Тенета

ГЛАВА 5

НІНА

Ранок зустрічає нестерпним головним болем: у висках пульсує, ніби я випила вчора добрячу дозу алкоголю. Відкривши повіки, поглядаю на вікно. Сонечко, яскраве та променисте, яке зовсім не бажає фарбувати осінньою позолотою зелені верхівки дерев, байдуже бавиться сонячними зайчиками. Вони безтурботно стрибають по матових стінах, постелі, вишуканих різьблених меблях. Окидаю напівсонним поглядом кімнату, точніше в’язницю, обставлену за останніми зразками моди. Мама любить вишуканість, багатство, елегантність. Слово «простота» не для  неї, точніше вона його не знає. Якщо будинок, то в елітному районі міста, якщо інтер’єр, то найталановитіший дизайнер, якщо справа, то  тільки позитивний результат для клієнта, і не має значення якими засобами він досягнутий.

Інколи мені здається, що  я не дочка своєї матусі. Як дві абсолютно різних людини -  з протилежними характерами,  з розбіжними поглядами на життя, з відмінними смаками  - можуть бути однієї плоті й крові? Напевне, я схожа на батька. Мама намагалася виростити мене холоднокровною амазонкою, натомість отримала протилежний результат. Постійні обмеження, настанови, втручання в мою буденність призвели до логічного завершення – я не вмію розбиратись в людях, занадто довірлива, занадто  налякана, занадто залежу від чиєї думки.

Та вчорашні події змінили мене.

Змінили мої плани на майбутнє.

Перед очима стоїть кошмар минулого вечора, весь жах пережитого дня. Фото, Назар, вітчим і безвихідь, яка  викликає в душі нову хвилю страху та протесту дійсності. Поволі протираю очі, намагаючись зібрати докупи думки, які розбрелись, мов стадо  овець.

Таки доведеться вийти з кімнати. І розмови з батьками не уникнути, якщо, звісно, можна тепер вважати дядька Ігоря батьком. Мурашки всередині починають активно бігати, страшно подумати,  що за ніч змінилося в голові матері і  які помислах там блукають. Душа тремтить, тріпоче спійманим птахом в п’ятах.

Та не встигаю продерти очі, як весь негатив думок перебирається в реальний світ. Спочатку хтось  натискає на дверну ручку,  тоді шкребе щілину ключем, поворот, і двері піддаються. Мимоволі міцніше вкутуюсь в ковдру, і  невпинно стежу, хто появиться на порозі. Трохи легше стає, коли бачу неньку. Сувору, елегантну, холодну зиму, яка без зайвих слів впливає в кімнату. Як завжди ідеальна, як завжди неприступна, як завжди крижана.  Моя мама середнього зросту, що завжди компенсує високими підборами, з тонкою лінією  губ, які свідчать про сильний характер та приховані емоції, із підведеними насиченим відтінком бровами, накладними віями і незмінним яскраво-червоним манікюром на довжелезних нігтях. Сьогодні на ній стильний діловий костюм світло-коричневого кольору: вузька спідниця-олівець, короткий піджак, молочна блуза. Одяг настільки щільно облягає  тендітну фігуру, що видається другою шкірою. Плавні граційні рухи, стук каблуків по паркеті і незворушність на обличчі. Мама не входить в кімнату єдиної дитини, ні! Вона  рушає на боротьбу із запеклим ворогом. Саме це я читаю в  рідних очах.

-Ти прокинулась? Добре. В нас обмаль часу. Через годину  виїжджаємо, будь готова, – звучать скупі слова з ледь розтулених вуст, б’ють батогом по оголеній душі. Ненависть, презирство – всім цим просякнута кожна фраза, кожний короткий погляд на мене.

-Куди? – насмілююсь запитати й не пізнаю свій голос. Він глухий, тягнеться з глибини, майже неживий.

 Вона, поспіхом окинувши мене з ніг до голови, мовчки йде в гардеробну, поволі перебирає сукні на вішаках, а, зробивши вибір, недбало кидає коротеньке плаття на ліжко.

-Одягнеш. І не змушуй на себе чекати.

-Мамо, вчора…

-Я вже розібралась і все вирішила.

Я взагалі  не розумію, що відбувається, спитати  не насмілююсь. Коли мама зникає в коридорі я довго дивлюсь на розкинуту одежину – чорну сукенку з глибоким вирізом на спині у вигляді краплинки. Нічого надзвичайного, але в  ній я схожа на легкодоступну дівицю з нічного клубу. Додай  шпильку, вечірній макіяж, то взагалі. Але особливо бридко стає, коли згадую історію її потрапляння в мою шафу: подарунок дядька Ігоря з подорожі до Мілану, брендова річ, яку душить одним своїм виглядом.

Але злити матір я не можу. Збираюсь швидко. Легкий макіяж, зібране у високий хвіст волосся,  босоніжки на пласкій підошві, прикрашені дрібними камінчиками, легкий порух блискавки на виборі мами - і все, принцеса готова полишити чотири стіни каземату. До машини виходжу вчасно. На кухню не показуюсь, бо команди снідати не було. Лише вийшовши із кімнати, дивлюсь на годинник, який показує одинадцяту. Ого, добре я проспала!

Ненька очікує в автівці, розмовляючи телефоном на підвищених  тонах.  Поки що  мені вдалось уникнути побачення з вітчимом, тому настрій вже в плюсі. Я швидко розміщуюсь поруч на шкіряному кріслі, стулюю разом коліна і байдуже розглядаю  пейзаж за  вікном. В душі – вогонь,  а тіло проймає холод. Поки автомобіль плавно від’їздить від будинку, краєм вуха ловлю розмову матері.

-Ні! Ти почув. Так, відповідь остаточна. Ренате,  тобі не вдасться мене  залякати.

Нічого собі! Я у відкрито зирю на матусю. Давно не бачила її такою напруженою й суворою. Вона нервово стискає край спідниці, ціпить зуби, слухає. А, вимкнувши телефон, зі злістю шипить:

-С..а! Громов взагалі знахабнів. Всі вони, мужики, козли, один більше, другий менше, але однаково  козли. А Ренат - особливий вид козла.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше