Ти мені (не) потрібен

Глава 15

Квартира зустрічає мене темрявою та затхлим запахом. Я поїхала ще вранці, наглухо зачинивши всі вікна, й тепер мені стає погано від задухи, що панує в приміщенні. Алкоголь давно вивітрився і йому на зміну прийшло почуття тяжкості в голові та бажання заснути. Мозок відчайдушно відмовляється сприймати отриману інформацію.

Я проходжу всередину, відчиняю вікна, йду до ванної, щоб розслабитись, але в результаті приймаю душ і вилажу з душової кабінки зовсім іншою людиною. У відбитті дзеркала зустрічаю зовсім чужу дівчинку: очі втомлені, куточки губ опущені, а погляд висловлює таку тугу, що саму від себе нудить.

Коли я встигла скотитись у це?

Ще дві години тому я була успішною жінкою, сиділа у своєму улюбленому кафе й раділа життю.

Мене накриває в ліжку, коли я лягаю і вкриваюсь ковдрою. Лягаю, як є: з мокрим волоссям і без одягу, сподіваючись, що вдасться швидко заснути й ні про що не думати. На жаль, не виходить. Хвилин п’ять я лежу, дивлячись у стелю, а потім моїми щоками мимоволі стікають сльози. Я беззвучно мугикаю, щоб не плакати вголос, хоча мене ніхто не може чути.

Виплакатися вдається за годину. Тоді не залишається ні сліз, ні образи. Останню змінює злість на себе. Хіба зрада привід плакати й мучити себе? Чому я повинна страждати тільки тому, що кохана мною людина виявилася зрадником?

З ліжка встаю з твердим рішенням припинити істерику, вмитися, випити чаю, седативних і лягти спати. Про все думатиму завтра, коли на це будуть сили та нерви. Зараз хочеться заснути та ні про що не думати. Дати змученому організму такий необхідний відпочинок.

З усього перерахованого встигаю тільки вмитися й випити чай, який трохи мене заспокоїв. Не дуже, тому що варто мені почути дзвінок у двері, як усередині все перевертається від хвилювання. Я кидаюся до телефона, щоб переконатись, що це не Рома. Пропущених від нього немає, проте є від Слави.

Коли я підходжу до дверей, чітко знаю, хто за ними. Мигцем поглянувши у вічко, переконуюсь, що з того боку стоїть Слава. Дивиться прямо на мене, ніби знає, що я стою й думаю, відчиняти чи ні. Якби діти були вдома, я б не замислюючись вигукнула, що він може котитися на всі чотири боки, але мої хлопці з ним. Мусять бути з ним. Саме для того, щоб дізнатися, де вони, я і відчиняю двері.

— Де діти? — перше, що в нього запитую.

Я хвилююся, що з ними щось сталося, непокоюся. За його спиною ні Олега, ні Пашки немає. Він що, залишив їх без нагляду?

— З тобою все гаразд? — не зважаючи на моє запитання, цікавиться Слава.

Він крокує всередину квартири, обхоплює моє обличчя руками, уважно вдивляється.

— Говори ж, Соню! — вимагає він. — Чому ти не відповідала? Я разів тридцять дзвонив.

Я хитаю головою. Дзвонив? Я й не чула.

— Все гаразд, — видаю нарешті. — Де хлопці?

— Сплять уже. Я попередив, що поїду.

— Ти залишив їх самих? — шоковано вимовляю я, відступаючи на кілька кроків.

Чути сплеск дверей — це Слава зайшов у квартиру, мабуть, не маючи наміру відразу зриватися до хлопців.

— Вони дорослі вже, Соню, — нарешті вимовляє Слава. — Думаю, нічого страшного не станеться, якщо вони залишаться самі, та й… тобі явно потрібна допомога.

Я розумію, що він натякає на моє опухле обличчя, але розповідати йому справжню причину своєї істерики не буду. Не хочу бачити його співчутливе обличчя, повне переваги. Славиного «Я ж говорив!» я просто не витримаю.

Стенаю плечима, відвертаюсь, йду на кухню, де в мене охолонув чайник. Пропоную колишньому чоловікові чогось випити, але він відмовляється.

— Як бачиш, зі мною все гаразд, — я усміхаюся. — Здорова, спокійна, збиралася ось спати, поки ти не прийшов.

— Щось сталося?

— Нічого, з чим ти міг би допомогти. Невеликі проблеми на роботі.

— Впевнена?

Звісно, ​​він мені не вірить. Я ніколи не вміла йому брехати, тому ми й сварилися. Я приносила додому гроші, він питав, звідки, і я не могла збрехати, що на роботі видали премію. Негайно зізнавалася, що підробила на зйомках. А навіть якщо і намагалася збрехати, втомившись від його скандалів, то він миттю мене викривав. Дивився уважно, чіпко, наче чекав, що я зізнаюся. Просто як зараз. Щоправда, з однією єдиною відмінністю: зараз я можу собі дозволити не відповідати. Байдуже знизати плечима, усміхнутися і сказати, що в мене всього лише проблеми на роботі.

Слава не вірить, але не допитується. Просить зробити йому кави, щоб він не заснув дорогою до хлопців.

— Навіщо ти взагалі приїхав? — запитую знову. — Те, що я не беру слухавку, може означати, що я не чую чи не хочу відповідати.

— Ти не чула чи не хотіла брати слухавку? — слідує запитання.

— Не чула. У мене беззвучний стоїть.

— Я хвилювався. Ти зазвичай брала слухавку завжди, а тут… я тобі години дві намагався додзвонитися. Що було думати?

— Хлопців теж розхвилював?

— Ні, вони думають, що я поїхав до міста в справах.

У цьому я неймовірно йому вдячна. Не хочу псувати хлопцям відпочинок. Вони так давно на нього чекали: рибалка, шашлики, природа. Ми з ними не раз виїжджали на пікнік, але це ж не те. Їм потрібне сильне чоловіче плече, опора, допомога батька. Я розумію це тільки зараз, а ще думаю про те, що надто насторожено поставилася до Слави в нашу першу зустріч. Може, він і справді хоче налагодити стосунки з хлопцями, надолужити втрачене.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше