Глава 4.2

Після, коли ми обговорювали те, що сталося, я з подивом зрозуміла, що Парніса сприйняла все зовсім не так, як я. Її саму лорд Дарбірн анітрохи не налякав. Навпаки, зацікавив і навіть викликав захоплення. Парніса жахнулася, побачивши, що я впала на дорогу, а на мене мчить самохідний екіпаж. Лише дивом лорду-наміснику вдалося зупинити його вчасно, не зачепивши мене. Те, що він правив каретою, тим більше такою швидкісною, сам, без допомоги візника, теж її вразив. Так робили найсміливіші та найвідчайдушніші молоді чоловіки її кола.

Лорд Дарбірн був дуже стривожений, побачивши моє непритомне тіло. Ніякої досади чи невдоволення від нього не відчувалося, лише щире занепокоєння. Парніса сказала, що таке не часто зустрінеш серед темних ельфів його статусу, з чим я не могла не погодитись. А ще її приємно вразили безпосередність його манер та поводження, а також безперечно приваблива зовнішність. Здавалося, лорд намісник просто зачарував мою подругу.

Вона сказала, що він особисто переніс мене на узбіччя в тінь, хоч і не міг не зрозуміти, що я людина. Пропонував послати за лікарем. Але Парніса переконала, що в цьому немає необхідності, і я скоро прийду до тями. Він виявляв щире співчуття. Розпитав про те, хто ми такі, представився сам. Не хотів їхати, доки я не прийду до тями. Ну а далі я все бачила сама.

Слухаючи її захоплення з приводу зеленоокого, я усвідомлювала, що мені й справді нема в чому дорікнути лорда Дарбірна. І все-таки не могла позбутися відчуття загрози, до ладу не усвідомлюючи, у чому вона полягає. Нехай навіть я сподобалася цьому чоловікові. Проте навряд чи його високий статус дозволить проявляти до мене інтерес. Це могли дозволити собі схильні до розваг молодики, ще не обтяжені сім’єю чи службою. Але ж не лорд-намісник! Уявити собі те, що вищий дроу, який займає таке становище, стане впадати за людською дівчиною, просто абсурд!

В якійсь мірі я мала рацію, але це лише посилило двозначність мого становища. Так, відкрито лорд Дарбірн не виявляв інтересу до мене. Більше того, коли ми з подругою з’являлися на тих самих прийомах, що і він, приділяв майже всю увагу їй. У вищому світі навіть заговорили про те, що він серйозно розглядає Парнісу в якості майбутньої дружини. Лорд Тіар Медлент був у захваті від перспективи поріднитися з таким високородним і могутнім дроу. Адже лорд Дарбірн пов’язаний кровними узами з самим темним повелителем другого світу. Парніса ж з кожним днем ​​закохувалася все сильніше. Яка я була б рада, якби зеленоокий дійсно полюбив її, і все у них склалося добре.

Але його погляди... Голодні, відчайдушні, жадібні, що пожирали мене всю. Велика Тараш, скільки разів я переконувала себе, що мені це лише здається! Спочатку, коли він обмежувався лише звичайними формулами етикету та поглядами, у це ще можна було повірити. Але через півроку після нашого знайомства лорд-намісник більше не захотів ними задовольнятися.

Пам'ятаю, як того вечора я віддалилася від усіх, втомившись від фальшивих усмішок і світської суєти. Гуляла садом, бажаючи, щоб бал швидше закінчився, і ми з Парнісою поїхали додому. Зрештою, влаштувалася біля мармурового фонтану і залюбувалася тим, як зірки та магічні кристали змушують воду іскритися. Видовище заворожувало! Я ловила долонями бризки води і посміхалася, уявляючи, наче хапаю саме це чарівне сяйво.

Його присутність відчула одразу. Наче щось штовхнуло в бік, а потім стиснуло все всередині в тугу пружину. Знову відчуття давлячого погляду, від якого хотілося втекти, сховатися.

Сподіваючись, що мені тільки здається, повільно повернула голову і насилу придушила зойк. Лорд-намісник стояв за кілька кроків. Його обличчя по-справжньому налякало. Остаточно злетіла маска ввічливості та люб’язності. Спотворене пристрастю – нестримною, дикою – воно зробило його майже невпізнанним. Я невпевнено підвелася на ноги і хрипким від хвилювання голосом промовила:

– Що ви тут робите?

Те, що він не відповів, стривожило ще сильніше. А коли лорд Дарбірн зробив перший повільний крок до мене, наче хижак, що підкрадається до здобичі, накотила паніка.

Розвернувшись до чоловіка спиною і вже не думаючи про правила етикету, кинулася геть, у глибину саду. Страх захльостував, наче я й справді стала здобиччю, яку переслідує кровожерний звір. Хотіла закричати, але горло ніби стиснула чіпка рука. Могла лише важко дихати та подумки молитися Тараш, щоб захистила.

Він наздогнав уже за кілька хвилин. Розгорнув до себе і стиснув у своїх обіймах так міцно, що в мене ледве кістки не затріщали.

– Я не можу більше боротися з собою…

О, велика богиня, у нього навіть голос змінився! І цей божевільний погляд! Я колотила по грудях лорда-намісника в марних спробах звільнитися. А він лише сильніше притискав до себе, дивлячись майже з благанням.

– Що ти зі мною зробила? Руда відьма! Я не можу думати ні про що, крім тебе.

З утробним гарчанням він вп’явся в мої губи, до болю терзаючи їх. Мої напівзадушені ридання, здавалося, лише сильніше збуджували його. Пальці заривалися в моє волосся, зриваючи шпильки і вивільняючи з полону вогняну гриву. На деякий час він відсторонився, окидаючи мене жадібним поглядом.

– Яка ж ти чарівна! Жива спокуса, що з кожним днем обплутує по руках і ногах. Велика Тараш, як я міг настільки втратити голову від людини?! – Він відкинув мене так, що я відлетіла на кілька кроків і врізалася спиною в дерево. Проте одразу ж знову опинився поряд і видав здавлений вигук. – Пробач… Пробач мені… Я не хотів завдавати тобі болю… Чи хотів? Іноді хочу, щоб ти померла. Зникла з цього світу. Перестала мене мучити…