Ти - моя доля

Глава 7

Селіндж Султан

Маніса

Ось і Маніса, нарешті! За ті місяці, що я провела в Стамбулі мені дуже не вистачало рідного санджака і моєї любої сім'ї. Зараз усі вони стоять перед входом в палац, приготувавшись вітати мене. Карета зупинилася. Юсуф ага відчинив дверцята, подаючи мені руку. Я граційно вийшла, розправивши свою оксамитову зелену сукню. Неподалік від мене саме зістрибував з коня Арман. Він поклонився моїй родині, а я досі так і стояла зворушена і заклякла. Переді мною були вони: Шехзаде, Валіде, Мелійшах та ще якась дівчина, але я не зважала поки на неї. Врешті поклонившись, я просто побігла до брата, що тут же кинувся до мене і закрутив мене на руках. Ми обоє дзвінко сміялися, обіймаючи одне одного.

— Мій Шехзаде...

— Селіндж, сестричко. Яка ж ти в мене красуня... Очей не відвести! Я так скучив за тобою!

— Я теж скучала... Що та краса, братику? Щастя мати потрібно, — зітхаю, а він підіймає моє личко.

— Не знаю про щастя, але в тебе ще й дар вести інтриги, — хитро посміхається.

— Сама не впоралася б.

— Арман Бей допомагав? — хитро всміхається, от же!

— Як інакше? — наче не зрозуміла натяку я.

— Справді, як інакше... Я так за тобою скучив, люба...

— І я за тобою... Валіде... Моя прекрасна золотоволоса матінка, — я посміхнулася брату, підбігла до матері й поцілувала їй руку.

— Моя красуня, донечка...

— Колись я вам про все-все розповім, — шепотіла, обіймаючи Валіде.

— Мелійшах... — я посміхнулася і подала руку.

— Султано, яке щастя, що ви приїхали. Без вас цей палац був тьмяним...

— Дякую, люба...

Потім я звела погляд на ще одну чорняву дівчину, що дивилась на мене своїми карими очима.

— Султано, вітаю вас. Я багато про вас чула, виявляється ви ще прекрасніша, ніж говорять...

— Дякую, Хатун... — я посміхнулася і запитально поглянула на рідних. Хто це? До мене звернулася Валіде:

— Селіндж, це Япрак Хатун. Вона теж фаворитка нашого Шехзаде.

Я здивовано дивлюся на Мурада, він ховає очі, а потім йде вітати Арман Бея. Що ж, цікаво. Я посміхаюся Япрак і поглядаю на засмучену Мелійшах.

— Я втомилася. Ходімо в палац.

Зовсім скоро я гордо пройшла гаремом, аби всі знали, що Селіндж Султан повернулася. Служниці розклали мої речі, я прийняла хамам, відпочила і завітала в покої Шехзаде на сімейну вечерю, лише для брата, мами і мене. У вузькому сімейному колі я радісно розповіла усі деталі своїх інтриг в Стамбулі. Звісно, ім'я Дільруби згадувалось неодноразово. Проте моя матінка цілком нормально поставилася і до нашої дружби, і до її вагітності. Мені здалося, що вона навіть зраділа. "Хоч тепер з цієї кадини є толк", — думалося, певно, Амірі Султан. А що в суперниці буде більше тепер дітей, ніж в неї, зовсім не засмучувало золотокосу дружину Падишаха. Нехай там, все одно наступною Валіде буде вона.

Так же я повідомила їм про те, що особисто берегтиму мир між Шехзаде і коли Мурад посяде трон, він лишить живими інших спадкоємців, а вони не претендуватимуть на владу. Оскільки мій добрий брат ніколи і не подумав би про інше, всі сприйняли це добре. Врешті Валіде побажала нам доброї ночі і покинула покої, однак я залишилася. Наодинці я розповіла брату про все, що сталося між мною і Арманом за весь час, в тому числі й про мою хворобу. Мурад міцно обнімав мене, втішаючи словами. Він — єдиний, від кого я просто не могла все тримати в секреті. Весь цей час мені так не вистачало наших щирих розмов.

— Добре, не будемо про сумне... Розкажи тепер про себе... — я посміхнулася.

— За тобою сумував, а все інше, як ти і залишила.

— А Япрак?

— Знав, що ти спитаєш... Баязит Паша привіз її в подарунок, Валіде підготувала. В мене гарем. Я змушений приймати і інших дівчат, не лише ту, кого кохаю. Япрак теж доволі цікава особистість... Сталося так, що вона моя фаворитка...

— А Мелійшах? Чому вона досі не вагітна?

— Я кличу її, не дивись так. Проте Мелійшах зробила велику дурницю. Вона намагалася отруїти Япрак. А Япрак натомість вдарила Мелійшах, вони навіть бійку влаштували, обидві скотилися головними сходами з поверху фавориток. Проте Мелійшах вся в синяках досі, а Япрак не постраждала, ніби літати вміє. І всі досі впевнені, що я ні про що не знаю. Валіде всіма силами приховує від мене їх вибрики, Селіндж...

— Що за божевільня? Ти хочеш мене просити, щоб я їх приструнила?

— Тільки ти можеш вставити їм мізки...

— З однією умовою. Мелійшах має завагітніти, Мураде. Вона має бути твоєю старшою кадиною, як наша Валіде.

— Ай Аллах! Селіндж, наче тобі не все одно. Добре, вона буде старшою.

— Не все одно! — я нервово поглянула на нього. Потім посміхнулася. — Добре, хай так і буде... Я вже піду, братику. На добраніч...

— Селіндж...

— Що? — я здивовано повернулася.

— Зіграй на скрипці... Так, як ти любиш, як лише ти вмієш...

— Серед ночі?

— Зіграй, Селіндж... — Мурад хутко пішов до шафки і подав мені скрипку.

— Ти серйозно? Ти її тримав в себе?

— Зіграй, сестро... — знову попросив він.

Я посміхнулася і піддалася. Вийшовши на терасу, стала в стійку і торкнулася до струн ніжними пальчиками. Музика злетіла в повітря. Музика, подібна на зграю птахів, що мчать до свободи. Сьогодні жителі палацу, певно, не спатимуть. Мій Шехзаде щасливо посміхався, згадуючи прекрасні миті дитинства. Він змалку любив, коли я грала на скрипці. У вправних руках всі ноти, ніби мали сенс. Коли настрій був гарний, музика звучала весело. Коли поганий — сумно... Скрипка відчувала те, що приховувало моє серце. Сьогодні мелодія берегла і загадку, і сум, і радість... Дуже змішані почуття переповнювали мене. Врешті відклавши скрипку, я побажала брату доброї ночі і покинула покої. Не зробивши трьох кроків, я побачила Армана, що саме виходив з кімнат, які знаходяться біля братових. Він поклонився мені:

— Доброго вечора, Султано... Це ви так чарівно грали?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше