Те, що ми назвали раєм

Глава 4

Кожен з нас прагне неземного щастя, від якого мурашки бігали б по шкірі, але, як би сумно це не прозвучало, іноді одного прагнення замало. Потрібно щось більше. Потрібні рішучі дії. Прагнення, дії й переконання — це ті речі, які теоретично мають допомогти будь-якій людині стати щасливою. Як часто говорять: "Я маю мету, бачу ціль, а, отже, неодмінно досягну бажаного". Та ключове слово в усій цій ситуації, що склалася, — "теоретично". Все в цьому світі лише теоретично. І часом це звучить занадто складно, щоб зрозуміти.

Нам ніхто ніколи не буде обіцяти безмежного щастя, адже все, що існує на Землі відносне. Воно відносне не тому, до так сказала я, чи так сказав хтось з ваших знайомих. Так було споконвіку і так буде надалі. Хвороба не може тривати вічно: рано чи пізно ви видужаєте, або просто більше не потребуватимете одужання. Кохання не безсмертне. Воно закінчується там, де починається слово "звичка". Погодьтеся, що звичка кохати — це вже не кохання. Щастя ж непостійне, як і будь-яка представниця прекрасної статі... Сьогодні її влаштовує синя сукня і вона не помічає недоліків у власній фігурі, а вже завтра вона мріятиме про червону, помічаючи всі вади своєї зовнішності. Вона навіть не помітить, що все це існує лише в її голові. Решта ж продовжуватиме цінувати її не за прекрасну фігуру, чи вдало дібраний колір сукні, а за те, що вона так чи інакше присутня в їхньому житті, що поруч, а не деінде. Ми ніколи про це не задумуємося, але так відбувається з кожною константою, що існує в нашому житті. Рано чи пізно якась подія чи думка запустить механізм,  який не зупиниться доти, доки не змінить наше життя.

Можливо, все сказане вище прозвучить занадто складно, страшно і незрозуміло, адже всі ми далеко не фізики чи математики, щоб задумуватися про значення констант, не філософи, щоб все порівнювати. Та, не зважаючи на все це, кожен з нас підсвідомо мріє про те, щоб у його житті все не було константою. Адже, якщо щастя буде постійним, то і біль, який ви колись відчуєте, теж матиме всі шанси бути постійним.

Вийшовши з будинку, на даху якого вона провела всю ніч з хлопцем своїх мрій і нездійсненних снів, Євангеліна на мить зупинилася. Дівчина заплющила очі й вдихнула свіжого повітря. Останні слова, що прозвучали з вуст хлопця, ще досі відлунням лунали в її голові. Вони були рівносильні солодкому меду, яким лікували її розбите сердечко. Але ж солодкий присмак цього меду — це лише омана, в яку вона хоче вірити. Дівчина добре знала, що насправді вона не робила ніч хлопця незабутньою. Цього не може бути... Хлопець, який проходив осторонь і не звертав уваги не міг помітити її в одну мить і тим більше назвати ніч на даху особливою. Радше навпаки... Він міг би з впевненістю сказати, що це була найгірша ніч в його житті. Адже для таких хлопців існує багато варіантів, як зробити цю темну частину доби по-справжньому особливою і провести її з більшою насолодою для себе. Наприклад, в ліжку з дівчиною, що могла подарувати йому насолоду і любов, яка йому скоріше за все й непотрібна. Легкодоступність тієї незнайомки подарувала б Роману таку ж саму посмішку, в яку неможливо не закохатися, а не задумливий поглянув, що був прикутий до неї. Та разом з цим дівчина всіляко відганяла з голови думки про ту "іншу", що десь там паралельно в її снах ще досі спить в його ліжку і ніжно посміхається.

Через деякий час, точніше через лічені долі секунд, ейфорія минула. А посмішка, подарована нездійсненними мріями вмить розвіялася. В думках в Євангеліни знов появилась підла думка: "Пора повертатися до реальності". Після цих слів вона крок за кроком йшла додому, де на неї, мабуть, вже зачекалися мама й тато. Хоча... Ні... Навіщо брехати? Вони навіть і не думали звернути увагу на те, що її не було цілу ніч. Та, не зважаючи на це, повертатися все-таки було потрібно. Як мінімум для того, щоб зібрати речі й піти до університету.

Євангеліна крок за кроком йшла до своєї квартири. Чим ближче вона підходила до власного будинку, тим тихішими їй здавалися звуки, що були довкола. Це зовсім не тому, що місто завмерло в очікуванні, або хоча б трохи стихло з жалості до дівчини, а тому, що власні переживання були куди гучнішими за звуки автомобілів, що проносилися повз, чи метушню людей, які потроху збираються на роботу. Минуло близько години поки дівчина нарешті стояла перед дверима власної квартири. Її подих перехоплювало, а серце стиснулося в очікуванні нового удару. Раптом почує ще щось гірше, ніж почула напередодні? Руки Єви ледь помітно тремтіли, але вона знайшла в собі сили вставити ключ до замкової щілини.

Декілька обертів ключа і дівчина вже в приміщенні. Майже одразу її погляд зупиняється на буханці хліба, що так само і залишився лежати на тому місці, де вона його залишила. Отже, очікування Єви справдилися. Вперше її відсутність була максимально непомітною, хоча раніше мама й телефонувала майже щоразу, коли дівчина десь затримається хоча б на півгодини. А з іншого боку, можливо, в даній ситуації й краще залишатися непомітною? Залишатися осторонь від усього, що так прагне на тебе натиснути, — це не так вже й погано особливо тоді, коли ти не можеш нічого змінити.

Євангеліна спокійно зітхнула. Вона зняла свої черевики й вирішила швидко переодягнутися й піти до університету. Сказати щось про додаткові лекції чи індивідуальні консультації — це було б найкращим виправданням. Їй би повірили, адже вона відмінниця і зазвичай таким, як вона, довіряють більше, ніж іншим. Цей план було майже узгоджено в голівці Єви та одна дивна несподіванка все змінила.

Дівчина йшла повільним кроком до власної кімнати, уникаючи зайвого шуму, що міг би привернути чиюсь увагу. Та потім погляд Єви зупинився на дверях, що вели до кухні. Якщо бути точним, то дівчину просто насторожили звуки, що звідти доносилися. Вона легенько прочинила двері й зайшла в середину.

Першим, на що Євангеліна звернула увагу, була її мама. Дивно це говорити, проте дівчина ніколи не бачила її в подібному стані. Не те, щоб мама раніше не засмучувалася. Просто цього разу все було інакше. Її спустошений погляд, зіпсована зачіска і червоні очі. Здавалося б, наче жінка, котра сидить зараз перед Євою була далеко не її мамою, далеко не тією Ритою, яку всі звикли бачити. Жінка зовсім не плакала. Мабуть, в неї просто не лишилося ні найменших сил плакати. Вони скінчилися, як і її терпіння терпіти всі витівки свого чоловіка. Але разом з терпінням і болем скінчилося й будь-яке бажання Рити робити щось далі. Побачивши дочку, Рита сказала:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше