Темна Академія

Глава 10.3

Куратори знову нас вишикували та незабаром ми дружним натовпом покинули стіни гуртожитку. Схоже, ніхто нам не збирався пояснювати, куди і навіщо ми йдемо.

– Рівніше крок, випряміть спини! – чулися грізні вигуки майстра Кулака. – Ви не стадо корів, а адепти-воїни!

– Так, суворо у них тут, – прошепотів Крістор, який йшов позаду нас із Шейріс.

– А ти що гадав, тобі тут сопельки будуть підтирати? – прокоментував його репліку Лоран, який чомусь опинився з ним у парі. Потім і взагалі приголомшив коментарем на мою адресу: – Гей, солоденька, а ти взагалі на що розраховувала, коли сюди йшла? Для таких гарненьких людських дівчаток можна вигадати щось цікавіше.

Це треба ж, опустився до того, щоб обдарувати компліментом! Нехай навіть він більше знущання нагадує. Я повернула голову через плече і обдарувала його зверхнім поглядом.

– Сумніваюся, що ти міг би запропонувати щось, що мене зацікавить.

– А ти перевір, – він посміхнувся і демонстративно облизнув губи, ковзаючи поглядом по моїх сідницях.

Спалахнувши, я відразу відвернулась, усвідомлюючи, що ця сволота сьогодні мене бачила практично голою! Такі, як він, вважають людей нижчими істотами, але при цьому не гребують розважитися. Притому так, як ніколи не наважилися б запропонувати шляхетним ельфійкам. Уявивши собі, що зараз за сміливі картини можуть з’являтися в голові цього морального виродка, я стиснула кулаки. Вмастити б йому по фізіономії, але це буде останнє, що я зроблю! Такого зарозумілий мерзотник мені ніколи не пробачить!

– Ви вважаєте, що вийшли на прогулянку? – рик декана, який незрозумілим чином виріс поруч з нами, змусив здригнутися. – Хтось дозволяв вам розмовляти, адепте?

– Ні, – пробурмотів Лоран, вмить втративши глузливий вигляд. – Я просто... Вибачте, це більше не повториться, лорде Байлерн.

– Наступного разу точно не повториться, адепте, – ощерився воїн. – Говорити не буде чим.

Лоран заткнувся і перестав турбувати мене паскудними жарти. Правда, відчуття його сального погляду я так і не позбулася. Декан же зміряв мене холодним поглядом і повернувся вперед колони.

Незабаром я впізнала місцевість, якою ми йшли. Пустир навколо Академії змінився на луки з місцями пожухлою травою, а на відстані показалися білі та коричневі дахи містечка Арклан. Чарунчик, до якого я мимоволі переймалася все більшою симпатією, порушив напружену тишу і заговорив з нами:

– Раджу запам’ятати дорогу сюди. Арклан – улюблене місце адептів. Після закінчення занять вам можна його відвідувати. Дехто може знайти там можливість підробити. Місцеві лише раді будуть допомозі. Зрозуміло, це стосується тих адептів, які не проти під час навчання накопичити трохи коштів.

Я одразу стрепенулася. Саме я як раз належала до адептів, про яких він говорив. Не думаю, що Шейріс чи такі, як Лоран, мають потребу в подібному підробітку. Але ось у мене вона найнагальніша! Нехай адепти повністю знаходяться під опікою Академії, але не варто забувати, що потім я повернуся у великий світ. Може, навіть раніше, ніж думаю... У тому, що зможу закінчити навчання, виникали величезні сумніви. Треба обов’язково навідатися в Арклан і спробувати знайти там роботу. Шкода, що не можна ставити запитання – загрози декана не викликали бажання лізти на рожен. А так би обов’язково запитала у Чарунчика, яку роботу там можна знайти. Потім помітила акуратні ділянки полів з пшеницею і виноградники, на яких виднілися постаті жителів. Напевно, саме таку роботу мав на увазі лорд Фармін.

– В Арклані також є поштове відділення. Якщо вам потрібно буде надіслати листа домашнім, там це можна зробити.

Від згадки про домашніх стислося серце. Раніше я не розлучалася з мамою та Парнісою так надовго. Але чи можу їм написати? Навряд чи. Листи може перехопити лорд-намісник, і тоді страшно уявити, що буде. Я здригнулася при одній думці про це.

До самого містечка ми заходити не стали, як і наближатися до нього. Обігнувши поля, рушили у бік лісу.

Дерева розгойдувалися під поривами вітру і ніби наспівували тужливу мелодію. Я завжди любила природу. Ми з Парнісою часто прогулювалися парками Дарана чи влаштовували пікніки за містом. Але від цього лісу виникало дивне відчуття загрози, яке я до ладу не могла собі пояснити. І, схоже, ведуть нас саме туди.

– Чули про прикордонні ліси? – почувся спокійний голос Денора Лорна, який до цього моменту зберігав мовчання. Мені не сподобався вираз його бурштинових очей – жорстокий, моторошний.

Ідучий перед нами з Шейріс дроу спіткнувся при цих словах, потім злякано подивився на куратора. І я чудово його розуміла. Гадаю, сама зараз побіліла, як смерть – майже фізично відчувала, як відлила від щік кров. Тепер розумію, чому мешканцям Арклана могла бути потрібна допомога адептів Темної Академії. Не для допомоги на полях. Прикордонні ліси – жахливі місця, де розмивалися межі реального світу та світу духів. Звідти до нас пробиралися страшні примари чи паразитична нечисть. Притому, якщо така ось нечисть уб’є живу істоту, в тій відбуваються незворотні зміни. Розум гине, а тіло продовжує існувати, одержиме одним лише прагненням – пожирати живих. І якщо така ось тварюка, яку в нашому світі називають «невпокійними», хоча б вкусить, ти й сам можеш перетворитися на таку істоту. Якщо, звісно, цілителі вчасно не нададуть допомогу. Жах!

– Для адептів це гарна практика, – знову подав голос Денор Лорн. – Багато хто допомагає місцевим навіть не заради заробітку, а щоб отримати необхідні навички. Ночами час від часу патрулюють територію, щоб невпокійні не вибралися з лісу. Доводиться постійно наново накладати стримуючі заклинання, тому що саме це місце висмоктує їх енергію. Працю адептів, які займаються охороною прикордонного лісу, сплачує королівська скарбниця. Отже, бажаючі можуть звернутися до одного з кураторів, якщо захочуть зайнятися подібною діяльністю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше