Глава 6

Наступного ранку я прокинулася ні світ ні зоря. Одягнула білосніжну сукню і розпустила чорне волосся. Мало думаючи про наслідки, я бажала лише одного — побачити його — свого Армана. Ця розлука нестерпніша за все на світі. Та й привід був прекрасний — сьогодні Селім Паша відправляється в море. Юсуф ага подбав про мою безпеку і хутко привіз мене в порт. Ще здалеку я побачила прекрасний корабель, біля якого стояли до болю знайомі батько й син. Я, залишивши Юсуфа позаду, помчала до них. Бачили б ви очі цих чоловіків, коли вони побачили тут, в порту, велику Султаншу. Проте і посмішки їх теж варто було бачити.

— Султано, що ви тут робите? — здивувався Селім.

— Я прийшла, аби побажати вам, Паша, щасливого плавання. Гострого меча і попутного вітру, Селім Паша. Хай небеса оберігають вас. Ви багато зробили для мене...

— Султана моя, це велика честь, — Паша поцілував мою руку, приклавши її собі до чола. Я посміхнулася.

— Все добре, Султано? Все минуло, як треба? — вже пізніше запитав Арман, маючи на увазі інтриги з Мегей.

— Так, все чудово. Наша Анна сидить в клітці, чекаючи пологів. Наложниць я зуміла таки виправдати і врятувати, Міхрімах теж щаслива. Все вийшло чудово. Завдяки тобі, дякую, Армане. Сама я б не впоралася...

— Служити вам — честь, моя Султано, — злегка поклонився юнак, посміхнувшись. Він таки точно виконує моє прохання, навіть не піднімаючи погляд до мого обличчя. Врешті я прощаюся з красенем та повертаюся в палац.

***

Дні минали дуже швидко. Ось і Гевхерхан приїхала. Наступав час мені вирушати в Манісу, проте доля вирішила зробити по-іншому. Сьогодні ми обідали в покоях Валіде Султан. Дружні розмови, жарти, сміх. Тепер все знову було, як раніше. Враз зовсім раптово Валіде схопилася за руку вірної Мелек та почала дихати так, наче дихає взагалі вперше.

— Валіде! Лікаря! — сполошились присутні. Проте сама Небахат не бажала приймати лікарів. Та хіба її хтось радитиметься у такій справі? Життя цієї Султанші на вагу золота для усіх. Вона — оберіг всіх законів і традицій Османів.

Врешті лікарка прибігла, тож нам довелося вийти в коридор. Хтозна, яку б брехню повідомили нам, якби не прийшов Володар. Він увірвався в покої в ту мить, коли жінка просила Султаншу повідомити все Падишаху. Врешті вони були змушені викрити таємницю. Палацом пробігла жахлива звістка: "Валіде Султан смертельно хвора".

Це був страшний удар. Не тямлячи себе, я стрілою вилетіла з покоїв, ледь не збивши кількох слуг з ніг. Сльози застилали все перед моїми очима. Знаю, що Султани не плачуть, але що ж робити, коли не стриматись? Раптово до моїх вух долітає голос:

— Селіндж, ти вже знаєш новину?

Я витираю сльози і повертаюся обличчям до своєї ненависної тітки, в думках бажаючи тій провалитися.

— Ви про Валіде Султан?

— Так... Це жахлива новина... Особливо для тебе...

— Я не розумію...

— Дарма, ти ж в нас кмітлива. Коли Валіде не дай Аллах помре, тут усе стане моїм. А тобі з твоїми підопічними буде не солодко, люба. Тобі не потрібно було затівати цю гру зі мною, — вона дивилася так єхидно, що я просила небеса дати мені силу, аби не задушити її тут же, своїми ж руками.

— Та як ви смієте? Вона — ваша рідна матір... Чи є для вас щось святе? Трон, влада, багатство... Коли вам буде досить? Коли ним вдавитеся? — різко поглянувши на Султаншу, я розвернулася і хутко пішла геть.

***

Тим часом в покоях Валіде Султан

— Нічого, Валіде. Нічого, не хвилюйтеся... Ми вас не покинемо. Ви обов'язково одужаєте, — тримаючи руку своєї матері, шепотів Повелитель.

— На мені стільки гріхів, крові навіть власних дітей, що я не заслужила кращого кінця. Я не хвилююся, любий, і ти не хвилюйся.

— Ні, Валіде! Все, що ви робили, ви робили заради мене. Я охоче забираю всі ваші гріхи собі. А ви живіть, мамо. Не здавайтеся, ви обов'язково одужаєте. Я знаю, що вам допоможе... Цілющі води Бурси. Вони зцілили багатьох людей, зцілять і вас.

— Ти справді хочеш врятувати мене, дитя моє? — легко посміхнулася Небахат Султан, коли її дорослий син цілував їй руки. Він притулився до матері, немов дитина, згадуючи всі щасливі миті.

Матір — найсвятіше, що в нас є. Найдорожче, найцінніше. Вона — єдина людина, яка ніколи не зрадить, захистить і прийме будь-якого. Їй байдуже: ангел ти чи демон, її любов, одначе освітлюватиме ваш шлях. Її руки пахнуть м'ятою і чебрецем, який так часто заварювала вам в дитинстві, коли болів животик або підіймалася температура. Вона — навіки в вашім серці. І жодні образи не можуть стояти вище всього того, що вона для вас зробила. Її заслуга перед вами неосяжна, а ваша — мізерна.

Султан Мехмет Хан — могутній правитель Османських земель, гордий і сміливий лев Туреччини зараз обняв свою матір, мов сховався в її руках від всього світу, вдихаючи її аромат, бажаючи запам'ятати його навіки.

Зовсім скоро велична Валіде вирушала в Бурсу очищати своє тіло і душу. Не знаючи, чи судилося їй побачити знову своїх рідних, вона кликала у свої покої кожного, розмовляючи з ним наодинці. Прийшла черга і до Селіндж Султан. Юна кароока Султанша вже з порогу тримала очі на мокрому місці. Вона поклонилася і, підбігши до бабусі, міцно обняла її..

— Запам'ятай на все життя мої слова, Селіндж. Будь сильною і рішучою. Не слухай нікого і чини так, як вважаєш за краще. Ти — моя надія. Зупини кровопролитну боротьбу за трон. Збережи життя наших Шехзаде. У цьому твоя головна місія, до якої я готувала тебе, як могла. Ти станеш Султаншею, про яку ходитимуть легенди... — Небахат зняла зі свого пальця перстень з великим рубіном і одягла його онучці, — Символ нашої з твоїм дідусем Султаном Баязитом любові, а тепер символ єдності. Коли матимеш потребу розв'язати проблему, ти згадай про нас і прийде відповідь. Магія людських сердець справді існує.

— Ваші слова, поради, настанови, а тепер і цей незрівнянний подарунок завжди зі мною. Але пам'ятайте, ви маєте одужати і повернутися до нас, — зворушено шепотіла юнка.