ГЛАВА 12

РЕНАТ

 Смілива чи наївна?

Відчайдушна чи божевільна?

Дівчисько стоїть перед мною і вдає, що наче роздивляється книги на полицях. Ні крихти сорому, ні натяку на червоні щічки. Одна тільки байдужість і буденність на  вродливому (навіть дитячому) личку.  Ніна  терпляче очікує авансу. В кабінеті ми одні. Я завбачливо відправив  Богданова вниз, аби підготував машину і зараз почуваюсь хлопчиком, котрий вперше намірився поцілувати прекрасну  принцесу і все для цього ретельно підготував.

Принцеса!

Швидше мисливиця. Ім’я Діана їй би дуже пасувало.

Відганяю непотрібні думки і ловлюсь на гадці, що безцеремонно розглядаю її красивий маленький ротик. Тонка лінія губ, чітка, мов підведена вправною  рукою візажиста. Чуттєва. Така, як мені подобається. На малявці не відшукаєш і грама косметики,  -і це теж радує око.

Відкидаюсь на спинку крісла, займаю улюблену позу – складаю  руки на грудях і приймаюсь вивчати свого опонента. Саме так, опонента. Кожен  стає ним, коли цікавлюсь, що насправді сховано за лаштунками душі.

Ніна напрочуд спокійна. Прийшла в кабінет на першу вимогу, спокійно привіталась, наче нічого не сталось. Точніше ніби не вона вчора зібралась відвідати мою спальню. Пам'ять досі береже картину з безсоромними  очима,  що завмерли в дверях в невдалий момент.  В пікантний такий момент.

Гарна актриса. Така ж, як її мама. Сподіваюсь,в іншому вона не схожа на неї.

Запримітивши синці на стегні Голіциної в день нашого офіційного знайомства, я не зміг пройти повз. Просто не зміг. Дурнувате почуття обов’язку! З мого боку було б верхом нетактовності запитувати про етимологію їхнього походження, тому я  вирішив взяти тайм-аут і самому переконатись, що насправді сталось в будинку Анни. Не буде ж тікати дівчина просто так з дому. Принаймні, я  менше сумніваюсь у щирості слів дівчини, ніж у підлості її неньки. Аня задумала нову гру у важливій для моєї контори справі,  тож тримати її дочку поряд – палка з двох кінців.

А от яким вдарить… Дивлячись на Ніну,  самому стає цікаво. Щось є в ній світле, щире. Можливо, скромність?

Мимоволі дівчина проводить язичком по пересохлих вустах. Авжеж, навпроти столу справжній еталон скромності!  

-Ніно, - нарешті повертаюсь з роздумів до співрозмовниці в моїй  футболці. – Обери, будь ласка, одяг пристойний. У мене часті гості і ти маєш виглядати належне.

Її брови здивовано летять догори. Як же щемливо  шарпати  за ниточки недосвідчене створіння, яке вночі вирішило забратися в ліжко до дорослого чоловіка.  Ніна вмить заливається багрянцем і я тішусь, що вивів її в правильне русло. Потрібно подражнити малу неслуху, а ще краще провчити за нічний візит в мою кімнату. Нічого вішатись на шию, аби лише отримати захист від проблем. 

Юна. В душі закрадається  думка  дати їй ще один шанс. Можливо сталася помилка і вона переплутала вночі двері. Ох. Це професійне відчуття справедливості, дві шальки на терезах Феміди!

-Думаю, ти здогадалась, що мені подобається.

Нервово ковтає слину і  зирить величезними, сповненими страху очима.

-Я не звик економити на своїх… - замовкаю на пів слові, аби мучилась здогадками, що маю на увазі.

Мовчить і вперто дивиться на мій стіл. Мишка.  Мишка, яка пхає голівку в капкан.

Підвівшись, повільно оминаю перепону і зупиняюся поруч  покоївки.  В кількох  сантиметрах від неї, так близько, що відчуваю переривчасте дихання з ледь розтулених пелюстків маку. Вона не наважується  подивитись у вічі. Терпляче споглядає малюнок на моїй футболці. Та вагання помітне неозброєним оком.

Я простягаю картку, змушуючи її підняти руку, аби дотягнутись і зустрітись зі мною поглядом.

А коли досягаю свого, сам же потрапляю у власну пастку, бо завмираю в норовливому буревії  двох глибоких озер, котрі затягуюсь у вир,  заставляють  забутись і втратити пильність. Її тонкі пальці ледь торкаються пластику в руці, але цього достатньо, аби відчути їхнє тремтіння.

 Перехоплюю.

Стискаю їх у своїй долоні, насолоджуючись ніжністю шкіри. Ніна пручається,  спішить вирватись, та я надійно обхвачую крихітну ручку.

-Я, – зривається з вуст дівчини  і вмить губиться в просторі з різким видихом.      

Вільною рукою підкорюю талію. Вона така тонка, що ось-ось переламається. Я тягну Ніну на себе, безжально скорочуючи лічені сантиметри. Вона робить крок назад, однак реакція запізніла,  бо  здоровою кінцівкою я  мертвою хваткою полоню жертву. Може хіба податись вперед і тоді наші губи  доторкнуться.

Та чи не цього хочу?

Чи не одно прагнемо?