РОЗДІЛ І. Гл.2.

Глава 2. Воля або смерть!

Юна Теодозія любила коней. Пасла, плекала, немов хлопчисько, їздила верхи. Чи не тому потім, вже в іншому своєму житті – мистецькому, на схилі своїх літ Фана зафіксувала коней у своїх барельєфах циклу «Коні і люди»? Ці горді, чисті, красиві й розумні тварини – символ її запашного лісового дитинства, з ягідьми-грибами, свіжоскошеним сіном… Символ її тривожної, надто ранньої юності, того далекого вільнолюбного життя, яке було до того чорного дня…

Про найтрагічнішу сторінку свого життя, яке тільки дивом не обірвалося на зорі юності, Теодозія Бриж мовчала усе життя. Таємницю якось довірила лише одній людині – своєму мужеві Євгену Безніску. Він же відчув, що вже вправі її розкрити лише по багатьох роках, по тому, як його дружина покинула цей світ. У незалежній державі Україні.

Марко Бриж, як людина з гарною репутацією і добрий господар, був призначений окупаційною владою на сільського старосту. Проте, як колишній військовик і патріот України, він підпільно виконує ще одну поважну й відповідальну роль. Він – надгосподарник УПА на псевдо «Лис».

Метка, кмітлива Тодося стає його помічницею і повстанською зв’язковою на псевдо «Маруся». Вона ще підліток, піддівок, як кажуть у їхньому селі, проте роботу мусила виконувати серйозну й важливу. Не раз їй доводилося, переборюючи страх, дрібно цокочучи зубами від холоду, темної ночі стовбичити посеред кладовища, вичікуючи когось, щоб перевести за повстанським зв’язком туди, куди потрібно. Не раз, тримаючись за гриву коня, зливаючись з ним воєдино, немов вихор неслося дівча углиб лісу, до повстанського табору. Повстанці любили й поважали метикувату й сміливу «Марусю», посилали її виконувати по зв’язку ризиковані й складні завдання. Вона справлялась. У штабі командира Остапа Качинського навчилася друкувати на друкарській машинці, друкувала та розповсюджувала повстанські листівки, навчилася володіти зброєю.

«Як зараз бачу: над Горинню, в лісі ми з усіма почестями хоронили наших хлопців-повстанців. Їх було дванадцять чи п’ятнадцять. Вийшла тоді наперед Теодозія і декламувала над тілами наших героїв якийсь патріотичний вірш. Ми не могли втриматись від сліз…», – розповіла Євгенові Безніску під час відкриття музею Теодозії Бриж одна старенька сільська жінка, яка знала і пам’ятала Фану.

Їй, «Марусі», як і всім повстанцям, хотілося вірити в Україну, хотілося бути й жити. Проте фронт нещадно посувався. Коричневого завойовника потіснили на захід. Натомість вступив на Полісся завойовник інший – червоний, брутальність і підступність якого люди вже пізнали у 1939-1941 роках. І стало чинитися на Волині та Поліссі таке пекло, про яке й сьогодні людям страшно згадати. Арешти, провокації, завербовані сексоти, перебрані у форму УПА агенти НКВС… Облави на ліс, нечувані звірства, криваві людські сльози.

Спершу взяли Марка Брижа. На щастя ніхто з односельців не зрадив, не видав, що він співпрацював з УПА. Дали йому термін – 15 літ таборів – лише за те, що за німецької окупаційної влади був старостою.

Через якийсь час, переказують у Бережниці один одному люди, що хтось здав Наталку Бриж із дочкою Тодосею. Їх витягли з криївки, вкинули до машини та повезли до Сарненської окружної тюрми… Ще напередодні пізнього вечора «Маруся» щосили мчала городами, щоб попередити про небезпеку сестру письменника Авеніра Коломийця[1], яка жила у їхньому селі. Сьогодні ж треба рятувати їх із матір’ю. А хто порятує?! Батько їхній вже, либонь, у Сибіру. Коли б то іще був живий…

[1] З розповіді Євгена Безніска.