Розділ V Гл.4-5

Глава 4

Перший меморіал мучеництва

У розмові з Павлом Романюком, який часто писав про творчість Бриж, Теодозія Марківна розповіла, як разом із Євгеном Дзиндрою у Володимирі-Волинському розпочинала роботу над пам’ятником жертвам нацистського пересильного пункту для військовополонених червоноармійців, що був розташований за колючим дротом під відкритим небом.

Образ має до митця прийти. А він прийшов не відразу. Скульпторка стояла посеред поля, де колись був концентраційний табір. Рівна, нічим непримітна земля. Ясне погоже небо. Важко повірити, що тут, на цьому місці конали в лютих муках від голоду, спраги, холоду, ран тисячі й тисячі зовсім юних і старших солдатів та офіцерів, які були без вини винуваті лише в тому, що їх призвали до радянської армії й у перші місяці війни вони потрапили в полон. 56 тисяч їх загинули отут, на цьому місці мученицькою смертю. Думаючи про те, який образ найсильніше виразить цю величезну втрату і цей біль, скульпторка якось побачила на цьому місці жінку. Вочевидь, то була чиясь матір. «Вона якось дивно присіла, опустивши долі голову. Ліва рука безсило повисла... Сиділа, не відчуваючи ні втоми, ні часу... Так і лишилась на тому полі навічно, в камені, на невисокому постаменті, такою, як її бачила скульпторка. Саме життя підказало найправдивіший і найтрагічніший образ», – пише Павло Романюк.[1]

Образ сина, тисяч таких синів символізує шестиметрове тіло в’язня, оповите колючим дротом межи трьох велетенських щогл. Тіло не падає, а, знесилене, неначе сповзає у землю... Символ спонукає до думки, розбурхує уяву, скільки треба було битися молодому життю у всеохопному бажанні вистрибнути з-за колючих дротів на той бік, де воля, де хліб, де тепло, де мати… І який неймовірний своєю нелюдяністю, жорстокістю злочин скоїли ті люди, що прирекли інші народи на такі невимовні страждання. Чи то люди?!

Це був один із перших у Радянському Союзі меморіал на місці мучеництва і смерті тисяч замордованих у гітлерівських концентраційних таборах на території України. Варто тут принагідно згадати, що сталінська система оголосила військових, котрі потрапили в полон, зрадниками, і ще довго ніхто не смів піднімати із забуття імена цих людей. Ті ж, котрі з таких таборів повернулися додому, пройшовши через нелюдські муки, дивом вижили, нерідко йшли на каторгу по другому колу – у табори сталінські. Тож порушити цю тему в середині 60-х років, у час, коли скульпторка вже й так була під прицілом за формалізм, було гідним і сміливим вчинком. Її співавтор Євген Дзиндра – зі старшого покоління скульпторів (у 2013 р. святкували його сторіччя), – проте він, як і Бриж, велику увагу надавав саме внутрішньому емоційному виразу ідеї твору.

Глава 5. Печать чи то долі, чи доби

У своїй творчості була Теодозія Бриж здебільшого трагедійною актрисою. Її творчу уяву не полишали гротескно трагічні жіночі образи, як у роботах «І в ненароджених стріляють», «Хіросіма», «Освенцім», так і в скульптурах «Катерина», «Покинута», «Жебрачка», «Доля» за мотивами творчості Лесі Українки.

Одну з перших робіт Бриж, образ жінки у скульптурі «І в ненароджених стріляють», мистецтвознавець Павло Романюк називає «трагічною мадонною ХХ століття». «Мати, виліплена Теодозією, не стане матір’ю, не страждатиме над могилою сина. Вмре сама, хоч їх двоє. Руки опустила, аби захистити ще ненароджену дитину…» — так пише він про враження від внутрішнього наповнення цього образу.[2]

Не менш трагедійною є групова композиція Бриж, створена у 1970 р. за новелою Василя Стефаника «Дорога», приурочена до сторічного ювілею письменника. «Ніколи не забуду оцю «Дорогу», - згадує актор і режисер Федір Стригун. - У нас якраз за Стефаником вистава «Моє слово» йшла. На неї і на «Дорогу» Бриж приходив дивитися увесь Львів!» Проте ні Львів, ні Івано-Франківськ чи Дрогобич або рідний Стефаникові Русів чомусь і досі не заслужили, щоб ця композиція – символ мучеництва народу українського – будила національно-патріотичні почуття у нинішніх і грядущих поколінь українців. Євген Безніско розповідає, що у запасниках Львівського музею українського мистецтва ця композиція простояла 40 років. Зусиллями Бориса Возницького і Євгена Безніска ця робота повернулася в майстерню Теодозії Бриж і тепер її принаймні можуть побачити ті туристи, студенти чи школярі, які приходять сюди на екскурсії.

Не менш вдало, як у реалістичній композиції «Дорога» передала скульпторка стан душі людини в модерній скульптурі «Розпач». Про цю роботу Богдан Горинь пише: «Дивна гармонія внутрішнього і зовнішнього багатства творчості Бриж доходить до вершин досконалості (як у скульптурі «Розпач»)».[3] Коли дивишся на цю роботу, виникає асоціація зі знаковою експресіоністичною картиною «Крик» Едварда Мунка. Цей божевільний розпач, як на краю прірви почуття повної безвиході треба бодай раз у житті пережити, щоб отак зобразити. Бриж не раз була на цій грані. Тому в неї це вийшло.

Трагедійні образи Теодозії Бриж «Жіноча постать», «Жебрачка», «Покинута» та «Катерина» (за поемою Т. Шевченка) цілком реалістичні. Останні дві співзвучні між собою. Бо Катерина – така ж покинута. Відмінність хіба лише в тому, що в Катерини дитя вже на руках, а в тієї, котра покинута – воно ще в лоні. Печать трагедії в обох цих образах не може нікого залишити байдужим. Проте, коли емоції у «Катерині» спрямовані на переживання матері-покритки за долею немовляти, то у силуеті «Покинутої» прочитується і гіркота образи, і самобичування, і той же розпач.

Печать доби відображена і в реалістичній серії поліських жінок циклу «Поліські картинки», що є першими роботами скульпторки. «Це вільні «замальовки» в глині, - пише про ці роботи Павло Романюк. - Одна жінка пере, інша викручує білизну... У кожної постаті свій рух. Образи наче заглибились в себе, в свій гармонійний внутрішній світ».[4] У них, за словами цього ж автора, вже з іншої статті, - «уперше прозвучала пластика, що стане ніби зримим синонімом у творчості Бриж…»[5]