме про те, що в цей час в найзаможніших будинках все лише розпочинається. Скоріш за все хтось вже привозить алкоголь, готуючи найгучнішу в світі вечірку, зовсім не підозрюючи, що скоріш за все вона скінчиться, як і всі попередні. Хтось думатиме про те, як звабити чергову дівчину, ім'я якої на ранок не буде спроможний згадати. Молодь насолоджується золотим віком свого життя, забувши про правила. Подружжя нарешті матимуть нагоду, щоб висловити всі почуття, які в них лишилися одне до одного. Більшість з них навіть не підозрюють про те, що в цей самий час хтось робить свої останні подихи, нещадно борючись за життя, на яке, безсумнівно, заслуговує. Інші ж просто не мають даху над головою, ховаючись там, де в них є хоча б один єдиний шанс вижити. А дехто вчиняє злочини і щиро вірить, що залишиться безкарним. Можливо, тому місто о цій порі так зачаровує своєю красою? Адже, по суті, воно засинає, хоча й під покривом ночі відкриває для інших зовсім інші барви свого життя, а щодо вечора... Це момент переродження, коли привітне місто показує своє справжнє обличчя. Проте в той же час... Це час випадкових зустрічей, після яких наше життя вже ніколи більше не буде таким, як раніше.

У вухах дівчини навушники, в яких грає улюблена пісня. Вона, як і обіцяла мамі, купила буханець свіжого хліба, який так любила. І все вказувало на те, що сьогоднішній вечір мине так само, як і всі попередні... Нічого особливого не станеться. Можливо, це прозвучить дивно, проте сама Євангеліна була б рада, якби все закінчилося саме так, як вона планувала.

Через деякий час вона вже стояла перед своєю старенькою багатоповерхівкою, в вікнах якої вже де-не-де світилося світло. Це й не дивно, адже більшість людей о такій порі лише повертаються з роботи, або ж працюють в нічну зміну, щоб оплатити власне життя в місті. А воно коштувало не так вже й дешево. Перед під'їздом, як завжди, сиділи три стареньких бабусі: Стефа, Марія і Зоя. Вони здавна були подругами, хоча й завжди заздрили одна одній. Та щойно справа доходила до пліток вся заздрість і незгоди між ними розвіювалися. Євангеліна намагалася уникати зустрічі з ними, проте вдавалося не завжди. Не зважаючи на це, бабусі вже давно встигли знайти їй коханця, хоча й ім'я самої дівчини не рідко забували, називаючи "дочкою тих з триста сімнадцятої квартири"... Та зараз їхня мова була зовсім не про Євангеліну і триста сімнадцяту квартиру, що в їхньому під'їзді. Стефа показала рукою на вивіску, що висіла в них перед носом, а потім сказала:

— Якщо так піде, то зовсім скоро ми всі залишимося без даху над головою...

На що Зоя відповіла:

— А що ми? Що нам там вже лишилося? На наш вік нам вистачить того, що маємо, якщо буде треба, то дістанемо заощадження.. З голоду не помремо, а от молодь... Куди дінеться? Як буде вчитися? Кому до того є діло?

Марія лише знизала плечима, спокійно відповівши:

— Наче тобі до цього дуже велике діло.. Як жила, так і буде жити. Той, хто зможе, переїде, втече за кордон, або в більш престижний район столиці, а хто ні... Житиме так, як ми, вірячи в зміни, які навряд чи відбудуться. Як би там не було б, проте вивішувати подібні вивіски ніхто не має права..

Стефа кивнула головою, сказавши:

— Бачте винна сто гривень і вже в боржниках на глум народу і всього під'їзду, а, отже, те, що платежі більші, ніж моя пенсія і, якби я не здавала житло квартирантам, то б і жити не було на що, то нікого не хвилює.. Не заплатила — значить винна...

Зоя лише зітхнула, сказавши:

— А я чекаю поки син пришле гроші.. Він бідний працює в своїй Польщі... А відколи онучка померла майже не приїздить, вважаючи, що у всьому винні гроші... Тепер він їх зароблятиме, але ж для кого? Я його вже говорила: "Знайди жінку, заведи сім'ю, всіх грошей не заробиш". А він мені: "Мамо, помовчіть..." Говорить, щоб про себе подумала, а про нього Господь Бог подумає. Таке враження, наче й не мій син більше.

Марія обережно взяла її за руку, а потім сказала:

- Все буде добре... В тебе хоча б син є... А я все життя працювала, втішаючи себе тим, що побудую кар'єру, зароблю досить грошей, переїду до столиці, а там все буде добре.. Заробила грошей і кар'єру побудувала, поселилася в новобудові, в столиці України, як і мріяла... Чим не диво? Проте роки пройшли... Новий будинок вже не виглядає новим, сили не ті, гроші хоч і є, але кому вони треба. Всіх грошей не заробиш і щастя за них теж не купиш.

В їхню розмову втрутилася Стефа, яка й собі вирішила пожалітися на долю. Тяжко зітхаючи, бабуся сказала: