ГЛАВА 16

НІНА

-Душа болить, а серце плаче, - згадую слова відомої пісні, закидаючи в  пакет своє нехитре добро:  футболки, спортивний костюм, кілька комплектів спідньої білизни, - все,  що придбала за виданий його величністю аванс. – Жорстокий Ренат Громов! Ненавиджу тебе! Ненавиджу…

В коридорі тихо та порожньою. Власник будинку, напевне, сховався в кабінет, або ж залишився у бібліотеці. Що твориться у твоїй голові, Ренате? А у твоїй, Ніно?

Дурепа. Чому не розповіла справжньої причини втечі з дому, чому не зізналась в домаганнях вітчима і в нелюдських планах матері? Він би захистив тебе. Нехай   ставився б з презирством. Можливо, відправив би у  провінцію до тітки, аби вберегти.

Витираю рясні сльози, які  змочують щоки та шию, я витираю їх, і солоні протоки течуть по ліктях. Добре, хоч косметики  не нанесла на вії, а то б до розпачу додався яскравий образ для Хелловіну.

Мені так образливо… До звіриного крику образливо та принизливо. Почуваюсь  розтоптаною в  багнюці,  роздертою на шматки  хижою гієною.

Він не розібрався. Він просто послухав Анну Голіцину і прийняв  найлегше для себе рішення. Найлегше, тому що людині завжди  прийнятніше повірити в необтяжливу брехню, ніж боротися за важку правду.  

«Таких як ти - десятки»,  - відбивається у висках голос. Ні, любий,  помиляєшся. Це ти один з тисячі. Такий же корисливий, як моя мама. А ще боягуз, бо злякався її впливу. О, так!  Адвоката Голіцину  боїться навіть  сам прокурор Анатолій Донченко, якщо вирішив одружитись в поважному віці на ледь повнолітній її дочці.

Внутрішній голос вимагає справедливості. Нехай я  не  отримаю її від неньки, то хоч висловлю свій біль  Громову. З твердим наміром висловити свою думку про нього йду до бібліотеки.  До заповітних дверей  залишається кілька кроків, коли вони прочиняються і   назустріч виходить Артем Донченко – син мого  літнього нареченого.  Ми не бачились кілька років, проте  я з легкістю його впізнаю. Високий,  широкоплечий,  із витонченими, навіть ангельськими рисами обличчя, колишній однокласник  дивиться на мене зверхньо.  Нічого  дивно,  як завжди.  Тільки що він робить в будинку Рената? За спиною хлопця одразу виринає Громов.  Він  намагається не дивитись в моєму напрямку, але якоїсь миті  не витримує і ковзає  боковим поглядом. Проникливим та чужим. І власник його  бездушний.  

Отже, Артем прибув, аби відвезти  іграшку в  руках сильних світу цього до  нового пункту призначення.  До мами, чи до себе? Здається, він проживає з батьком.

Будь-яка спроба достукатись  до серця  адвоката наразі даремна,  тому я  вирішую дошкулити. Так би мовити,  зробити йому боляче, аби потішити своє самолюбство. Наївна. Дурненька. З ким ти граєшся? З людиною, яка у важку хвилину виставляє тебе?

-Ходімо, любий, -  театрально  усміхаюсь та  швидко беру  Артема під руку. Юнак помітно напружується, нагороджує зневажливим блиском в глибоких синіх очах,  але не пручається. – Всього  найкращого, - кидаю через плече Ренату, намагаючись не  затримуватись довше секунди на його суровому обличчі.

Ми йдемо, однак  спину мені  пропалюють карі очі, крига яких   зароджує в мені вогонь. Нові, дивні відчуття, що Ренат зумів за такий короткий час пробудити в маленькій дівчинці, лякають. Я вже не дитя, бо хочу бути перед  ним жінкою.

Проте моїм бажанням не суджено збутись. Вскочивши у салон  дорогого позашляховика, котрим приїхав до садиби, Артем одразу береться до справи, тобто  розставляє перед мною пріоритети. Своєї ненависті, презирства хлопець не приховує.

-Ну що, мамочко! Готова до пекла в раю? -  шкірить  зуби,  нахабно розвернувшись  корпусом. З рота співрозмовника  долітає аромат м’ятної гумки та   алкоголю. Ренат бачив, що Донченко п’яний,  проте відпустив, дозволив забрати зі своєї надійної фортеці  врятовану принцесу. Таким чином підтвердив: я байдужа йому. Така ж байдужа, як мамі. Знову самотня, знову в   боротьбі за виживання. Я нічого не відповідаю Артему, бо  його поведінка, вираз обличчя та насмішкуватий тон  не приймуть  жодних пояснень.

Аби не бачив прикрих сліз, втуплююсь у вікно. Водій швидко віддаляється від будинку Громова, залишивши в ньому частину мене. Кращу частинку. Частинку, яка вірила у світле завтра.

-Татко вперто готується до весілля, - хлопець перекрикує баси важкого року, що звучить  з динаміків в дверцятах. – Сьогодні всім оголосить про своє неземне кохання, - на останніх словах він так боляче ляскає  мене по нозі, що  непрохана вода пирскає  на  щоки.

Поспіхом витерши слізки, стискаю кулачки, аби не виказати неприємних відчуттів.  

-Сьогодні? – мій голос тремтить. Так швидко я не очікувала  оприлюднення  заручин.  Мама дуже  потребує цього  шлюбу, якщо так  форсує обставини.

Він хмикає і мені не вдається витягнути й слова до приїзду в   помешкання Донченків. Величезна садиба в три поверхи за містом  схожа на склеп: камінна,  сіра, непривітна. Навіть скульптури, розставлені   обабіч широкої доріжки,  більше подібні на  закаменілих ідолів, ніж на витвори мистецтва.

Дивний смак в Анатолія Володимировича. Хижий, я б сказала. І від того  біжать тілом мурахи.

Артем плентається попереду,  незграбно вклавши руки в кишені  штанів.  Він не менше мене збентежений   майбутніми поліями,  і переживає їх по-своєму. Я не можу засуджувати юнака,  проте його відверті погрози  вселяють в душу жах. Що чекає, Ніно, тебе  через кілька хвилин?