Глава 12

— Ми можемо зустрітися? — запитує Слава. 

— Коли? — слідує йому відповіддю. 

— Зараз. Я біля під’їзду припаркувався. 

Я ледве не стогну вголос, тому що бачитися з ним не хочу, та й ми ніби домовилися зустрітися з Ромою. Зараз. Буквально за пів години. Не здивуюсь, якщо Рома з хвилини на хвилину припаркується біля мого під’їзду. 

— Не можемо, Славо. Я ще не вдома. Нумо завтра? 

— Я почекаю, — безапеляційно заявляє й на підтвердження своїх слів виходить з автомобіля. Мені чути сплеск дверей і кроки. 

— Славо, я не повернуся додому, — брешу, щоб він пішов. — У мене сьогодні інші плани. 

— З ним зустрічається? — запитує з презирством.

— Це тебе не стосується, — відповідаю спокійним тоном. — Побачимося завтра. 

Я вимикаюся, сконцентрувавшись на дорозі. Сподіваюся, у Слави вистачить розуму не сидіти там найближчі пів години й чекати на моє прибуття. Миготить думка зателефонувати Ромі й запропонувати йому зустрітися десь у ресторані, але я відразу відкидаю її. Навіть якщо Слава не повірить і вирішить почекати мене біля під’їзду — нехай. Розмовляти з ним я однаково не маю наміру. Він не має права нав’язувати мені свою волю і приїжджати тоді, коли йому заманеться. 

Під’їжджаючи до свого будинку, помічаю біля дверей Рому з великим букетом квітів. Усмішка мимоволі з’являється на обличчі. Я швидко глушу двигун і вибираюсь з автомобіля. Шлях до Роми займає хвилину, проте подолавши його, я опиняюся в його сильних обіймах. 

— Скучив, — шепоче мені на вухо. — Це тобі. 

Мені в руки перекочується букет лілій, у якому я відразу потопаю носом. Пахне божественно, я навіть очі закочую від задоволення. 

— Душ я в тебе прийму, пам’ятаєш? 

— Та я пам’ятаю. Рушник і халат на тебе чекають. 

Рома обіймає мене за талію і пропускає вперед. На поверх ми підіймаємося разом, щоправда, біля квартири я простягаю йому ключі й прошу йти без мене. Сама вирішую підійнятися до Аньки й побажати їй на добраніч. Як-не-як, а вона точно кілька разів бігала до моїх шибайголів перевіряти, чи все з ними гаразд. 

Аня відчиняє на п’ятому дзвінку у двері, стоїть, обмотавши рушник навколо голови. 

— Знайшла час, — невдоволено бурчить. — Я в хлопців пів години тому була, усе гаразд. І перед тим теж приходила. Вони в тебе самостійні, уроки вже зробили, вечеря в них є. Думаю, і спати вони самі спокійно лягли б. 

— Я подякувати тобі прийшла, — усміхаюся. 

— Квіточками? — лукаво усміхається сестра. 

— Ні-і-і! Це мої. Я так… на словах. 

— Даремно приходила, — сміється Аня. 

Вона заряджає мене своїм позитивом. Скільки її пам’ятаю, вона завжди була сильною. Приїхала до мене, усе покинувши. Вагітна, з підробітком, який приносив їй копійки. Навіть тоді не зневірилася, намагалася бути корисною, допомагала з хлопцями, паралельно збирала гроші. Я пам’ятаю, як уперше запропонувала їй підробіток. Аня тоді вже народила. Три місяці, здається, минуло. Їм були потрібні моделі для реклами дитячого харчування. Аня підійшла ідеально, щоправда, через пів року підвернулося інше замовлення. У мене не було часу, а сестра тоді повернула свою привабливість, усе ж таки вона на три роки молодша, хоч і її теж життя не по-дитячому покидало.

Так і почали працювати. Я час від часу шукала їй замовлення, вона охоче бралася за будь-яку роботу, підняла ціни на свої дисертації. Живемо тепер як нормальні люди зі стабільним доходом. Щоправда, мою пропозицію про допомогу в купівлі квартири Аня відкинула відразу. Горда. Незалежна. І вперта. Іноді мені здається, що це в нас сімейне.

— Дякую, Анько, — роблю крок і укладаю сестру в обійми. — За те, що допомагаєш мені.

— Дурненька, — гмикає вона, але все ж таки обіймає мене у відповідь.

Міцно притискає до себе. Так і стоїмо. Хвилина ніжності в нас.

— Так, ну все. Що на тебе найшло?

— Та просто… дякую.

Відчуваю ніяковість за прояв своєї сентиментальності, добре, що в руках великий букет і немає потреби кудись їх подіти. Якось дивно все. Аня моя сестра, а я відчуваю незручність та провину. Про появу Слави я їй так і не розповіла. Щиро кажучи, і не хочу. Вони одне одного ніколи не любили. Думаю, навряд чи це зміниться.

— Ти мене лякаєш, — каже Аня. — Обійматися лізеш, тепер ось дивно дивишся в одну точку. Щось сталося?

— Я контракт хороший підпишу, — зізнаюся їй. — Умови дуже вигідні. Може, піду з цих постійних перегонів.

— Нічого собі! Вітаю!

— Та поки що немає з чим.

— Зі знахідкою. Кому, як не мені знати, як складно в цьому бізнесі.

Я киваю. Сама, якщо чесно, не рада, що й Аньку сюди втягнула, але їй потрібні були гроші, а не ті копійки, які вона отримувала. Вона їх заробляє, а далі буде видно. Вона принаймні має ще одну професію й може працювати, а я? Що я вмію окрім як позувати?

— Гаразд, побіжу до хлопців. Я ще не заходила навіть до них.