Глава 10

— То ти кажеш, що твій повернувся? — перепитує Віка. — А як пояснює свою відсутність?

— Та взагалі-то ніяк, — посміхаюся. — Визнав, що помилявся. На цьому все. Тепер хоче бачитися з дітьми.

— Дозволиш?

— Вже дозволила.

— Я б послала куди далі, — каже Віка прямо. — Три роки його не було! Три, Соню! А що діти? Не послали?

— Пашка спочатку не хотів бачитися з ним, а потім якось нормально почав ставитися. Олег одразу побіг, сказав, що весь час чекав на батька й був упевнений, що той одного разу повернеться.

— Так, діти, — зітхає Віка. — Ось так рвеш заради них дупу, а вони потім ні слів подяки, ні відданості. Хоча ось дивись, придурку твоєму відданість без зусиль дісталася.

— Віко! — обсмикую її.

— А що Віко?! Як його ще назвати після трьох років відсутності? Ти мені ось що скажи — ти як йому одразу дозволила з дітьми бачитися?

— Не одразу. Хотіла юристів залучати.

— І?

— Діти захотіли, Вік. Вони дорослі, я не маю права все вирішувати за них, от і…

— Так, — вона киває. — Я постійно забуваю, що в тебе хлопці вже великі й свідомі. Це мої дрібні, їх питати ще рано, я, по суті, представляю їхні інтереси й вирішую, що для них буде краще.

Я киваю. Коли ми зі Славою розлучалися, якось не доводилося запитувати в дітей, хочуть вони цього чи ні. Їм було по п’ять, кожен із них у принципі й не розумів, що відбувається. Запитували, звичайно, про тата, але не плакали, істерики не влаштовували, загалом вони й не відчули відсутність Слави в житті. Він приходив, був уважним і дбайливим. Не настільки, наскільки міг би, але краще ніж останні три роки.

— Як там твій? Спокійно залишився з хлопцями?

— Ага, як же, — пирхає Віка. — До друга поїхав. Діти з нянею зараз. Я сказала, що йду й нічого не знаю. Відпочинок у мене. Ти, до речі, так само працюєш з Андрієм?

— Так само. Знаходити роботу йому вдається краще, ніж мені.

— Я чому цікавлюся. У мене знайома відкриває своє ательє, і їй потрібна модель. Обличчя. Там гарний стабільний прибуток буде. Ти її повністю влаштовуєш, я фото показувала. Можеш підробити, коли будеш вільна.

— Про волю я поки що лише мрію, — зітхаю. — Але ти дай мої контакти, нехай зателефонує, домовимося про зустріч, а там побачимо.

— Я вже. Днями вона тебе набере.

Ми сидимо ще годину. Базікаємо про все на світі. Я з цікавістю слухаю, як її Сергійко примудрився перекинути в садку шафу й дивом нічого собі не відбив.

— У полицю, уявляєш, потрапив? Добре, що вона була широкою. Ми Сергійка в інший садок перевели з камерами. Я тепер будь-коли можу зайти й подивитися, чим він займається. Але однаково хвилююся, як він там, сіпаюся. Вагітність ще позначається, гормони скачуть, нервувати доводиться більше.

— Навіть не уявляю, що ти пережила.

Пашка з Олегом були спокійними хлопцями, тихими. Вони й зараз такі. У колотнечі не влазять, з поганими компаніями не зв’язуються, до алкоголю не торкаються. Певна річ, так буде не завжди, і я впевнена, що одного разу їм набридне, але поки що мені спокійно. Так було з самого дитинства. Вони майже всього боялися: на гірку не залазили, каруселі не любили, на пісок дивилися з побоюванням. Я навіть із педіатром консультувалася, дізнавалася, чи це нормально й чи не відстають вони в розвитку. Виявилося, що ні. Просто всі діти занадто різні. Хтось стрімголов мчить копошитися в піску, а хтось любить пазли й конструктор.

— Вибач, відповім, — каже Віка і скидає значок дзвінка вбік, прикладає телефон до вуха. — Так?

Я не можу чути, що каже їй співрозмовник, та й гадки не маю, хто дзвонить. Віка відповідає односкладно, усміхається, закочує очі, а насамкінець каже:

— Повірити не можу, що тобі набридло! Чекаю тоді. Я в Едемі.

Вона вимикається й відкладає телефон на стіл.

— За мною їде, — усміхається. — Набридло йому з друзями, нудно, каже, невесело.

— Це ж добре, — підбадьорливо усміхаюся, щиро радіючи за подругу.

— Та бреше він усе, — вона відмахується. — Мене просто засмучувати не хоче, ось і їде. До третьої вагітності він активно бачився з друзями, приходив додому під ранок, а тепер ось.

Вона киває на телефон і зітхає:

— Ось і що мені робити?

— Радіти! Він думає про тебе.

— Та ну його! Адже веселощі теж ніхто не скасовував. Я ось планую відразу після пологів десь із подругами зависнути, до бару сходити. Без алкоголю, звісно, але розвіятися хочеться. Йому немає потреби себе обмежувати, ось би й ходив, а то потім народжу й він захоче.

— Тобто ти хочеш, щоб він ходив розважатися з друзями? — спантеличено запитую.

— Так! Я тому тебе й витягнула. Сподівалася, що він залишиться там довше, а він ось — на дві години його вистачило.

— Може, справді не хоче? — припускаю.

Чоловіка Віки я бачила лише кілька разів, та й то мигцем. Він забирав її зі зйомок, на яких вона була присутньою.