Глава 16

Селіндж Султан

Я не знаю скільки минуло часу, відколи я втекла. Морок і холод обступили мене з усіх сторін, я опинилася в пастці. Блукаючи гущавиною, розуміла, що не можу знайти вихід, а отже, я заблукала. І тепер мене неодмінно знайде тут смерть. Що ж, і нехай!

Може хоч тоді стражданням настане кінець, а я знайду спокій... Одначе, думки про смерть все одно не втішали мене, тому вирішила міркувати логічно.

Щоб не замерзнути, потрібно розкласти багаття. Як виявилось, збирання хмизу по лісі теж зігріває, адже це рух, своєрідний спорт. Проте, вогонь розвести я все-таки не змогла. Султана, що провела своє життя у палаці, така не пристосована до життя у навколишньому світі. Розпач охопив мене, як враз серед зловіщого шепотіння дерев я змогла виділити людський голос. Мені нічого не залишалося, ніж як піти на зустріч тому, хто гукав. Здавалось, я навіть чула своє ім'я...

Може виявили мою втечу? Тоді варто тікати, адже навряд мені за це подякують. Однак, замерзнути в лісі теж не сяюча перспектива. Озброївшись ломакою на випадок, що це якийсь розбійник, я все ж тихенько ступала на голос і все наближалася до глибокої безодні, що так небезпечно манила заглянути у неї.

Страх сковує моє серце. Зупинившись, я прислухаюся. Навколо тиша... Може й не було ніякого голосу? Може причулося? Або я божеволію? Позаду мене чується якийсь тріск, що я приймаю за вітер. І враз...

— Селіндж? Кохана!... — я не могла не впізнати цей голос, я впізнаю його серед тисячі інших. Та й хто ще назвав би мене коханою? Але ж це неможливо... Він помер, я сама бачила... Чи може? Різко повернувшись, я отетеріла. Перед мною стояв він: втомлений, розпашілий, припорошений, задиханий, але що найголовніше — таки живий! Він дивився на мене щасливими очима, важко ковтаючи повітря, на його щоках мерехтів справжній рум'янець, а на вустах сіяло оте "кохана". Він дивився на мене теж з недовірою, питаючи себе чи справжня я, чи всього лише витвір його уяви, мара, що розтане, мов дим.

— Арман? Ти... Як це можливо? Що ти тут робиш? Вони.. вбили тебе на моїх очах. Чи ти… прийшов по мене? Я померла?

Почувши мій голосок, юнак зрозумів, що я справжня людина з крові і плоті. Зіниці його розширили і наповнилися таким щастям, що я готова заприсягнутися: ці очі були живі. Юнак, зваживши мої слова, ніжно посміхнувся, згадавши пересторогу Іффет, та обережно простягнув руку, боячись злякати мене та весь час позираючи на прірву. Серце його стиснулося, розуміючи, що він бачив уві сні саме таку ситуацію.

— Ні, кохана. Ти жива, ти не помреш, — юнак всміхнувся, згадавши мить у будинку його батька Селіма Паші, коли він був непритомним, а я сиділа поруч. Я відповіла на його запитання саме цими словами, які тепер повернулися до мене. — Дай мені руку. Ходи до мене, люба. Я живий, я з тобою, не бійся.

Я досі не до кінця вірила Бею, однак в якусь мить зрозуміла, що з коханим можна і в потойбіччя, отож обережно намагалася подолати відстань у тих кілька кроків між нами. Однак, ставши на ту ломаку, якою я мала оборонятися, моя нога сковзнула по ній і, не знайшовши опори на ґрунті, посунулась у прірву. Я навіть не встигла злякатися чи скрикнути, коли відчула, що лечу в ту страшну безодню. Арман, миттєво відчувши небезпеку, жваво рвонувся до мене та хвацько підхопив за стан, потягнувши мене на себе та відстрибнув у сторону, аби нам не впасти разом. Я мало зрозуміла, як це все відбулося, однак чітко зауважила з якої небезпеки мене витягнув коханий. В дану мить перед своїми очима я бачила ту тричі кляту впадину і знала, що обов'язково б розбилася. Бей, що теж не встиг опам'ятатися, тремтів із напруги та міцно тримав мене за талію. Оговтавшись від шоку, я відчула тепло рук молодого чоловіка. Він був однозначно живим!!!

Чуєте?! Він живий!!! Він не покинув мене!!! Вирівнявшись, аби поглянути у його обличчя, я привернула його увагу до себе. Коханий міцніше обійняв мене за талію, намагаючись зігріти. Перші гарячі сльози засіяли на моїх очах. Торкнувшись долонею його подряпаної щоки, я вперше чарівно посміхнулася. Він посміхнувся теж, він усе зрозумів.

— Ти справді живий..

О Всевишній! Люди, тварини, рослини, навіть ви, камені! Ви навіть уявити не можете більшого щастя, ніж те, яке я відчула у цій темній лісовій гущавині!

— Я ж обіцяв, що ніколи не покину тебе. Ніколи і нізащо, — прошепотів юнак, відчуваючи те ж саме, що і я. Нарешті ми поруч! Небеса почули наші молитви, подарувавши ще один шанс!

Ще одну мить щастя. І за цю одну секунду ми були готові терпіти найжахливіші муки на землі, лише б знати, що потім будемо разом. Я хутко обвила руками шию юнака, обіймаючи так міцно, наскільки мені лише вистачало сил.

Притулившись обличчям до його плеча, заховавшись там, я почала голосно ридати. І це були сльози щастя. Подумки я дякувала Аллаху. Ні, не за те, що я врятована, лише за те, що Арман живий! Він же в той час пригорнув моє тіло до себе, обіймаючи так, наче боявся, що мене вирвуть із його рук. І повірте, я відчувала, що якби такі і знайшлися б, їм би це не вдалося. Бей швидше задушить мене в обіймах, ніж віддасть комусь. Уткнувшись в моє волосся, він з посмішкою щастя, притаманною лише йому, вдихав той самий славетний аромат троянди. Я відчула, як тепло огортає моє тіло, як сильно б'ється серце. Я ожила, народилася в обіймах коханого.

— Я думала, що вже ніколи не побачу тебе! Я так злякалася... Ти не уявляєш, яке це було пекло — жити, гадаючи, що тебе немає, — шепотіла я, поливаючи дорогу тканину гарячими солоними сльозами.

— Ти так думала? Але ж я обіцяв тобі. Я не покинув би тебе. Я не помру доти, доки не переконаюся, що не потрібен тобі, — ласкаво прошепотів Арман, зариваючись пальцями в моє розпущене волосся. Я відгорнулася так, щоб змогти побачити його обличчя і так же пошепки відповіла:

— Значить, ти житимеш вічно.

Він посміхнувся, поцілувавши моє чоло.

— Як ти, сонечко? Вони нічого з тобою не зробили? Ти здорова? — його погляд був занепокоєним. Я посміхнулася.