Частина 26

Гертруда

На гарно освітленій сцені було встановлено стіл для комісії, що проводила щорічні загальні збори членів агрофірми, а самі учасники зборів розмістились у глядацький залі сільського клубу. І зал був переповнений. Гертруда прийшла сюди за компанію з подругою. Вчителі не мали права на майно колгоспу, та й взагалі не були його учасниками, але їй, як і багатьом в цьому залі, було просто цікаво. Тим паче, що сьогодні очікувалось дещо незвичне.

 У просторому залі на були зайняті всі ряди крісел, а люди, яким не вистачило місць, товклися у проходах. Червона тканина, що обрамляла сцену і обшарпані прикраси з радянською атрибутикою, робили ці збори схожими на сотні попередніх, та сьогодні було все трохи не так. В повітрі витали цікавість і напруга, адже все село гуділо, як розтривожений вулик, після того, як стало відомо, що «квітководша» таки виграла справу, і суд зобов’язав агрофірму виділити наполегливій жіночці земельний пай. А для цього потрібно було провести розпаювання всього майна, і не лише на папері… Може керівництво агрофірми і спробувало б якось приховати «таке неподобство», але про це кілька районних і обласних газет статті написали. Спритна Ліда, не звертаючи уваги на постійні лікарні, й туди добігла! Та навіть без газет село раз за разом старанно перемивало кістки «квітководши», яка періодично «трусила трон» Федосійовича, відверто переймаючись, аби той не отримав «пролежні від непохитності влади».

Куди ту невгамовну Ліду тільки не зносить в пошуках правди… Та один дзвінок голови Донецької обласної адміністрації чого вартий! Як «квітководша» потрапила на прийом до такої поважної особи, Гертруда навіть не уявляла, бо для неї то було на одному рівні з  візитом до президента, але Ліда явно не була обмежена страхом перед посадовцями. Здається, то вони вже її починають боятись. От що потрібно розказати керівнику області, аби він особисто подзвонив якомусь голові колгоспу? А він подзвонив! Секретар Федосійовича просто не змогла втриматись, аби не розповісти подругам про таке! Не кожен день розмову з «місцевим богом» починають з фрази: «Ти роботу втратити хочеш?». А саме ж так Щербань її й почав! А потім сказав, що якщо голова не знайде в господарстві грошей, аби заплатити регрес матері-одиначці, то він явно не на своєму місці!

Агрофірма платила працівникам зарплату дуже рідко і більше товаром, а вже про «небажаних» осіб і мови не було. Квітководші голова принципово не бажав нічого не платити, аргументуючи класичним: «грошей нема». Але після того дзвінка за Лідою відправили «гінця» з запрошенням до каси вже за годину!

А історія з оранням городу? «Квітководшу» ж після отримання інвалідності звільнили і голова щиро вважав, що тепер нічого Ліді не винен, в тому числі і безкоштовно, як члену агрофірми, орати город. Ага, і думав він так рівно до тих пір, як йому подзвонили з обласної Профспілки і популярно не пояснили, що інвалід агрофірми полишається її членом, попри бажання голови забути про таку «невдобну особу». Секретар Федосійовича дізналась багато нових висловів, після тої розмови… Ще більше їх почув, той, хто отримав особисте розпорядження голови: «зорати города тій клятій інвалідці».

Тепер же це розпаювання земель і майна колишнього колгоспу… Розповідали, що коли до порядку денного щорічних зборів вносили це питання, то Федосійович мав такий вираз обличчя, що всі, хто був у кабінеті, дихати зайвий раз боялись. Не дивно, що тут зібралось майже все село. Ще б пак. Коли ж таке було, щоб збори могли дійсно щось вирішити, а не лише виконати показову виставу?

Разом з виділом земельного паю, голова агрофірми одразу поставив питання щодо виходу з членів агрофірми. Схоже він це намагався використати як погрозу, аналог «відлученні від партії». Дарма. Очікуваного враження то явно не справило, бо окрім Ліди «намалювалось» ще з десяток бажаючих отримати землю. І це було дуже неприємною несподіванкою для керівництва агрофірми.

Взагалі збори проходили бурхливо, з криками, обуренням, закликами та образами. Місцева «чорнорота» жіночка, яра прихильниця колгоспу, агрофірми і, якщо вірити пліткам, колишня коханка голови, довго та ретельно лаяла всіх бажаючих «полишили колгосп, який про всіх піклується, як про дітей рідних», закликаючи на голови «відступників» всі відомі їй земні та небесні кари. Її виступ приніс задоволення хіба що Федосійовичу, бо всі інші просто чекали найближчої паузи у нескінченному монолозі, аби всадовити крикливу пані на місце та вирішувати щось по суті.

Ліда виступила коротко, проте дуже харизматично. Її щирий подив тим, що боротьба за гарантовані законом права сприймається керівництвом агрофірми як особиста образа, було сприйнято людьми неоднозначно. Схоже багато хто замислився. Воно ж і правда, жінка нічого поганого не бажає, нічого незаконного не просить. Просить лишень віддати те, що їй і так, за документами, надала держава. Ліді б у депутати… Вміє  привертати увагу, переконувати народ, змушувати думати…

Старша донька «квітководши», доки мати виступала, сиділа у третьому ряду і щось там собі тихенько записувала. Гертруда з цікавістю нахилилась та зазирнула через спинку крісла. Що ж то таке може дитина писати? Але дівчинка не писала, а, часом від старання гризучі олівець, малювала шаржі на членів комісії зборів. Схоже комусь тут було відверто нудно, попри доленосні події, для всього села та і її сім’ї особисто. Портрети, намальовані на якомусь відрізку жовтуватого паперу виходили на рідкість влучними. Федосійович, головний інженер, бухгалтер, агроном, дружина голови, яка, як завжди, показово-скромно займала місце секретаря. Всі легко упізнавались. Ліда, повернувшись зі сцени, помітила творчість доньки і тихенько розсміялась. До неї нахилилась сусідка і…шаржі пішли гуляти по рядам крісел.