Глава 14

Минув тиждень. Це був перший тиждень, коли жителі палацу стали носити траур. Хоча чому ж траур? Всі свято вірили, що Селіндж жива, хоча сумніви все ж підкрадалися до кожного. В гаремі Маніси було тихо і, наче порожньо. Тут боялися навіть видавати зайві звуки. Шехзаде Мурад, засмучений через поразки своїх людей у пошуках, тепер був настільки лютим, що й найвірніші слуги, мов ходили по жерлі вулкана. Арман Бей вже другий день лежав у лазареті, до чого примусив його названий брат Мурад. Рани юнака ще навіть не думають заживати, але запалення вже минулося. На зміну маренням, що приносили муки, тепер прийшли нічні жахи і думки. Тепер йому все частіше згадується те марення в лісі, коли він сказав кароокій "дружина". "Що ж можуть означати ці слова, коли вона наречена іншого?", — гадав юнак, розглядаючи той срібний ключик. Дивлячись на прикрасу, він знову згадує всі щасливі миті, пов'язані з нею, і намагається швидше одужати, аби самому вирушити на пошуки.

У той час вагітна Мелійшах місця собі не знаходила в покоях фавориток, благаючи Аллаха допомогти їм усім. Поруч сиділа Япрак. Їй потрібно радіти, однак і вона сумна. Весь звичний світ, немов перевернувся, дівчині важко. Їй і самій неодноразово снилася Султанша. І хоч Селіндж могла легко погубити її душу, та вже починала шантажувати, все ж смерті їй дівчина не бажала.

Серед суцільного трауру, де навіть Гевхерхан боязко плакала в обіймах матері, лише з одних покоїв увесь час линув дзвінкий сміх — з покоїв Гюльчічек Султан у її палаці. Жінка зовсім не шкодувала про те, що племінниця пропала, хоч і на людях щиро тримала траур. Селіндж таки насолила їй, принижуючи уселюдно та домігшись зіслання Мегей, яка була єдиною подругою Гюльчічек у цьому тричі клятому палаці.

***

Так минув місяць. Біль більшості трохи притупилася, в гаремі наложниці жили своїм життям, слуги покірно виконували забаганки Династії, а в вільний час пліткували за чашкою шербету. Родичі потроху зневірилися, що юна Селіндж знайдеться. Запанувало більш звичне життя. Хоча туга і журба досі царювала у похмурих і темних тонах одягу та стриманих розмовах. Сміх лився дедалі рідше та й сонце було не таким яскравим. І лише для чотирьох людей біль не припиняв наростати, це були батьки зниклої Султанші Аміра та Мехмет, її брат Шехзаде Мурад і коханий Арман Бей, що досі не припиняв пошуки і не дозволяв престолонаступнику зневіритися. Він єдиний відчував — Султана жива і зустріч з нею неминуча.

***

Селіндж Султан

"Я — Селіндж Хазрет Лері. Народжена величною Амірою Султан від Султана Мехмета Хана в санджаку Сарухан квітучою весною. Первісток Падишаха, найніжніша троянда його саду, його улюблена донечка, сонячна Султанша Османської імперії. Та, кому судилося стати першим променем щастя у важкому житті майбутнього правителя. Гордість, радість, приклад для наслідування, ідеал... Не бувши обраницею долі, я була змушена нести важкий тягар — місію, покладену на мене матір'ю. Змалку вивчала всі тонкощі різноманітних наук, політики та естетичних справ. Та, хто повсякчас не вдовольнялася розповідями учителів та мудреців у своєму прагненні до знань істини світу. Та, що шукає та не знаходить відповідей, Селіндж...

Я — Селіндж! Мила сестра Мурада, Сафіє, Гевхерхан, Ердогана та новонародженого Османа. Та, що пізнала щастя сестриної любові та всієї відповідальності у дитячім віці, чиї сльози за рідних подібні океанам, а усмішка — сонячному небу... Щодня у очах людей, які полюбили мене всією душею більше за саме життя — у зіницях матері і батька — я бачу своє життя, у зіницях братів — захист, в поглядах сестер — свою смерть. Я і є вічна мандрівниця між життям та смертю. Птаха, що сто разів умирала і сто — відновлювалась з попелу...

Я — Селіндж... Моє ім'я назвало кохання, убравшись в пишні шати щастя. Моя душа втекла від мене, серце зрадило, віддавшись цілком і без останку йому — сину моряка, на ім'я Арман.В його погляді ожило для мене вранішнє сонце, прикувавши мій зір до себе.

Я — Селіндж! Єдина кохана, повелителька душі, володарка срібного ключика, що ним відчиняється серце Армана Бея.

Якось вечірній вітер прошепотів нам про щастя, душу осіяли найяскравіші зорі сяйвом надії... І ми вірили, що долею назначено нам бути разом. Але життя виявилося складнішим... Я — та, хто втратила всякі мрії про рай із коханим, заручившись з мороком і тьмою. Та, хто добровільно відреклася від щастя заради майбутнього брата. О, мій Армане, я вірю, ти зрозумієш і пробачиш...

О, мої славетні предки, що написали свою величну історію... Вони призвали мене нести справедливість і радість у цім грішнім світі, а я схилилася у відповідь. Я приймаю свою долю, якою б вона і не була... Відтоді у моїх очах сяє сонце, усмішка подібна весні, а на вустах бринить пісня, яку вітер розносить у душі тих, хто потребують... Я — життя, а не його подоба...

Я — Селіндж... Але правди ніхто не знає. Доля дала скуштувати мені горя і щастя порівну. Викрадена від рідного дому, я стала свідком і причиною смерті найдорожчого чоловіка мого серця. На мені накинута чорна шаль горя, яку не зняти довіку. Селіндж, приречена на смуток вдалі від дому. Золотокрила птаха Фенікс, якій більше не відродитися зі свого попелу. Птаха з обрізаними крилами. Я — любов. У ній прихований сенс мого буття...", — написавши ці слова на білому папері, я скрутила його та поставила в шухлядку своєї маленької тумбочки. Сьогодні минув місяць, як я у неволі, та для мене дні і ночі давно втратили лік і свій сенс. Життя мені теж більше не сяє різнобарвною веселкою. Я — лиш тінь себе колишньої... Морок окутав мою душу з тієї миті, як на моїх же очах вбили найріднішу мені людину — мого єдиного коханого Армана, за життя якого я стільки разів змагалася з самим дияволом. І те, що він помер — моя вина. На мені і інші смерті — моя охорона полягла, рятуючи мене. Моя улюблена служниця, єдина подруга теж пала жертвою цих кровожерних людей, яких я ненавиджу всією душею. Втім, ненависть — єдине почуття, яке я маю. Окрім нього — лише біль і пустота.