Розділ V Гл.6-13

Глава 6. Рідній Бережниці – Кобзаря…

У нелегкі 60-ті скульпторка Теодозія Бриж наче зумисно тільки те й робить, що дратує владу. У доробку мисткині – погруддя великого Кобзаря, яке у рік святкування його 150-річчя вона подарувала своїм односельчанам.

У серпні 1963 року Теодозія Бриж із чоловіком Євгеном Безніском приїхали на кілька днів до батьків у Бережницю Дубровицького району, що на Рівненщині –привезли показати батькам онуків. Гостюючи, розмовляли про різне, згадували минуле, батько згадав про те життя, яке тут вирувало до війни. Як вшановували Кобзаря, які були Шевченківські вечори! І хоч польська влада всіляко притискала пориви активістів, проте люди йшли на ті вечори, декламували Шевченкові твори, хор співав потужну «Реве та стогне…», грали «Назара Стодолю» та інше. Таке тоді було мало не в кожному селі. Адже діяла «Просвіта» й інші організації. А після війни виснажені, помордовані червоними катами поліські села, загнані працювати за трудодні в зорганізованих на крові колгоспах, ледве животіють. Тож їм, мовляв, не до Шевченка. Тут і прийшла молодому подружжю ідея встановити у рідному селі пам’ятник Тарасові Шевченку. На місці були остаточно з’ясовані всі деталі його спорудження. Будь-що буде, а вона це зробить. Батьки умовляли, аби не перла на рожен, адже почнуть копирсати, то докопирсаються до її минулого та ще хтось із землячків щось необачно бовкне…

Проте дочка Бриж свого слова дотримала: через рік привезла до рідного села обіцяний пам’ятник. Тоді тільки її односельчани зрозуміли, що Маркова дочка не горшки ліпить, а робить речі значно складніші. Місцева влада намагалася чинити перешкоди встановленню у селі ніким не запланованого пам’ятника. Непокоїло їх те, як будуть доповідати вищому партійному керівництву, що ініціатива увічнення пам’яті Кобзаря йшла від простих жителів села, а автором монумента є уроджениця села Теодозія Бриж, виходець з опальної сім’ї (батько Марко Бриж не так давно повернувся із заслання).

Хоча, було б не зовсім правильно вважати, що про Теодозію Бриж і її творчі здобутки на той час на Рівненщині не знали. У тому ж 1964 р. рівненська обласна газета «Червоний прапор» передрукувала статтю львівського критика-мистецтвознавця Богдана Гориня «В пошуках монументальності». У цій статті автор пише про творче зростання Теодозії Бриж, ілюструючи це аналізом її конкретних робіт.

Мине багато років. Не стане вже батьків Теодозії Бриж, не стане й самої скульпторки, а у її рідній Бережниці в 2000 році у сільській школі відкриють музей її імені, де розмістять ще дві роботи – у гіпсі ще одне погруддя Тарасу Шевченку та портрет сина Максима.

У 2013 році поблизу погруддя Кобзаря постане ще один пам’ятник роботи славетної землячки. Це буде «Розп’яття», виконане Теодозією Бриж у співавторстві з чоловіком Євгеном Безніском та каменотесом Степаном Янівим. Привезе і встановить це розп’яття Євген Безніско з сином Яремою. Це коштуватиме йому чимало клопоту, нервів, душевного неспокою…

Глава 7. З персонажами «Лісової пісні» Фана жила…

«Теодозію Бриж, поза сумнівом, можна зачислити до найбільш обдарованих художників нашого часу. Втіленими образами вона вийшла далеко поза межі сучасного стану української радянської скульптури, – пише Богдан Горинь. – Як скульптор, Теодозія Бриж цікава в першу чергу тим, що всі пластичні засоби підпорядковує задуму. Тому вона ліпить задум, а не натуру. Тому в її творах немає випадкових, зайвих деталей. Всі вони необхідні, бо в кожній з них проявляє себе задум. Тим пояснюється досконалість її пластики».[1]

Образи драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня», як і Данило Галицький, переслідували скульпторку усе життя й знаходили позитивний відгук у широкого кола шанувальників її творчості.

«Десь майже всі шістдесяті я працював на телестудії, – згадує поет-журналіст Микола Петренко. – Першим кінофільмом, який ми створили, був кінофільм про серію робіт Теодозії Бриж до «Лісової пісні» Лесі Українки. То був лише перший варіант, пізніше вона розвивала й поглиблювала цю тему – але й та перша серія викликала правдивий інтерес шанувальників мистецтва».

Незважаючи на різку критику, звинувачення в абстракціонізмі й формалізмі, яким Теодозія Бриж у 60-х роках була піддана головно через серію робіт за драмою-феєрією «Лісова пісня» Лесі Українки, у 70-х скульпторка знову повертається до своїх Мавок, Русалок, Потерчат, Долі, ліпить хитруватого Куця, Лісовика, Перелесника. Фантазія Фани Бриж невтомно працює. Вчитуючись у рядки «Лісової пісні», скульпторка створює образ за образом. Усі Лесині образи дуже близькі Бриж. Адже Фана також дитина лісу. Народившись на Поліссі, вона з дитячих літ сама перебувала в тому чарівному казковому світі, не раз у дитинстві чула оповіді, різні легенди й бувальщини про лісовиків, мавок і особливо русалок. Те, що ліс живий, живе в ньому кожне дерево, що воно має свою мову – не було для неї казкою. Мала тонке чуття і відчуття. Зберігся фрагмент короткого відео, як молода і дуже вродлива у цій миті скульпторка підходить до дерева – торкається руками стовбура, слухає, як нуртує в ньому життя. Тож ці образи Лесині були їй милі, вона прийняла їх у своє серце і вони стали її улюбленими. Тому так самовіддано працювала над ними. Від одного образу йшла до іншого. Коли ж відчувала, що персонаж не цілком розкритий, або бачила його ще і в іншому настрої, інакше – ліпила ще. Одного й того ж персонажа показувала в різних емоційних станах, вираженого в різних епізодах безсмертного твору Лесі Українки.

Багато видань дали гарну оцінку новому циклу «Лісова пісня». Чи не найкраще вловив суть і описав новий цикл образів поет Роман Лубківський. «Теодозія Бриж ішла від «Лісової пісні», та, попри всю залежність і дотичність до першотвору, її композиція – явище цілком самобутнє, із яскраво вираженою філософською концепцією, - пише він. – Життя вічне, краса його безсмертна – такий ідейний зміст нового циклу.