Ти постукаєш у мої двері

Глава 2

Глава 2

Сон…

— Я не розумію, Тихомиров… Чуєш? Я не розумію… — Ксеня сиділа на ліжку, уже іншому, але теж ще орендованої квартири, Іван же так по кімнаті носився, що в його молодої дружини починала крутитися голова.

— Що ти не розумієш, Принцесо? Нам вдалось! — Іван на секунду зупинився, підморгнув, потім знову почав намотувати кола…

— Ну, поясни ти по-людськи! — Ксеня не витримала, голос підвищила, нехай і сама усміхалася. Не розуміла, чому Бурлака так радіє, але його ейфорія була заразною.

— Ми будемо вежі ставити, Ксеню… Нам шанс дають. Зберемо пару бригад із Кирилом… Мотатися доведеться, але… Вийшло, зайчику…

Він був на емоціях. І пояснив так собі, але коли різко підійшов, зверху навис, цілувати став — жадібно, ще сильніше з кожною секундою заводячись, Ксеня навіть не намагалася брикнути, відмовити, вимагати все ж таки порозумітися нормально…

Теж цілувала, паралельно намагаючись стягнути футболку.

Вони вже два роки на той момент зустрічалися, три місяці, як одружені були, а щоразу до тіл один одного доривалися, ніби вперше… Розмова ж лише потім вийшла…

— Ми східними регіонами їздитимемо — наші бригади будуть ставити телекомунікаційні вежі, а ми — моніторити. Робота собача… Але Ксеню… Це шанс такий. Гроші підуть… З’їдемо з цього курника …

Іван говорив, безконтрольно погладжуючи плече дружини, Ксеня ж усміхалася, насолоджуючись не так змістом сказаного, як інтонацією. Він задоволений. Це головне.

— Я люблю це місце. Мені тут подобається.

Вона щиро сказала. Їй взагалі скрізь подобалося, де він є. Та тільки Іван все ніяк не хотів у це вірити. Хмикнув, поглядом окинув кімнату, згадав ту, у якій вона жила, поки від батьків не пішла, грюкнувши дверима… Її спальня, як уся ця квартира. Ліжко — розміром із цю кімнату. Як же… Подобається… Не до цього вона звикла. Не на це заслуговує.

— У нашій квартирі також сподобається. Дочекайся тільки…

***

Справжнє…

Ксеня розплющила очі, не зрозуміла спочатку, де знаходиться, прокліпати спробувала.

— От чорт…

Цілий день боліла голова, не даючи спокою. Ні перша пігулка не допомогла, ні друга. Ось вона і вирішила на диван сісти, світло вимкнути, подихати трішечки.

А потім вирубалася. І знову Іван. Знову боляче. Знову, наче живий.

Ксеня подивилася на годинник — восьма вечора. За вікном уже темно. Осінь як-не-як. Жовтень. На телефоні п’ять пропущених. Чотири від матері, один від Максима.

Вона вирішила спочатку його набрати.

— Ти дзвонив?

— Хотів дізнатися, коли й куди вас треба супроводжувати.

— Я на роботі ще посидіти хочу… Якщо треба — відпускай хлопців… І сам їдь до сім’ї…

— Ви ж знаєте, Ксеніє Ігорівно, я не можу… — Ксеня закусила губу, кивнула, не переймаючись тим, що він цей жест не побачить і не відчує…

— Я вдячна тобі дуже, Максиме. Та Іван… Він теж був би дуже…

— Ви ж не вірите, що про нього говорять?

— Не вірю…

— Ви унікальна жінка, Ксеніє Ігорівно… — вона усміхнулася сумно, погляд впав на фотографію, яка стояла на столі. Там не він зображений. Вона.

Це та фотографія, яку сам Іван тут поставив.

Унікальна жінка. Ксенія Ігорівна. Дивиться лукаво, легко посміхаючись…

Ксеня не знала, чому Івану так подобається ця фотографія. Але і прибрати не наважилася. Вона взагалі намагалася нічого не міняти. Начебто він може повернутися й злитиметься…

— Я не унікальна, я просто Івана знаю… Гаразд, я спущусь за десять хвилин. Відпускай хлопців, а ми на твоїй машині дістанемося, гаразд? І вранці на роботу завезеш тоді…

— Все ж таки унікальна…

Ксеня скинула, збиратися почала.

Робітниця року. Пів дня дурістю мучилася, усе взяти себе до рук не могла, другу половину спала на дивані.

Набрала матір, поклала телефон на стіл, увімкнула гучний зв’язок.

— Алло, дитинко, чому не відповідаєш? Я хвилююся! — голос справді був стривожений. У щирості переживань Ксеня не сумнівалася. Та тільки… Для неї ці переживання з деяких пір лише додатковим каменем на серці.

— Зайнята була. Не могла відповісти. Пробач…

— Ти скоро додому? Ми з батьком чекаємо…

— Я… — Ксеня знову кинула погляд на свою фотографію, зітхнула… — Я хочу у квартиру заїхати. У мене там речі деякі залишилися, треба забрати…

— То може ти Максима попросиш? Чи Кирила? Не треба тобі їхати туди, доню…

— Я там переночую, мамо. Батька поцілуй за мене.

Ксеня не чекала, поки Ніна почне її вмовляти. Скинула, на телефоні увімкнула беззвучний.

Зрештою, їй давно не п’ять років. Чому у двадцять могла умови батькам диктувати — де вчитися, з ким зустрічатися, за кого заміж виходити, сама вирішувала, а тут… Відпрошуватися починає, коли хоче просто додому повернутися. У ліжку рідному поспати. Сорочки його перебрати знову.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше