7

7
Настя

Я все ще сумніваюсь чи правильно те. що пропонує Вадим. Він на все дивиться так просто – зайти в чужий будинок, хазяйнувати там. Але мені і справді нікуди себе подіти. Тож, зрештою, якщо у хлопця є ключі від будинку, то це не розцінять як проникнення зі зламом. А мати дах над головою краще, ніж сидіти цілу ніч на вокзалі. Там холодно і смердить.

На думку приходять голодні і холодні дні в дитячому будинку. Що ми тільки не робили, і де тільки не зависали. Ми гуртувались як зграйка здичавілих тваринок, гризлись між собою, але одночасно робили дурниці, щоб довести свою крутість один перед одним. Пам’ятаю, як поцупила три пари чоловічих трусів з прилавка на базарі, щоб довести свою безстрашність. Диво, що мене не знайшли і не поставили на облік в міліції. Тоді прикрила мою дупу і бідову голову наша «мамка», вихователька Марія Володимирівна.

А поки я вагаюсь, байкер іде геть! Ні, ну ви бачили цього нахабу? Стояв, глузував з мене, потім незрозуміло з яких причин запропонував допомогу. Душу стиснуло холодною долонею – а що як він маніяк, який так і хоче затягнути мене в лігво і вчинити наругу… Та ні! Дурниці!

- Вадим! – я кинулась за ним, кульгаючи та раптом перелякавшись, що він зараз піде геть. І тоді розвиток подальших подій звузиться до двох рівноцінно жахливих варіантів. Він повернувся до мене, в напівтемряві важко було відразу роздивитись вираз його обличчя. – Те що ти пропонуєш протизаконно! Це проникнення в чуже житло.

Я спробувала достукатись до нього, до його здорового глузду. Чого я чекала? Ну можливо, що він зараз запропонує більш прийнятний спосіб розв'язання моїх проблем. Так, не красиво навішувати на чужу людину свої проблеми. Та ж він сам проявив ініціативу! І зараз мав би запропонувати щось прийнятне і законне. Але Вадим тільки посміхнувся, запевнивши мене, що небезпека має збуджувати. Одночасно продемонструвавши як саме це має відбуватись, бо безцеремонно притиснув мене до своїх грудей, так, що я опинилась наче в кокон оповита його руками. І як не борсалась, здвинути хоч на міліметр цю скелю у мене не вийшло. Він раптом сам трішки послабив хватку. Але все одно не відпустив мене.

Я так гостро відчула його теплий подих на злегка змерзлій шкірі. Ніби хтось окропом плеснув на плечі і шию. Всі волосинки стали дибки, тільки від того, що в сантиметрі від моєї шкіри Вадим спочатку зробив глибокий вдих, а потім повільно випустив повітря. Ноги перетворювались на желе, в голові ставало пусто і його слова долинали до мене ніби з далеку.

Я стрепенулась, здається версію про маніяка я відкинула зарано. Хлопець точно був не проти відвідати мого тіла. Але найгірше те, що моє тіло все стискалось і вимагало відповісти йому взаємністю. Я відчувала себе голодною самкою, що нарешті зустріла гідного самця, підхожого для продовження роду. Прикусила щоку з середини, сподіваючись, що біль приведе мене до тями.

- Псих! До всього ще в каталажку мені загриміти не вистачало! Уяви, що буде, якщо власник застане нас в будинку, - спробувала знову чинити опір його магії я.

- Та не застане! – його теплі м’які губи торкаються моєї шкіри. Це так інтимно і так ніжно, що мені хочеться продовжити цей дотик як можна довше. Геть збожеволіла від цих переживань, не інакше. А Вадим продовжує мене вмовляти, шепочучи так тихо і пристрасно, наче в коханні зізнається: – Моя сестра працює у салоні краси, власник якого і купив цей будинок. Він поїхав з міста, тому нам ніхто не завадить.

Спочатку мене обурює те, як двозначно прозвучала остання фраза. А потім у мене по тілу розливається чергова порція слабкості. Цього разу від полегшення. Придурок навмисно мене дратував! А насправді в усього виявилось таке просте пояснення! Звісно, що ключі від будинку у нього не просто так! Не вже не можна було з цього і почати? Повертаюсь до нього обличчям, хочу подивитись цьому клоуну в очі, і сказати все, що про нього думаю! І зависаю, бо наші губи так близько, що здається ще один ледь помітний порух, і ми почнемо цілуватись.

Від усвідомлення цього мої губи починають натурально нити. Я вагаюсь якусь мить, очікуючи допоки Вадим зробить останній крок мені на зустріч. А він теж завмер, ніби чекаючи рішучих дій від мене. Аж якось злість на нього прокльовується. То стояв лапав мене і дратував своєю близькістю, то зупиняється в нерішучості.

«Бам!», - годинник у вітальні відбиває шосту вечора, нагадуючи мені, що часу на збори у мене залишилось так мало. «Бам!, - клятий гучний раритет, як я його ненавиджу! За те, що будив серед ночі, коли я зайвий раз прокидалась в пустому ліжку. «Бам!», - ненавиджу, за те, що відчуваю себе зараз попелюшкою у якої карета почала перетворюватись в гарбуз. Вся магія, що була між мною і Вадимом розсіялась від цього гулкого гучного бухкання. «Бам!», всі годинники у світі ненавиджу. Альбертик так ними дорожить. Ну я йому зараз влаштую! Розлучення по запорізькі!

- Тільки одну справу зроблю і ходімо! – звільняюсь від Вадимових обіймів. – Забери мою валізу.

Я навіть про біль в нозі забула, спускаюсь швиденько на перший поверх, туди де під сходами захована комірчинка. В цій темній ніші заховано від людського ока інвентар для прибирання – віник, швабра, пилосмок, ганчірки, миючі засоби. Мені потрібне здорове відро з якого миють підлогу.

Поки порпаюсь, звільняючи відро від зайвого, натикаюсь на великий пакет.

В голові клацає згадка – це мій старий одяг, який я зібрала коли Альберт обновив мені гардероб, і так і не наважилась викинути. Висипаю прямо на підлогу речі, дістаю старий розтягнутий светр і джинси. Штани на мене великуваті, хоч я і в студентські роки не вирізнялась повнотою. Джинси прикрашені вишивкою що давно вийшла з моди. Байдуже. Натягую на себе одяг, як стару шкіру, нарешті відчуваючи себе тим, хто я є насправді.

Настею Воропай, випускницею дитячого будинку, а не гламурною Анастасією, дружиною психотерапевта Альберта Шварца. Я відчуваю себе вільною і пригніченою одночасно. Але так краще. По сходах спускається Вадим з моєю блискучою валізкою, окидає мене черговим здивованим поглядом із серії «хто тут з нас псих?». Я тільки здвигаю плечима, мовляв розумій як хочеш, і підхопивши відро іду у вітальню.

- Ти таки вирішила прибратись? – знову підколює мене байкер.

- Авжеж, - підходжу до штучного каміна, на якому розташована Альбертова колекція: годинники - будильники, наручні, кишенькові. Це не найдорожчі екземпляри, бо ті що коштують тисячі доларів Альберт зберігає в сейфі у своєму кабінеті. Але і наявне зібрання в купі вартує чимало. А головне часу на його збирання було витрачено не один рік! Я змітаю все у відро. Аж поки не наповнюю посудину до гори, важкі механізми відтягують руку, але якщо чесно, я б ще і гучне одоробло під пахву прихопила, якби сили вистачило. Із принципу! І вкинула б той антикварний раритет прямо в Дніпро, навпроти Хортиці! Ось тепер я готова!