Глава 3.2

Ми в’їхали до містечка Арклан через дві години після світанку. Місце здалося мальовничим та милим. Невеликі будиночки-котеджі, що вишикувалися вздовж кількох вуличок, з коричневими та білими черепичними дахами. Навколо містечка зелена рівнина і ліс у далині. Міська площа з фонтаном, помостом для виступів і храмом Тараш, що виднівся неподалік – з традиційним круглим дахом і різьбленими колонами. У Дарані вони були мармуровими, тут же із дерева. Майже всі жителі ще спали. Лише де-не-де маячили самотні постаті п’яниць, що поверталися після нічних гулянок, або ремісників, що встали рано-вранці і готуються до нового трудового дня.

Сама я відчайдушно позіхала, ледве встигаючи прикривати долонею рота. Як же хотілося спати! Шейріс ще спала, влаштувавши голову на моєму плечі. Дроу теж посапували. Тільки ми з візницею не спали. Але він зрозуміло чому – карета сама по собі їздити не вміє. Чому ж не давала собі відпочинку я, навіть сама не могла собі пояснити. Ніби боялася, що якщо це зроблю, все в моєму житті знову може покотитися у прірву. Безглуздо, але нічого не могла з собою вдіяти. Перебування у повній свідомості дарувало ілюзію контролю.

Візник, проїжджаючи міською площею, невпевнено подивився на мене.

– Що далі? Може, господарку розбудити?

– Та нехай ще поспить, – пожаліла я Шейріс. – Ви знаєте, де тут заїжджий двір?

– Ну, в такому маленькому містечку знайти буде неважко. Його хвилин за п’ятнадцять можна вздовж і впоперек об’їздити.

– Тоді давайте спочатку знайдемо притулок, – вирішила я.

Шейріс від нашої розмови навіть не ворухнулася. Проте один з дроу розплющив очі і деякий час дивився на мене, ніби намагаючись щось згадати. Потім у його очах з’явився осмислений вираз. Він діловито запитав у візника, навмисно ігноруючи мене, де ми знаходимося. Порадувало, що зрештою зарозумілий страж все ж таки схвалив мої вказівки.

Втупившись у вікно карети, я з цікавістю розглядала містечко. Раніше ніколи за межі Дарана та його передмістя не виїжджала. Якщо, звісно, не брати до уваги переїзд з першого демонського світу до другого темного. Але тоді мені було три роки, і я взагалі нічого не пам’ятаю з того часу. Жодного спогаду не залишилося.

Відчувши на собі пильний погляд, знову обернулася. Дроу поспішно відвів очі. Чого це він? Мимоволі пригладила однією рукою волосся, що сплуталося під капелюшком. Уявляю, що за вигляд у мене зараз! Розпатлана. Очі, напевно, червоні після напівбезсонної ночі. Бліда як смерть. Шкіра в мене і так завжди була надто світлою та чутливою. На ній найменші недоліки відразу виявлялися. А руде волосся це тільки підкреслювало.

Не раз заздрила смаглявій красуні Парнісі, яка незмінно виглядала бездоганно, але при цьому не привертала зайвої уваги. Я ж виглядала більмом на оці, супроводжуючи її на прогулянках чи балах. Для дроу моя зовнішність виглядає дещо незвичною. Нехай навіть у деяких із них теж зустрічається надто світла шкіра. Але руде волосся – не пригадаю жодного дроу з таким. Волосся відразу видавало моє походження.

Особливо принизливо почуватися людиною на балах, де збирається найвища знать. Це постійне глузування і зневага. Жінки ховали посмішки за розписними віялами, поглядаючи у мій бік. На мене дивилися з подивом, нехай навіть не наважувалися заперечувати проти моєї присутності. Все ж таки сім’я Медлентів користувалася в Дарані авторитетом. «Кумедне звірятко», «примха леді Гванари та її доньки» – ось, як про мене говорили і навіть не приховували цього.

Хоча, що не раз дивувало, чомусь чоловіки не поділяли злісної зневаги жінок. Мене і на танці запрошували, і добивалися мого розташування не менше, ніж Парніси. Хоча, може, сприймали як екзотику, хто їх знає. Зрозуміти чоловіків у мене ніколи не виходило. Я намагалася їх уникати наскільки це можливо. Трималася холодно-відсторонено. Хоча не завжди це допомагало. Деякі виявляли дивовижну завзятість.

Втім, усе це вже у минулому. Я не маю наміру більше терпіти товариство настирливих чоловіків навіть із почуття пристойності. По горло сита їхнім недбалим поводженням з жалюгідною людинкою! Те, на що моїй подрузі Парнісі навіть натякнути б не наважилися, мені пропонували відкритим текстом. Ще й мали нахабство намагатися купити моє розташування обіцянкою грошей та подарунків.

Не знаю, за кого вони мене мали. Швидше за все, за одну з повій людської раси, яких багато вечорами в не надто респектабельних районах Дарана. А іноді ці бідолашні створіння навіть супроводжували своїх багатих клієнтів у ресторани чи театри. Це видовище незмінно мене пригнічувало. Той факт, що ті жінки воліли фарбувати волосся в яскраві кольори, щоб виділитися з натовпу, ще більше бентежив і змушував сильніше соромитися свого рудого волосся. Те, що страж-дроу вирячився на мене, може бути пов’язане і з цим – прийняв за одну з гулящих дівчат. Сама ця думка викликала обурення.

На щастя, вже готові вирватися гнівні слова застрягли в горлі, коли візник пригальмував біля двоповерхової будівлі з вивіскою, що недвозначно говорила сама за себе: «Заїжджий двір у Дам’єна». Готель розташовувався на околиці міста. До нього прилягала огороджена стоянка для екіпажів. Вже те, що остання майже забита, навівало не дуже втішні думки.

Мої побоювання підтвердила і розмова візника зі слугою, який ліниво проходжувався по подвір’ю. Той повідомив, що всі кімнати зайняті. Занадто багато народу з’їхалося на відбір до Академії. Навіть мешканцям містечка довелося за платню приймати у себе охочих. Нам заявили, що потрібно було заздалегідь подбати про житло. Тепер ми його тут навряд чи знайдемо.