Ти постукаєш у мої двері

Глава 1

Глава 1

Сон.

— Іване…

— Мммм?

— Я кохаю тебе. Ти знаєш, правда?

Замість відповіді — усмішка.

— Чому мовчиш?

— Бо це дивно, Ксеню.

— Що?

— Що ти мене кохаєш.

— Чому дивно?

— Я не ідеальний принц для ідеальної принцеси.

— Я теж не принцеса, — Ксеня сказала скривджено, підвела бунтівний погляд, встала з ліжка, почала міряти кімнату кроками.

Його кімнату — вони вдвох із другом винаймали квартиру з першого курсу. Нічого особливого, скромніше нема куди. Ліжко навіть не двоспальне, вони з Ксенею й поміщаються, лише якщо переплестися тілами… Але так їм вже не до снів зазвичай…

Взимку холодно, влітку спекотно, ванна зовсім не для неї… Кахель старий, обвалився місцями, навіть тумбочки немає, щоб вона могла свою мереживну білизну не на підлогу кинути, а прилаштувати кудись…

Та сама білизна, мабуть, коштувала, як ремонт нехитрого санвузла, але… У неї гроші були, а от у нього — ні. Ні тата заможного, ні мами вродливої. Сирота. Пробивний. Зухвалий. Жвавий. Безшабашний. Але ж сирота. Бурлака, як його друзі називали ще з дитбудинку за те, що втікав за першої ж нагоди.

А вона… Донька заможних батьків, принцеса, інакше не назвеш. Тонка, ніжна, тендітна, така гарна… Шкіра без жодної вади, по спині волосся в’ється — густе, темно-каштанове, профіль… Іван щоразу, як дивився на неї, закохувався. Гордячка, сповнена амбіцій, розумниця… Нею хизувався батько. Про неї мріяли десятки. Вона дісталася йому.

— А хто ти? — Іван піднявся слідом за нею, підійшов, спіймав новий різкий погляд, підчепив підборіддя. — Ти принцеса, Ксеню. Моя принцеса.

Вона спробувала відвернутися, він не дав, губами в губи вп’явся, спиною до шафи притиснув… Такої ж, як усе в кімнаті — старої, скрипучої, шорсткої… Ривком підняв… Вона могла далі чинити опір, без сумнівів, але…

— Я просто твоя, Іване… Не клич принцесою… — прошепотіла, тягнучись губами. І він теж потягнувся, але почувши завмер, дочекався, поки майже тверезий погляд на нього спрямує…

— Принцеса. Крапка.

У її погляді знову обурення… Але ненадовго. Адже його губи накривають її, руки скочуються по спині, жіноче тіло подається назустріч, і він чудово розуміє, чого Ксеня хоче. Дає, як може.

Спочатку спиною в ту саму шафу вбиваючи, потім давши змогу топити стогін у подушці, слідом — у його губи… І так злітають. Удвох. Завжди вдвох.

Бурлака та його принцеса…

***

Справжнє.

— Ксеню, усе добре? — У ванну стукала мати. Ксеня ж стискала зубами рушник, щоб не чути було виття. Ні до чого це. Ні їй жалість не потрібна, ні матері її імітація. — Ксеню, ти чуєш мене? — Ніна знову постукала, прислухалася… Зрозуміло було, що дочка у ванній, і це нормально, мабуть, коли на годиннику восьма ранку, та тільки… За Ксеню тепер завжди неспокійно було.

— Так, добре, мамо… — Вона й сама не знала, як зібралася, ледь видавила із себе три слова, а потім сповзла на підлогу, знову рушник у зуби та плакати.

Ревіти тому, що Іван знову снився. Три місяці вже як нема, а він… Так реально. Так відчутно. Так… жорстоко.

Кохав її, вона його кохала. Їм по двадцять із невеликим було. Ще студенти, однокурсники, повернулися спогади, як усе почалося.

Його дурнувата орендована квартира, у якій ні умов, ні затишку, господиня-ідіотка, зате… Звідти найсолодші спогади. Звідти усе їхнє«вперше». Зізнання. Пропозиція. Кохання…

— Спускайся, сніданок чекає вже… — Ніна сказала, зачаїлася на кілька секунд, а потім у ванній чути було, як виходить зі спальні.

Цього виявилося достатньо, щоб Ксеня дозволила собі небувалу розкіш — хоч трохи… хоч трошечки ще… поридати без рушника.

 

***

— Як спалося, моя рідна? — Ксенія Тихомирова спустилася до сніданку через двадцять п’ять хвилин. П’ять, щоб поплакати, десять на гарячий душ, у якому також можна змішувати сльози з водою. Далі складніше — одягнутися, волосся зібрати, очі нафарбувати, губи… Одягти маску.

У неї все добре. Вона жива.

— Добре, дякую. А вам? — До матері підійшла, поцілувала в щоку, до батька — відповіла ніжною усмішкою на його, сіла на своє місце, почала імітувати апетит…

— Та щось сон страшний замучив… Усе сниться, що ти плачеш і про допомогу просиш… — Ніна з тривогою подивилася на доньку, та сама усміхнулася.

— Дурниці, мамо, забудь. На ніч ромашковий чай вип’єш — усе минеться, — Ксеня підморгнула матері, зробила великий ковток кави… Не тому, що любить. Просто від смаку їжі на язику починає нудити.

— Ти знову в офіс? — наступне запитання поставив вже батько. Ігор Станіславович Веремєєв глянв на доньку уважно поверх газети, піднявши брову. Цей погляд читався як: «я на тебе не тисну, але довго ти ще тягтимеш на своїх плечах справу чоловіка й навіть про допомогу не попросиш?». І відповідь у Ксені була. Довго. Усе життя. Стільки, скільки обіцяла кохати його. Стільки, скільки кохати живого вже не зможе.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше