РОЗДІЛ ІІ Гл. 1-7

Розділ 2. Студентські роки. Формування мистця.

«На перервах молодь висипала у широкий сонячний коридор, з якого був вихід на великий балкон, де всі ходили рядами й кланялись одне одному, любили групами «ставати до знимки» з улюбленими викладачами Сельським, Монастирським, Нагірним та іншими.

Якось одного сонячного дня на тому коридорі мою увагу прикувала незнайомка, силует якої виразно вимальовувався у яскравому сонячному промінні. Струнка світловолоса дівчина в спортивному уніфікованому одязі (штанята на поясі шнурівочкою стягнуті) стоїть у вікні так, наче комусь позує для рисунка. Висока шия, відкинута голова, зачесане назад м’яке світле волосся, відкрите високе чоло. Її зір спрямований вдалечінь. Була десь понад цим життям, яке вирувало навколо неї. «Незламна» – так я її тоді про себе назвала...»

Марта Луненкова (Токар)

Глава 1. Незламна

Теодозія Бриж з дитинства виявляла хист до малювання, ліплення з глини. Тож коли натрапила на газетну замітку – запрошення на навчання до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, заявила: «Мамо, я поїду туди вчитися». Мати не перечила. «Нехай їде, – думала вона. – Тепер такий час, що треба молоді ховатися по містах, де ніхто не знає про їхнє минуле. Тодосі ж залишатися тут небезпечно. Ану ж зустрінеться який «землячок», що здасть… Тож нехай ліпше їде до Львова, аніж до Сибіру…»

Теодозія Бриж склала усі необхідні вступні іспити й була зарахована на навчання. Йшов 1948 рік. Було скрутно матеріально, голодно й холодно, студентство було різношерстне – з різних регіонів і категорій населення, вдягнуте у те, що хто мав, і часто це було єдине вбрання. Фана приїхала вступати до інституту в одежині, перешитій із чиєїсь військової форми. Іншого одягу просто не було.

Ґрунтовні спогади про той період життя Теодозії Бриж вдалося мені записати від художниці, професора Львівської національної академії мистецтв Марти Василівни Токар.

Марта Луненкова (в заміжжі – Токар) влітку 1946 року склала вступні іспити й була зарахована на другий курс Львівського училища прикладного мистецтва. Того ж року було оголошено про відкриття інституту прикладного та декоративного мистецтва, який офіційно почав діяти з січня 1947 року. Ці два мистецькі заклади певний період співіснували в одному приміщенні, в одних і тих же стінах (нині – вул. Кубійовича, 38).

«Спільні коридори, аудиторії, актовий зал, спільні учителі з фаху. Зокрема, мене навчали живописці Г. Смольський, Р. Сельський, О. Кравченко, М. Федюк. Серед студентів-живописців були В. Патик, К. Звіринський, Д. Довбушинський, С. Коропчак. Моїм добрим ангелом від першої хвилі нашого знайомства стала Соня Караффа-Корбут. Ми були великими друзями. Вона перша вступила на відділення живопису і вчилася одна з хлопцями, а я на живописі в училищі також була єдиною дівчиною. Усі ми, студенти училища й інституту, варилися в єдиному котлі. Рисунок у нас спільний, хор спільний, танцювальний та драматичний гуртки також спільні. Співали, танцювали, грали вистави. Життя кипіло. Нас було небагато і майже всі були поміж собою знайомі.

На перервах молодь висипала у широкий сонячний коридор, з якого був вихід на великий балкон, де всі ходили рядами й кланялись один одному, любили групами «ставати до знимки» з улюбленими викладачами Сельським, Монастирським, Нагірним та іншими. Якось одного сонячного дня на тому коридорі мою увагу прикувала незнайомка, силует якої виразно вимальовувався у яскравому сонячному промінні. Струнка світловолоса дівчина в спортивному уніфікованому одязі (штанята на поясі шнурівочкою стягнуті) стоїть у вікні так, наче комусь позує для рисунка. Висока шия, відкинута голова, зачесане назад м’яке світле волосся, відкрите високе чоло. Її зір спрямований вдалечінь. Була десь понад цим життям, яке вирувало навколо неї. «Незламна» – так я її тоді про себе назвала. Не знала я тоді ні цієї дивовижної дівчини, ні її минулого, що вона була пов’язана з «лісом». Проте так запало мені в душу це видиво, що дуже закортіло дізнатися, що то за дівчина. На її курсі мені сказали: «То Феня Бриж. Але ми звемо її Зойка, бо дуже схожа вона на Космодем’янську. Так до неї деколи й звертаємося». Згодом я дізналася, що цій дівчині дали ще одне наймення, змінивши скорочене від «Феодосія» простакувате – «Феня» на звучне й горде ім’я Фана. Це ім’я їй найбільше підходило. З ним вона стала митцем і прожила все своє життя».

Глава 2. «Хто з фронту, хто з лісу, але не було поміж нас злоби…»

«Студентське середовище у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва було дуже різноманітним, – згадує Марта Токар. – Хто прийшов із фронту, хто з лісу, а хто з німецького полону. Були, як мені тоді здавалося, дядьки по 27-30 років, були й зовсім юні хлопці мого віку. Але не було поміж нас злоби, ніхто ні з ким не сварився. Переживши війну, біду й злигодні, ми, післявоєнна молодь, були дуже життєрадісні, любили життя. Велика спрага була до знань, книжок, дуже хотіли вчитися. Цілий день на заняттях працюємо, а увечері ще й організовуємо собі вечірній рисунок. Скидалися грішми, оплачували натуру й сиділи малювали.

Дуже змістовним було наше дозвілля. Приходили актори з театру Заньковецької, хор у нас був чудовий, виступали наші викладачі. Найбільше враження було від закарпатця Міклоша Шубо із Мукачева. З відтятими фалангами пальців він чудово грав на фортепіано Брамса, Ліста. З аристократичними манерами красень Іван Скобало, в якого були закохані багато дівчат, чудово співав. Єврей Михайло Ліщинер, який пройшов фронт аж до Берліна, після війни спеціально приїхав до Романа Сельського, щоб у нього навчатися. Він був гарним актором, грав у виставі за Шолом-Алейхемом. «Мені до-о-бре. Я сирота і всі мене жаліють…» – так по-справжньому він проказував ці слова, що ми і сміялися, і плакали. Дуже талановитими були мої сучасники. Життя навколо нас вирувало. Був у нас театр тіней. Поки всіх викладачів не зобразять, зі сцени не зійдуть. Фанка була в центрі того бурхливого життя. Чи то театральні якісь постановки, чи спортивні якісь змагання – скрізь вона була в числі найактивніших».