ГЛАВА 7

Забираюсь в затишний салон і лише зараз насмілююсь поглянути на себе  в дзеркало. Вигляд ще той! До приходу найріднішої людини швидко приводжу себе до ладу: витираюсь серветками, які без зайвих слів знаходить підлеглий, сяк-так пригладжую волосся.

Через якихось пів години ненька повертається. Я  намагаюся не дивитися в її напрямку, намагаюсь не зустрітись очима, аби не вичислила мій простий план. Сьогодні я втечу, вночі виберусь через вікно  й полишу  палац. Я зможу. Для більшої впевненості стискаю кулачки.

 Присівши в машину, ненька керує їхати додому, хвилину мовчить. Однак її злість на мою поведінку потребує виходу.

-Весілля через тиждень, -  починає рівним тоном. – В університет  не підеш, сидітимеш дома.  А після церемонії  нехай Анатолій сам з тобою розбирається.   

Вона дивиться на дорогу. Я теж ковтаю язик в очікуванні. Головне, щоб не закрила на замок, бо мені ще потрібно дістатись сейфу. Без готівки вирушати у подорож - не вдалий варіант. Мені б заручитись її довірою, показати, яка я спокійна та розсудлива дитина. Але образа кипить в  душі й занадто сильна, щоб просто погодитись.

-Чому Анатолій?

Напевне, мама  очікувала подібного питання, бо різко озирнувшись, заглядає в очі. Її обурення кипить. А ще скляний погляд.  Видно, добряче випила, коли я зникла.

-В тебе ж є досвід вішатись на шию пристарілим чоловікам. Я подумала, що  наш знайомий стане чудовою партією для такої самозакоханої дури, як  моя  дочка.

-Я не…

-Скажеш,  не твої фото вчора показав Ігор? - випльовує мені в обличчя. – Навчись визнавати свої помилки.

-Мої, але їх зробили обманом.

-Обманом змусили роздягнутись дочку відомого адвоката? Студентку юрфаку?  -  в словах неньки недовіра. - Але нічого, Анатолій старого  вишколу. Вмить вправить тобі мізки, якщо рідна мати не змогла.

-Ігор сам.

-Замовкни! – ричить до мене, зціпивши зуби. Мить – і вдарить долонею, яку до побілілої шкіри стискає в  мініатюрний кулачок. – Думаєш, я нічого не бачила? Думаєш, повірила старому пройдисвіту, що виховував тебе з опущеними  штанами? Обоє були не проти. Добре, що встигла! І, знаєш,  Ніно, спершу справді подумала, що Ігор накинувся.

- Я говорю правду,-   очі знову зрошують сльози  та вони не варті перед мамою ламаного гроша.   

-Якби не фотографії. З Ігорем я вже розібралась. Щодо тебе -  все сказала і через сім дні ти вийдеш заміж, посміхатимешся і радітимеш гостям на весіллі.

-Мамо.

-А до того будеш закрита під замком. Я особисто про це подбаю.

Втрачаю останні краплини надії. Я  всоте пошкодувала, що почала перечити. Не час. Не місце.

Решту дороги мовчимо. Німі, чужі, противні одна одній. Мої емоції переведені в позицію «на грані». Чого б не коштувало, однак сьогоднішня ніч остання в домі Голіциної.  Після всього язик не повертається назвати її матір’ю.

По приїзду додому, закриваюсь у своїй кімнаті. Дякувати небу, ніхто не приходить перевірити, чи двері зачинені на ключ. В серці крадеться сподівання, що слова мами про ув’язнення,  лише погрози з відчаю.  Швидко прийнявши душ та переодягнувшись в темно-сині джинси і чорну футболку з яскравим надписом, приймаюсь складати рюкзак. Кидаю всього по мінімуму, аби тільки вистачило на перший час.  Живіт неприємно ниє, голод дає знати про себе. Хоч ми  були в ресторані, проте доторкнутись до їжі не мала сил. А зараз карталась, бо коли доведеться їсти невідомо.

Решту дня проводжу в метаннях та дурних передчуттях. Думка про майбутнє весілля з пристаркуватим другом сім’ї скручує нерви  у морський вузол і я ні хвилини не вагаюсь у прийнятому рішенні. Ліпше спати з безпритульними, аніж в обіймах Анатолія чи Ігоря.

До вечора порожній шлунок і темні кола в очах від нестачі  харчування змушують вийти  у кухню.  Не помітивши нікого із домашніх, я без проблем  набираю повну тарілку їжі з холодильника і так же крадькома повертаюсь  у свою фортецю. Хоробрий вчинок закликає до більш рішучих дій. Коли ніч хапає у свої тенета світ,  я наважуюсь на відчайдушний крок. Одягаю спортивку та, вхопивши рюкзак,  дрібними перебіжками пересуваюсь до сходових маршів. Кілька кроків – і я в кабінеті матері. В цілковитій нічній темряві, яка трішки  освітлюється вуличними  ліхтарів, намацую сейф.

Тремтячими пальцями тарабаню по холодних кнопках хиру комбінацію. В голові стукотить, хоч би не змінила код, який випадково я підгледіла десь місяць тому.  Я не вірю своєму щастю. Здається, сьогодні вдача на стороні знедолених! 

Намацавши  гроші,  розпихаю  їх по кишенях. Швидко, аби тільки не бути спійманою.  Раптом пальці торкаються ключів. Точно, ключі від автівки, яку купила мама на повноліття, моєї машини, якою не дозволяли самій керувати, тому що воджу препаскудно.  Проте не цього дня. Я справлюсь. Я сяду за кермо і втечу якомога далі з цього пекла.

Все відбувається, як у сні. Біжу до гаража,  сідаю в автомобіль, з четвертого разу мені вдається його завести. Серце шалено стукотить, коли гул  мотору прорізає  тишу  садиби. Я тисну на газ.  Заледве ворота встигають розчинитись,  виїжджаю і, не оглядаючись, просто жену вперед.

Нічне місто  зустрічає нечисленними автомобілями.  Адреналін  сягає найвищої позначки. По-перше,  ніколи не  їздила сама населеним пунктом,  по-друге, загнаній, заляканій душі не віриться, що  отримала свободу. Я то кричу, то сміюсь, мов божевільна.