РОЗДІЛ IV Гл. 3

Глава 3. Епоха фарисейства і брехні

Хрущовська відлига скінчилась. Коли на місце Хрущова посаду генсека зайняв Леонід Брежнєв, у серпні-вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля політичних арештів. Серед тих, хто потрапив за грати, переважно були шістдесятники: критик Світличний, маляр Заливаха, правозахисники брати Горині... На житті мистецького Львова це позначилось арештами у серпні 1965 року кількох членів клубу творчої молоді «Пролісок» та забороною до 1970 року його діяльності.

Ідеологічні цензори нахабно й безцеремонно втручалися в мистецьке життя. «Знаковою подією в культурному житті 1960-х років стало знищення вітражу для Київського державного університету (1964, А. Горська, Л. Семикіна, О. Заливаха, Г. Севрук, Г. Зубченко), присвяченого шевченківській темі, автори якого були звинувачені в націоналізмі, виключені зі Спілки художників, згодом О. Заливаха був ув’язнений, А. Горську в 1970-му було вбито… Знищення творів стінопису через ідеологічну цензуру відбувалося й далі, зокрема, у 1970-му знищено розпис Б. Плаксія у київській кав’ярні «Хрещатик», у 1982-му – «Стіну пам’яті» А. Рибачук та В.Мельниченка на Байковому кладовищі в Києві. Показово, що руйнувалися вже виконані (частково чи повністю) в матеріалі роботи, кожна з яких пройшла необхідні на той час етапи офіційного затвердження – неодноразові художні ради, і на кожну з яких були витрачені значні кошти, та й саме знищення твору (як у випадку із великою за розмірами «Стіною пам’яті») вимагало значних матеріальних зусиль».[1] Мало місце і закриття ряду художніх виставок, як це трапилося у Львові з виставками Ігоря Боднара та Івана Остафійчука.

Наступила епоха відвертого фарисейства і брехні, доносів і закритих судів, тюрем і спецбожевілень. Під кримінальні злочини маскували фізичні розправи з неугодними (як у загадкових вбивствах художниці Алли Горської, композитора Володимира Івасюка). 4 вересня 1965 р. під час прем'єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» із заявою-протестом проти арештів української інтелігенції виступив Іван Дзюба. На його підтримку стали В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Юрій Бадзьо. Незважаючи на крики в залі, Стус голосно вигукнув: «Хто проти тиранії, встаньте!» Частина присутніх підвелися, інші вклякли на своїх місцях. Однак усі свідомі українці відчували: настав час вибору. Або ти будеш відстоювати свої принципи до скону і будеш гідною людиною, або ж ти мусиш пристосуватися, надягнеш на своє обличчя маску лицеміра й отак і житимеш – на два обличчя.

Після першої хвилі арештів прокотилася друга: у 1972 році заарештували Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Івана Дзюбу, Ігоря Калинця.

«Після 11 лютого 1973 року моїх друзів стали тягати в обком КПУ за присутність на скромному прийнятті з нагоди мого одруження, – запише у своєму записнику Богдан Горинь, який на той час вже відбув табори в Мордовії й відновив взаємини зі старими друзями. – То були тяжкі роки. На якийсь час контакти були перервані. Я працював у двох котельнях кочегаром, одна з них була розміщена на вул. Стефаника, де, йдучи на працю, бувало, зустрічав Євгена Безніска. Похмура політична погода не сприяла тіснішим контактам, тим паче, що Євген з дружиною в компанії з Миколою Петренком, Миколою Ільницьким, Володимиром Яворівським, чотирма Романами – Лубківським, Іваничуком, Кудликом, Безпалківим (хто з дружинами, а хто сам) були на моєму з Оксаною весільному вечорі. Багатьох із них тягали по партійних інстанціях, залякували».[2]

Фана з Євгеном відбулися кількома обшуками, багатьма втраченими цінними книгами з дарчими підписами. Євген Безніско розповідає, як випадково зустрівся з тільки-но випущеним із таборів Михайлом Горинем. Ще не дійшов додому, як був схоплений і під руки припроваджений на допит. За контакти з дисидентами його кілька разів допитували в КДБ. «Якось один кадебіст зізнався нам, що у майстерні Бриж був підслух», – згадує Євген Безніско. Сплив у його пам’яті ще один промовистий фрагмент на цю тему: «Зайшов до нас Вознесенський, розглянувся по майстерні. За портретом, де лічильник, – ніша. Підійшов і став шукати, чи нема там пристрою для підслуховування. І ми, і наші гості, з огляду на ймовірність підслуху, остерігалися на наших зустрічах відверто говорити про політику».

Розповів Євген Безніско інтригуючу історію про одного зі співробітників КДБ, який був спеціально уповноважений до стеження за спілкою письменників та безпосередньо за колом тих творчих людей, які бували в майстерні Фани Бриж. Цей чоловік пройнявся симпатією до митців і згодом, всупереч посадовим обов’язкам, став діяти навпаки й навіть пішов на досить відважний вчинок: попередив про загрозу життю Михайла Гориня, за що, звісно, був «розжалуваний» з посади і став таким же переслідуваним, як і ті, за якими доводилося стежити. Проте такий випадок був винятком.

«У Фани було особливе чуття на людей, яке її ніколи не підводило. Якщо серед кола гостей вона вичисляла людину недоброзичливу, котра прийшла в майстерню не з добрими намірами, то прощаючись, коротко говорила тій людині у вічі: «А вас я попрошу більше до нас не приходити», – згадує Євген Безніско.

[1] Скляренко Г. Українське мистецтво другої половини ХХ століття: регіональні проблеми і загальний контекст. // Студії мистецтвознавчі. – К.: 2009. – С.73. – www.dspace.nbuv.gov.ua

[2] Горинь Б. Світло й тепло духовної ватри // У зб.: Дурні та гордії ми люди. Відгуки. Виписки. Гуморески. Фрашки. – Серія «Львівські пегаси». – Вип. 29. – Львів. – Ліга-прес: 2012. – С. 9.