Ти мене (не) виграв

Розділ третій

Губи горіли. Досі. З моменту того поцілунку пройшло вже немало часу, а мені все здавалось, що я відчуваю його. Відчуваю, як Роман зминає мої губи, як стискає мене в обіймах так міцно, що нема жодного шансу вирватись на свободу… І я навіть не могла пручатись.

В ту мить я була абсолютно впевнена, що він піде далі, і ніякий спротив не повинен був йому завадити. Дивовижно, але замість цього він відступив і випустив мене з кільця своїх палаючих рук. Навіть халат, який так легко можна було з мене зірвати, обережно поправив, а потім повів мене вечеряти.

Не знаю, як змусила себе поїсти. Може, мені здавалось, що якщо я проявлю непокору, то зроблю лише гірше. А може я нарешті згадала про потреби тіла, які не можна відкидати вбік. Відповіді на це питання в мене не було і досі.

Спала я на дивані. Роман віддав мені подушку та ковдру, до його честі, навіть не заїкнувшись про те, що я могла б зайняти його ліжко. Він закрив за собою двері до кімнати, але ні вона, ні стіна, що розділяла нас, не змусила мене почувати себе спокійно.

Зранку я прокинулась абсолютно розбитою і не одразу зрозуміла, що трапилось. Всю ніч мене переслідували жахіття; я задихалась і бачила себе в тому крихітному приміщенні, в підсобці, з якої більше не було виходу. Сумніватись не доводилось, ще нескоро я дійсно прийду в норму та зможу вести повноцінне життя.

Ми поснідали разом, і хоча я вперше в житті пробувала гранолу – моя сім’я не могла дозволити собі нічого дорожче за звичайну вівсянку, ще й не найвищої якості, – зараз я б навіть не змогла описати її смак. Я навіть його не відчула, проковтнула їжу, розуміючи, що повинна якось себе підтримувати.

Потім Роман поїхав, лишивши мені чіткі інструкції: не шуміти, не підходити до вікон, за можливості не користуватись водою та світлом. Ні одного пристрою з виходом в мережу у мене не було. Роман міг дозволити собі розумний будинок, але, здається, був не великим фанатом сучасних технологій, а забрати телефон та ноутбук з собою – не така вже й проблема. Проте, після вчорашнього я й не зважилась би ні до чого торкнутись.

Той поцілунок… Він все перевернув з ніг на голову. Я відчувала, що Романові хотілось зайти далі; навіть моя недосвідченість не завадила мені розпізнати відверте чоловіче бажання. Але він все-таки зупинився. Чому? Я була повністю в його владі, він міг зробити все, що прийде йому в голову, але вирішив обмежити себе.

Мені варто було відчувати вдячність, а не задаватись дурними питаннями, але я нічого не могла з собою зробити.

Зараз я могла лише безцільно блукати по квартирі. Роман сказав, що я можу брати будь-які речі, якщо тільки не стану робити дурниць і намагатись покинути сховище або з кимось зв’язатись – але я не зважувалась. Що ж до втечі… Здається, він дійсно не розумів, що окрім мами мені ні до кого було звертатись. Та й ту я б нізащо не змусила ризикувати собою.

Тому мені лишалось просто розглядати інтер’єр. Меблі тут були дорогими, але досить простими. В спальні Романа виявилось лише ліжко і самотня тумбочка біля ліжка, в робочому кабінеті, який він також відчинив для мене – кілька заставлених книгами шаф, великий стіл, завалений якимись документами, зручне крісло – і все. Ніяких вазонів, декору чи чогось ще. До столу я не підходила, розуміючи, що все одно нічого не розберу в тих паперах, а от біля шафи зупинилась надовго, розглядаючи палітурки книг. Роман явно любив читати; тут була не лише література по роботі. В кутку лишилось кілька старих довідників, а все решта було заставлено книгами абсолютно різних жанрів. Я б ніколи не розгадала в цьому чоловікові любителя історичної чи фентезійної прози, але, здається, єдине, що він не тягнув до шафи – це усілякі мотиваційні твори. Я наткнулась лише на подертий томик Карнегі; всередині книги хтось лишав позначки і навіть написи на полях. Різкий почерк явно належав Романові, і я спочатку подумала, що він справді з інтересом вивчав книгу, а потім зрозуміла – ні, скоріше в університеті змусили читати.

Позначки вели лише до відповіді на той чи інший білет.

Внизу під томиком Карнегі і стопкою літератури з вищої математики я виявила стару папку. Потягнула її, відкрила – і з подивом виявила, що це був особистий архів.

Варто було негайно покласти його на місце, одразу ж, як зрозуміла. Я не мала жодного права проглядати ці папери. Але цікавість змусила мене сісти просто на підлогу, не звертаючи уваги на холод паркету, і прогорнути вміст.

Тут виявився диплом про вищу освіту, червоний, між іншим. Під ним валявся старий шкільний атестат, кілька шкільних грамот і якийсь старий лист, який я не зважилась відкрити. А ще були фотографії. На деяких з них виявився темноволосий хлопчисько; я спочатку подумала, що це син Романа, так вони були схожі, а тоді зрозуміла, що це може бути і він сам в дитинстві. Фото виявились старими. На більш давніх виявилась приваблива темноволоса жінка, яскрава, з важким владним поглядом, в строгій діловій одежі. Щасливою вона була зображена лише одного разу: стояла в якомусь трав’яному полі і притискала до себе того самого темноволосого хлопчика, в якому я ідентифікувала Вешнєва. Напевне, його мати?..

З усіх фотографій лише одна здалась мені свіжою. Я взяла її в руки, сама не розуміючи навіщо, і вгляділась в зображення. На фото виявилась віддалено знайома мені жінка. Вона була неймовірно гарна і дивилась в об’єктив з діловою холодністю. На губах в неї грала легка посмішка, спокійна, але з певною долею виклику…

– Бачу, ти знайшла мій особистий архів?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше