Розділ п'ятий

Я прокинулась через те, що чиєсь тепле дихання лоскотало шкіру. Гаряче повітря торкалось мого тіла десь біля вигину шиї, і звідти по хребту наче біг електричний розряд. Ставало жарко, і, хоча в квартирі завжди панувала легка прохолода, мені здалось, що температура повітря довкола значно зросла.

– Доброго ранку.

Дихання змінилось легким поцілунком. Я смикнулась, вчепилась пальцями в наволочку, намагаючись вхопитись за почуття безпеки, що тікало разом зі сном, застогнала, хоча насправді хотіла зірватись на крик…

Мене рвонули за плече, змушуючи перевернутись на спину, і я відкрила очі, готуючись заглянути в чуже бліде, з м’якими рисами, невиразне обличчя, побачити єдину яскраву деталь – хіть у погляді, – і прокинулась остаточно.

Залишки сну пішли разом зі страхом.

– Це ти, – видихнула я з помітним полегшенням. – Доброго ранку.

– Не такий вже він і добрий, – Роман випрямився.

Він сидів на краю ліжка, як завжди, зібраний та серйозний. Сорочка Романа виявилась звично чорною – він не зраджував своїй любові до цього майже траурного кольору. Проте, Вешнєв все одно не виглядав як людина у траурі. Скоріше як бізнесмен в злегка похмурому настрої. Романа, правда, рідко можна було застати радісним. Його не можна було назвати завжди невдоволеним чимось буркотуном, але він іноді скупився на емоції.

Я провела в його домі тиждень. Чи шість днів? Здається, збилась з ліку нещодавно, просто загубилась в хвилинах, що протікали, наче пісок крізь пальці. Але це не змінювало головного: довго. Я перебувала тут неймовірно довго. І не існувало способу опинитись зовні.

На вулиці зараз панувала зима. Все замітало снігом, вдарили морози. Я любила зимову погоду і з задоволенням подихала б свіжим повітрям, але такої можливості мені ніхто надати не міг. Роман наполягав на тому, щоб я поводилась тихо та непримітно, щоб нікому навіть в голову не прийшло, наче тут хтось знаходиться, і я, звісно ж, підкорялась його наказам.

Після того дзвінка від Самойлова мені взагалі хотілось розчинитись, прикинутись невидимою. Мені ніколи, здається, в житті не було так страшно. Я тремтіла від однієї думки, що своєю дурістю притягнула біду не лише собі на голову, а ще й в життя Романа…

Тільки повертаючись думками до мами, я розуміла, що тієї миті не могла вчинити інакше. Мама б з глузду з’їхала, якби дізналась про мою смерть. Це потягло б її до могили…

– Вибач.

Я здригнулась. Голос Романа пробився крізь пелену моїх думок, і я тихо перепитала:

– Пробач, що ти сказав? Я задумалась.

– Вибач, що налякав тебе, – він протягнув руку і торкнувся моєї щоки. – Я не хотів.

Кінчики його пальців ковзнули по моїй вилиці і змістились на шию. Я здригнулась, але не відсахнулась, і Роман ледь помітно посміхнувся.

Йому подобалось торкатись до мене. Він не перетинав межу, принаймні, намагався цього не робити, але наче не спеціально привчав до своїх доторків та випадкових поцілунків. Після того, що сталось між нами, після того, як я була готова лягти з ним до ліжка і навіть не до кінця розуміла, чому він зупинився, між нами виникла якась крихка довіра.

Він був першим чоловіком за ці довгі шість років, від доторків якого мене не вивертало.

Я зізналась Романові, що страждала через свої фобії увесь цей час. Ми з моїм колишнім навчались на одному потоці, на щастя, не в одній групі в медколеджі, і, доки не випустились, я стикалась з ним ледь не кожен день.

Навіть від випадкового погляду, кинутого їм, мене буквально вивертало. Подружки, посміюючись, питали, чи не залетіла я і чи не через це він мене кинув. Адже тільки дурепа не вміє користуватись контрацептивами, в вісімнадцять-то років.

Дурепою я не була. Зате була цнотливою і точно не могла завагітніти.

Але від однієї думки, що якийсь чоловік мене торкнеться, ставало погано.

Навчання закінчилось. В лікарі я не просто так влаштувалась в педіатричне відділення. Там було спокійно. Мені подобалось дивитись за дітками. А з чоловіків там були хіба що колеги, на щастя, не надто щедрі на випадкові доторки, та татусі і дідусі пацієнтів.

Але вони, на щастя, не звертали уваги на непримітну медсестричку.

Я б там і лишилась. У мене серце співало кожного разу, коли вдавалось хоч трошки полегшити життя маленьким пацієнтам. Я могла говорити з ними, розповідати казки, коли знаходилась вільна хвилинка, але не забувала і про професійні обов’язки.

Але там майже не платили. А мені треба було рятувати маму.

– Тобі нема за що  вибачатись, – я змусила себе повернутись до розмови. Сіла на ліжку і, присунувшись до Романа, поцілувала його в щоку. – Я не тебе злякалась. Так, приснилось дурне…

– Знаю я це дурне, – пробурчав роздратовано собі під ніс Роман. – Цьому дурному треба ноги поодривати…

– Не треба, – в моєму погляді, очевидно, майнув переляк, тому що Роман лише заперечно похитав головою.

– Не буду, – прошепотів він, а тоді, нахилившись до мене, поцілував.

Поцілунки були для мене чимось звичним. Зізнатись, мені подобалось… От як зараз, коли з головою накривало хвилею жару.