11

11
Настя

- Якби я був бандитом, обов’язково б узяв тебе у свою банду. Замітати сліди злочинів! - Регоче цей самовпевнений бовдур. Я б на нього подивилась, якби він себе вів коли його б замели за проникнення в чуже житло. Чи так само йому було б смішно. Та треба відігнати від себе ці думки, щоб там не було, а ми з Вадимом пов’язані. Заметуть його – я піду слідом як співучасниця.

- За тобою підлога, - замість огризатись на його тупі жарти кажу хлопцю.

- Не зрозумів? – відкинувся вальяжно на стільці, колоте в склянці своє віски, і роздивляється на світло маслянисті патьоки. Теж мені герой американських мелодрам. Аж моральне задоволення відчула як уявила цього красунчика із ганчіркою.

- Ти обіцяв мені допомогти прибрати, - як дурнуватому чітко артикулюючи пояснюю йому я.

- Я не казав, що митиму підлогу! – пробує сприснути цей нахаба.

- А більше мити нічого, - я вперла руки в боки, і подивилась йому прямо в очі. – Або ти допомагаєш, або я роблю висновок, що ти балабол.

- Та добре, добре, - він відсунув свою склянку, і піднявся, нависаючи над мною. Ніби й не загрозливо, а все одно дух перехоплює. Та я не пасую, знаю що мені нічого боятись. Замість того зверхньо дивлюсь на Вадима, демонстративно беру свою склянку і сідаю на його місце.

Вадим не відриваючись дивиться мені в очі, а потім так само як це щойно робила я, демонстративно і повільно стягує свою водолазку. Ну міг би просто закотити рукава!

- Позер! – хмикаю я, намагаючись втримати свої слинки на місці. А пускати їх є від чого. Під водолазкою у хлопця біла майка, яка як влита підкреслює його шикарні м’язи грудей, і Боже мій, здається кубики пресу крізь тонку бавовну просвічують. Чи то вже моя уява розігралась.

Задоволений ефектом Вадим відвертається, і спина у нього не менш шикарна, ніж груди. Під гладкою, засмаглою шкірою, перекачуються клубки м’язів. Ох, так і хочеться відчути їх твердість на дотик. Якщо що, то щоб ви знали, то не я, то алкоголь зі мною все робить. Треба відставити келих, але замість того роблю ще один чималий ковток.

Відро і ганчірку я знайшла раніше, тож Вадиму залишається тільки викрутити з чиєїсь старої футболки воду і почати ялозити нею по коричневих кахлях. Що він і робить, навмисно опустившись перед мною на коліна.

- Ноги підніми, - бурчить він, коли його голова торкається моїх ніжок в убогих джинсах. Вже жалкую, що їх одягла. А могла б же сидіти зараз перед ним в панчохах. Я що, зараз справді думаю, як би я його зваблювала? Від нервів не стримую хіхікання. Вадим задирає голову, щоб подивитись мені в очі: - Що смішного?

- Ти перший чоловік, що заради мене став на коліна, - легковажно відповідаю йому. І не втримуюсь, щоб таки торкнутись Вадима. Прибираю йому з чола чубчик, що падає прямо на очі. Руку б’є струмом, і я її осмикую, перемагаючи бажання покласти пальці собі на губи.

- Може я це роблю в надії, що згодом ми поміняємось місцями? – відповідає хлопець, та починає мити кахлі під столом. Навмисно щоб демонструвати мені свою спину, бо насправді саме під столом і так чисто.

Уявляю себе на колінах перед ним І червонію. Добре що він зараз не бачить мого обличчя кольору малини. Але вперто відповідаю:

- Навіть не мрій!

- Але чому? Я недостатньо гарний для тебе?

- Дурне питання, ти що себе в дзеркалі не бачив?

- Я не те мав на увазі. У мене немає мільйонів на рахунках…

- Не кажи дурниць! – оу, то тут у когось комплекси з приводу розмірів своїх доходів? Ці чоловіки надзвичайно складні створіння. Один нервує через розмір члену, інший через товщину гаманця. Третій через об’єм пуза. А що ж нам бідним жінкам робити? Втішати кожного окремо і підбадьорювати? Ніби більше зайнятись нічим. Моя б воля, то нікого б я не заспокоювала. Але Вадим виняток, він вже зробив для мене чимало, тому пригубивши знову віскі починаю пояснювати хлопцю: - Річ не в тобі, хіба не зрозуміло? Я не з тих, хто стрибає в ліжко до першого ліпшого. І ні, мій вибір не залежить від розміру гаманця, чи від рахунків – мені в принципі треба час, щоб пізнати людину!

- Тобто в перспективі мені щось світить, - робить свій висновок Вадим, дарує мені самовпевнену хлопчачу усмішку, і миє руки в мийці, покинувши ганчірку.

- Не знаю, - прикладаюсь до склянки, а вона виявляється порожня. Отакої, з цими поясненнями висьорбала і не помітила як. В голові туманно, і хочеться робити дурниці. Наприклад, таки погладити Вадима хоч по плечу. Він як стриптизер, якому хочеться засунути грошей в труси. Так, Настю, спинись! «Астанавітєсь!» - лунає в моїй голівоньці голос одного діяча від політики, і я трішки збавляю обороти своїх фантазій.

- Ой, а у тебе порожньо, - Вадим одним махом випиває свою порцію. І доливає нам обом. – Що плануєш робити завтра?

- Шукати житло, - бурчу я повертаючись до реальності. – А потім роботу.

- А тобі хіба не дали квартиру? Ти ж ніби казала, що з притулку, чув торік по міській програмі роздали понад тридцять квартир в новострої.

- Альберт щось казав про це, я навіть папери заповнювала, - погодилась я. – Але квартири не отримувала.

- Впевнена? – якось дивно поглядає на мене Вадим.

- Чоловік би мені сказав про це, - запевняю його я.

- А роботу яку шукатимеш? – змінює тему хлопець. – Ти десь працювала?

- Ні, - зітхаю. Чого розмова перетворюється на допит?

- Я чув ти казала, що ти лікар, - ну от чому у нього така пам'ять хороша?

- Так, я фельдшер. Але на момент коли закінчила навчання вже жила з Альбертом, і він був категорично проти щоб я працювала в «швидкій». Він взагалі вважав, що його жінка не має десь працювати. А зараз мене навіть на «швидку» не візьмуть.

- Чому? – здається Вадим щиро дивується.

- Бо у мене немає жодної практики! – пояснюю йому очевидні речі. – Я не впевнена, що навіть потраплю голкою у вену, якщо буде треба. А ти чим займаєшся?

- Всяким різним, - Вадим підсовує стілець так, щоб сидіти до мене максимально близько, наші коліна торкаються, я насуплююсь і хочу відсунутись, але тут помічаю в його руках смартфон. – Ось, дивись!