РОЗДІЛ ІV. В жорстких рамках тоталітарної доби. Гл.1-2

 Гл. 1. Абстракціонізм ототожнювався з націоналізмом

Прагнення до широких узагальнень, монументальності, стилізації форми, трагічний пафос окремих робіт – такі характерні риси творчої манери скульпторки Бриж відмітила після її виставки газета «Львовская правда». Автор статті С. Рябокобиленко в цілому дає позитивну оцінку першої виставки робіт молодої скульпторки, проте таки не втримується, щоб наприкінці статті не вкинути до позитиву приховану ложку дьогтю: «Феодосии Бриж нужна помощь, помощь всесторонняя, действенная, деловая, способная удержать от неверных шагов в искусстве, выражающихся в чрезмерной увлеченности поисками формального характера».[1]

У чому мала полягати та допомога? Теодозія Бриж, як і інші достатньо фахові й талановиті художники тієї доби, не потребували жодної допомоги, а тим паче від людей, насправді від мистецтва далеких. Їм праглося одного: щоб їм не заважали і дали змогу спокійно працювати. «Опозиційність українських художників визначалася не так полемікою з офіційною художньо-ідеологічною доктриною, як протиставленням їй суто авторського, індивідуалізованого висловлювання, виокремленням у тотально політизованій радянській культурі «вільних зон» для індивідуальної творчості, – пише мистецтвознавець Г. Скляренко. – Якщо в офіційному мистецтві головне місце посідали великі «тематичні» твори, то тут найпоширенішими були камерні, невеликі за розміром роботи; якщо в офіційному мистецтві головний акцент ставився на ідеологічно-пропагандистському пафосі, то тут, як правило, – на витонченості формально-пластичного вирішення та «поза-ідеологічності» зображення; якщо офіційна естетика підтримувала простоту та зрозумілість вислову, репрезентативність композицій, то тут панували іносказання, метафори, історичні алюзії та стилістичні змішання, що набували змістового навантаження».[2]

Звинувачення в абстракціонізмі та ще кількох «ізмах», а головне – помітна яскравість таланту скульпторки не сприяли тому, щоб її роботи йшли в люди, ставали надбанням народу. «Фанині репродукції розходилися. До неї приїздили якісь знамениті люди зі столиць – з Москви, Білорусі, але чомусь на республіканські виставки її роботи не брали, – згадує Марта Токар. – В цьому не були зацікавлені її ж колеги. Адже вона була надто талановита. Надто вирізнялася. А з іншого боку – якщо б вона зліпила якогось сталевара чи шахтаря, героя праці, то це було б у стилі того часу і це, напевно б, поїхало на виставку до Києва чи Москви. Але вона цього категорично не робила».

Йшов 1963 рік. «…Саме в той час, гнітючий і тривожний, несподівано для партократів і для нас також відбувся мистецький акт української соборності, предтеча живого ланцюга між Києвом і Львовом, – згадує Роман Іваничук. – Були це поетичні гастролі перших «шестидесятників» – членів київського Клубу творчої молоді – Івана Дзюби, Івана Драча, й Миколи Вінграновського та експлікація п’єси Миколи Куліша «Отак загинув Гуска», яку провели у Львівському театрі ім. Марії Заньковецької молодий режисер, президент Клубу Лесь Танюк і художниця Алла Горська».[3]

То була справжня буря! Адже, як згадує Іваничук, Дзюба, що виступав у переповненій дощенту актовій залі Львівського університету, «своїми логічними формулами, які визначали мистецтво як самодостатню категорію, а не слугу державних структур, приголомшував людей… Вінграновський читав свого «Пророка»…, Іван Драч вибухнув як вулкан своїм «Ножем у сонці», сколихнув нашу безкрилість віршем про наївного Кирила, який соромився крил, що виросли у нього на плечах і безжально їх обрубував, а вони все росли й росли… Косяк придворних письменників покинув актовий зал під злорадний регіт розбурханої літературної молоді…»

У цей же час у театрі ім. М. Заньковецької режисер Лесь Танюк і художниця Алла Горська ставили виставу представника розстріляного українського відродження Миколи Куліша, нехай не найкращу – це була комедія «Отак загинув Гуска», однак Куліш невіддільний від Курбаса. І режисер Танюк не міг не виразити цього в постановці. І після вистави про нього заговорили, як про талановитого послідовника геніального режисера Леся Курбаса.

Вразило всіх і перевернуло свідомість модерне художнє оформлення сцени Аллою Горською. Як пише Іваничук, «після набридливих соняшників, тинів і глечиків на кіллях – вражало несподіваними узагальнюючими формами…»[4] Після цієї вистави, – згадує Богдан Горинь, – «Фана і Євген організували у своєму помешканні вечір для вшанування цих особистостей», тобто – Горської і Танюка.[5]

А партійні чиновники в цей час ламали голови, як позбутися небажаних киян та прикрутити гайки місцевим митцям, хто їх підтримує, та так, щоб інші надовго це запам’ятали й затямили, як жити, про що писати і які картини малювати.

Аллі Горській та Лесеві Танюку організували провокативну зустріч у тому ж таки актовому залі Львівського університету, де напередодні розбудили сонну атмосферу своїми сміливими виступами Дзюба, Драч та Вінграновський. Лесь Танюк необачно заговорив на тій зустрічі про репресованого Леся Курбаса і цього було достатньо, щоб виставу «Отак загинув Гуска» зняли з репертуару, а Танюка й Горську видворили зі Львова.

Клуб творчої молоді у Києві був розгромлений. Лесь Танюк поплатився тим, що з «вовчим білетом» був видворений на дводесятирічну еміграцію до Москви. Алла Горська заплатила за свою чесну позицію життям. Почався нещадний наступ реакції на українську культуру. Помирає побитий невідомими і від того вражений невиліковною хворобою талановитий молодий поет Василь Симоненко, зачиняються у своїх оселях Ліна Костенко та Валерій Шевчук.

«Львів був оголошений особливим містом, – згадує Іваничук. – З Москви та Києва нагрянули комісії, почалися відвідини майстерень – з’явилися ідеологи на чолі з секретарем ЦК КПУ Скабою і львівським партійним посіпакою Маланчуком, художники Бриж, Патик та Остафійчук були оголошені абстракціоністами, що ототожнювалося з націоналізмом; журнал «Жовтень», в якому зібрався колектив однодумців (головний редактор Ростислав Братунь, завідуючий відділу критики Микола Ільницький, відділу поезії – Роман Кудлик, прозою відав я) був оголошений ідейно хибним, над Братунем зависла загроза зняття з посади».[6]