20

20

Настя

При одному погляді на алкоголь, мій підлатаний детоксом і чаєм організм миттю оголосив бунт. Апетит пропав, вміст шлунку підкотився до горла. Переборовши нудоту, я мовчки прибрала вино геть з столу.

- Гей, ти чого? – обурився Вадим.

- Нічого. Але спиватись в цвіті літ не збираюсь, - я із несподіваною злістю встромила виделку в котлету, та у відповідь стрельнула по мені гарячим маслом. – А на його!

- Опеклась?  -  хлопець вскочив зі свого місця. Підхопив мою руку, і дмухнув на невеличку червону цяточку акурат в місцин між вказівним і великим пальцями.

Здалось вся кров миттю прилила до моїх щік, і бідне серденько закалатало як спійманий птах. Це неправильно. Дуже неправильно, так реагувати на людину, яку я знаю всього добу. Я доросла, врівноважена жінка, яку складно чимось здивувати  в цьому житті. Я ще можна сказати заміжня, чому ж тоді все тіло вкривається хвилею мурашок, від однієї думки про близькість Вадима?

- Болить? – по своєму витлумачив моє мовчання красунчик. – Моя мати робила ось так!

І він ткнувся губами в мою долоню.

- Упс, не туди, - миттю виправився Вадим з бешкетною посмішкою, і поцілував руку де треба.

Хотілось висмикнути свої пальці з його захвату, і водночас щоб він знову торкнувся мене, теж дуже хотілось. Користуючись моїм спантеличеним станом хлопець проклав  ланцюжок поцілунків від пальців до зап’ястку і вище, а потім просто притиснувся своєю щокою до моєї долоні.

Це було зворушливо. І мило одночасно. Було відчуття, ніби це я сама його погладжую по шорсткій, з колючою щетиною щоці. І мені хотілось відчувати цю щетину подушечками пальців, наприклад, зранку, коли б я прокидалась поруч з ним. Уявити Вадима поруч з собою щодня раптом виявилось аж надто легко. Він і його жарти органічно вплітались в канву мого життя, так що метелики, які розправили щойно крила в моєму животі пожвавились,  і запурхали активніше.

Я забрала свою руку, і повернулась на своє місце, глянула на Вадима:

- Не болить, і всі ці телячі ніжності, вони не доречні в даній ситуації, не знаходиш? – строго осадила я його.

Розчаровані метелики обізвали мене дурепою, і склали свої крильця, затихнувши, очікуючи іншої нагоди для свавілля. Зате один тарган в голові зааплодував моїй стійкості. Боже, яка каша в мене в середині! Всі думки сплутались, і це від одного тільки дотику.

- А яка поведінка доречна? – Вадим насупився, звів до купи брови, і почав кромсати ножем свою котлету.

Я не відповіла, зробивши вигляд, що мене дуже цікавить ступінь просмаження курячого філе і його смак. Взагалі, в давнину, вважалось, що куряче філе це делікатес, котлети «де-воляй» з ніжного молодого курчати готувались без додавання будь-яких спецій саме для того, щоб можна було насолодитись ніжним смаком м’яса.

Пізніше в начинку стали класти трави, щоб відтінити ніжний смак. Але мені особисто варіант з грибами подобався найбільше. Кажуть, що якщо дуже полюбляєш гриби, то в організмі не вистачає цинку. А чого не вистачає  в організмі, якщо тобі хочеться поцілунків одного нахабного злидня, що вдає із себе лорда?

Я подивилась на Вадима. Тримає виделку і ножа так невимушено, ніби все життя  в ресторанах їв. Альберту б сподобались такі манери. Він мене довго привчав навіть на одинці з собою користуватись всіма столовими приборами. «Анастасія, ми будемо вечеряти в пристойному товаристві, ти ж розумієш, оцінювати будуть манери і знання етикету. Хіба ти хочеш, щоб я став посміховиськом для всього вищого світу?»,-  ледь не лунав у мене в голові голос Шварца.

- Що? – Вадим ніби відчув мій погляд на своїх пальцях, бо підняв очі від тарілки і подивився на мене. – Чекаєш поки я скуштую гриби, щоб переконатись чи вони їстівні?

- Всі гриби їстівні, - задумливо відповіла я.

- Знаю, чув, - кивнув хлопець, підхоплюючи виделкою шматочок шампіньйона. – Деякі один раз. Але не ці.  Ці тепличні. То про що ти думала, так уважно слідкуючи за моїми руками?

- Що Альберту сподобались би твої манери.

- Не буду брехати, що я потішений цим висновком. А тим більше тим, що він все ніяк не йде з твоєї голови.

- А мав би?

- Барбі, ну що ти розкисла? Хочеш до нього?

- Не знаю.

- Слухай, ти сама знаєш, що перший бублик гливкий, ну не вийшло  у тебе з тією роботою, це можна сказати нормально! – Вадим з жаром заговорив. І я мусила визнати що він правий. Власне не обов’язково було мене і вмовляти. Але здається, красунчик по своєму тлумачив мій збентежений настрій. - Та ти знаєш, яка була перша робота в моєму житті? Я мив туалети.

- Невже? – добре що я не жувала в цей момент, бо стовідсотково б поперхнулась. Вчора розказував мені, що підпрацьовував фотомоделю, і раптом – прибиральник. Взагалі не уявляю Вадима, красивого, випещеного, самовпевненого із з шваброю чи ганчіркою  в руках. Хоча, чому ні? Вчора ж повзав по кухні, замітаючи сліди мого господарювання.  І сьогодні, до речі, теж буде.

- Так. Ми посварились з батьком, і він вигнав мене на вулицю. Мене приютив один знайомий, але відверто сказати, робити  я тоді нічого не вмів, тому знайомий знайомого згодився взяти мене в свій бар мийником посуду, але та робота тільки так називалась. Насправді це було «піди-подай-іди не заважай». Татко коли почув де я працюю, ледь із сміху не луснув.

- Не розумію, що в цьому смішного?

- Бо я відмовився працювати в тій фірмі, де працює він. Не схотів скористатись протекцією, розумієш.

- А, так, - я не зовсім розуміла що поганого  в тому, щоб твій батько за тебе попросив на роботі. Був би у мене батько, я б не стала бігти мити туалети тільки щоб не працювати з нам на одній фірмі. За моє життя, ніхто і ніколи нічого за мене не просив, не рахуючи пустих обіцянок від Альберта добитись для мене квартиру, які так і залишились нереалізованими.

Але бодай крапля відвертості від Вадима трішки розбавили атмосферу за столом, додавши невимушеності. І ми знову прийнялись за їжу вже з більшим ентузіазмом. Точніше я прийнялась. У Вадима того ентузіазму до смаколиків було хоч продавай.