Ти мене (не) виграв

Розділ восьмий

– Звідки у вас цей номер?

Роман питав спокійно, але в його очах світився неспокій. Я ж ледве стримувалась, щоб не вихопити мобільний з його рук.

– Дайте мені Лізу, – вперто повторила сестра.

Вешнєв опустив погляд на мене. Напевне, мені варто було відвернутись чи зробити вигляд, що я нічого не чую, але…

Юлька так кричала в трубку, що, напевне, могла підняти й мертвого.

Роман вільною рукою стиснув моє плече. Я здригнулась, відчуваючи його рішучість, і не зронила ні слова, тільки міцно стиснула зуби.

Мовчи – таким був його невидимий сигнал.

– Дівчино, хто ви? – спитав Роман.

– Ліза дзвонила мамі з цього номеру, – схлипнувши, заявила сестра, так рішуче і впевнено, що я уявила її собі…

Заплакана, вона явно скрутилась в улюбленому кріслі і сиділа з розпущеним кучерявим волоссям, що як завжди нагадувало гніздо. Юльці було вже шістнадцять, та вона все одно лишалась маленькою дівчинкою, яку треба оберігати та захищати.

Ми з мамою завжди старались її берегти. Юлька була слабкою, хворобливою дівчинкою, і ми з рішучістю тигриць відгороджували її від будь-якого шкідливого зовнішнього впливу і робили все можливе, щоб жодна сволота не нашкодила їй.

– Представтесь, будь ласка, – твердо промовив Роман. – Я не розумію, з ким я говорю. Що вам від мене треба?

– Лізі трубку дай! – рявкнула Юлька так, наче говорила не з чоловіком, вдвічі старшим за неї, небезпечним незнайомцем, а з хлопчиськом, яким могла крутити направо та наліво.

Навіть в такому юному віці їй це вдавалось куди краще, ніж мені. Я ж щиро вважала, що в шістнадцять років Юлі треба бути обережнішою, хіба ж мало всілякої сволоти довкола? Добре, що їй ніхто такий не зустрівся, але захистити її було б куди простіше, якби вона сама не проявляла необережність.

От і зараз, спостерігаючи за тим, як стрімко змінився вираз обличчя Романа, я мимоволі втягнула голову в плечі. Не знаю, як йому вистачило витримки відповісти абсолютно спокійно:

– Дівчино, хто ви така і чому ви сюди телефонуєте?

У мене перед очима спалахнула картина: Юлька все в тому ж кріслі, дивиться вперед своїми синющими очима і моргає, не розуміючи, що відбувається. Як це, ніхто не реагує на її вимоги? Я ледь стримала важке зітхання, дуже яскраво уявивши собі цю картину, але миттю відігнала її геть.

Там моя сестра, і в неї щось трапилось, напевне, інакше з чого б то раптом вона телефонувала? І звідки вона взагалі взяла номер Романа?

Від поганого передчуття зарябило перед очима. Роман же продовжував міцно тримати мене і уважно вслухався у відповідь.

– Мама за цим номером говорила з Лізою, моєю старшою сестрою, – з натиском промовила Юлька. – З Єлизаветою Михайловою. Передайте їй слухавку, мені треба поговорити з нею. Це терміново!

– Дівчино, мені дуже шкода, але тут нема вашої сестри. Я не розумію, чого ви мені телефонуєте.

– Та чорт би тебе побрав! Хто ти такий?! – закричала Юлька. – Дай мені сестру! Чуєш! Дай мені сестру!..

Я потягнулась до телефону, переповнена страхом, що змішався з поганим передчуттям, але Роман лише відступив від мене на півкроку і заперечно похитав головою, всім своїм виглядом показуючи, що не збирається вестись на провокації.

– Скажи їй, що у неї мама в лікарні! – закричала Юлька. – Чуєш? Доки Лізка десь там прохолоджується і прикриває свій зад, мама злягла, і я не знаю, що робити! Там ліків треба цілу тонну, а лікарі зі мною навіть говорити не хочуть! І Ліза повинна приїхати! Якщо вона ще хоче побачити маму живою, вона повинна приїхати! Повинна! Повинна!

І кинула слухавку.

Роман поклав телефон назад на стіл. Ми кілька секунд слухали гудки, а тоді екран мобільного нарешті згас, і в кімнаті запанувала тиша.

– Це була моя сестра, – прошепотіла я.

Чоловік коротко кивнув.

– Твоя мати розповіла їй, – промовив він. – Це може дуже погано закінчитись, Лізо.

Я закусила губу.

– Якщо твоя сестра в такому тоні ще з кимось поговорить, за тобою можуть прийти.

Серце стиснулось від болю.

– Юля телефонувала, тому що вона потрапила в критичну ситуацію, – прошепотіла я.

Роман похитав головою.

– Це не відміняє того факту, що вона підводить тебе під монастир.

– Ром, – я потягнулась до нього, заздалегідь розуміючи, яку почую відповідь. – Ром, мені треба до неї. Мама в лікарні, ти ж чув. У неї серце слабке. Треба ліки. Юлька нічогісінько не вміє. Якщо я не потраплю до своєї матері, вона загине. Ром, будь ласка…

Роман витримав мій погляд і заперечно похитав головою.

– Ти нікуди не підеш.

– Як?! – видихнула я.

Серце пропустило удар. Він ніколи не відповідав мені настільки твердо, навіть в той перший день, коли я здійснила дзвінок.

– Зараз вже пізно, – промовив Роман. – Якщо ти відреагуєш, то лише підведеш себе під монастир, Лізо. Мені не подобається вся ця ситуація, і сестрі твоїй я не довіряю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше