Глава 6.2

Коли стражі теж до нас приєдналися і ми рушили до нашого заїжджого двору, Шейріс похмуро сказала:

– Сподіваюся, у вас двох не виникло думки, що шукають саме Летті? У жодному разі я забороняю вам залишати нас. Гадаю, для жінок із прикметами Летті тепер тут буде небезпечно. Знайдеться чимало охочих здобути таку нагороду.

Обидва стражі запевнили, що у них і в думках не було такої підступності. Але я чомусь їм не повірила. Особливо не сподобалася задумлива фізіономія Нишпорки. З жахом зрозуміла, що тільки-но їхня місія буде виконана, ніщо не завадить схопити мене і відправити назад у Даран. Єдина надія, як би це егоїстично це звучало, що Шейріс не приймуть до Академії, і в її місто ми повернемося разом. Хоча що завадить дроу все одно повідомити лорда Дарбірна? Навряд чи мені тепер варто залишатися поряд із Шейріс. Відчула, як очі наповнюються сльозами. Адже життя тільки почало налагоджуватися!

Залишок шляху ми мовчали. Тільки коли опинилися на заїжджому дворі і дроу ненадовго залишили нас, щоб ми могли привести себе в порядок, Шейріс порушила тишу:

– А тепер розповідай.

– Що розповідати? – приречено запитала я, стягуючи капелюшок і відкидаючи на ліжко.

– Чому тебе розшукують стражі лорда-намісника Дарана? Ще й винагороду призначили за твою голову.

– Чому ти вирішила, що шукають саме мене? – я опустила голову, хоч і розуміла, що цим жестом сама себе видаю.

– Не бреши мені, – голос Шейріс став жорстким і холодним. – Ти злочинниця?

– Ні! – я обурено підняла на неї очі. – Як ти могла таке подумати?

– Якщо хочеш, щоб я допомогла тобі, краще розкажи все сама.

– А якщо ні? – з гіркотою запитала я. – Сама здаси мене?

– Ні, просто наші з тобою шляхи розійдуться.

Я дивилася в відчужене обличчя, на якому звикла бачити зовсім інший вираз, і відчувала, як боляче через це. Прокляття! Ми знайомі з цією дівчиною усього лише кілька годин, а вона вже стала мені близькою. Я не хочу втрачати її приязнь та підтримку. З очей самі собою покотилися сльози. Опустившись на ліжко, я вткнулася обличчям у подушку і довго не могла вгамувати ридання. Все тіло тряслося. Якоїсь миті відчула, як руки Шейріс гладять по спині та волоссю.

– Ну ти чого? Перестань! – у її голосі знову чулися теплі нотки, і я судорожно схлипнула.

Підняла голову і крізь пелену сліз заглянула у великі карі очі.

– Насправді мене звати Адалейт. Я дійсно та, кого розшукує лорд-намісник. Але для мене краще померти, ніж повернутися в Даран!

– Що такого ти йому зробила? – запитала дівчина, привертаючи мене до себе.

Ми сиділи на ліжку, обійнявшись. І я в цей момент відчувала, що нікого ближче за неї немає в цілому світі. Будь що будь! Розповім правду, а там нехай сама вирішує, як зі мною чинити. Гнати в шию або... Про те, що може зробити Шейріс в іншому випадку, боялася навіть подумати. Не хочу накликати на неї гнів такої могутньої персони! Вона не повинна мені допомагати! І все ж таки сила цієї дівчини мимоволі змушувала бачити в ній того, хто може допомогти і підтримати.

Уривчастим від сліз голосом я розповіла їй все. Про те, як вийшло, що мене виховували як шляхетну темну ельфійку. Про знайомство з лордом-намісником та його домагання. Про те, що якби я не втекла, то вже сьогодні ввечері стала б його коханкою, зрадила подругу.

Шейріс не перебила жодного разу, продовжуючи обережно гладити по волоссю. Коли потік моїх зізнань обірвався, рішуче сказала:

– Ось же паскудник! Ні, я не дозволю йому тебе образити!

– Але що ти можеш вдіяти? – зітхнула я, відсторонюючись.

Піднялася з ліжка і підійшла до вікна. Дивилася на мешканців міста, що снували внизу, і думала про те, на якій волосині висить зараз моя доля.

– Над цим я помркую, – пролунав спокійний голос Шейріс. – Якщо знадобиться, ми з батьком переправимо тебе до іншого темного світу. У нас багато родичів, – у її голосі почулася усмішка.

– Ти, правда, це зробиш? – я обернулася, переповнена щемливим почуттям вдячності.

– Навіть не сумнівайся! Ольбіни друзів у біді не кидають.

– Ти вважаєш мене другом? – навіть дихання перехопило від емоцій.

– А чому б і ні? – Вона задерикувато струснула темними локонами. – У мене ніколи не було справжньої подруги. Нехай я знаю тебе дуже мало, але у мене таке відчуття, що ми знайомі все життя.

– У мене таке ж саме відчуття, – відгукнулася я, відчуваючи, як на очі знову навертаються сльози, тепер уже радості.

– Ну ось і добре! – підсумувала Шейріс. – І перестань рюмсати. Терпіти цього не можу!

– Добре, – я одразу змахнула сльози тильною стороною долоні і знову сіла поруч із нею на ліжко.

– Мене зараз більше турбують наші красені, – задумливо простягла дівчина, притиснувши вказівний палець до підборіддя. – Ці хлопці за такі гроші рідного батька продадуть.

– Гадаєш, вони здогадалися, що шукають саме мене? – знову знітилася я.

– Якщо не повні ідіоти, то, звісно, ​​здогадалися. Ми зустріли тебе неподалік перехрестя, що веде, крім інших напрямів, і в Даран. Самотня руда людська дівчина, яка явно від когось ховається. Я ще тоді подумала, що в тебе є якась таємниця. Але допитуватись не стала. Вирішила: захочеш – сама розкажеш. Але тепер справа зайшла надто далеко. Лорд-намісник навряд чи заспокоїться, раз навіть призначив таку винагороду. Тобі нема до кого звернутися, ти нічого не вмієш. Просто згинеш десь або тебе спіймають, – вона зітхнула. – А я собі цього точно не пробачу.