Ти постукаєш у мої двері

Глава 5

Глава 5

Справжнє…

— Ксеню… Зайдеш? — Ігор Станіславович визирнув зі свого домашнього кабінету…

Запрошення спіткало Ксеню, коли вона вже майже встигла повернути до своєї спальні… Тихомирова зітхнула… Тихо… Непомітно… Потім кивнула…

— Звичайно, — повернулася, усміхнулася, підійшла до батька… — Привіт, — у щоку поцілувала, змусила себе відкинути раптове роздратування.

Зрештою, він не винен, що в неї ближче до вечора сталася чергова катастрофа із настроєм. Не винен, що вона злилася всю дорогу, повертаючись з офісу додому. Не винен, що станом на сьогодні бажання було одне — у спальні зачинитися, ну і грюкнути чимось важким об стіну. Таке траплялося… Її накривало…

Ксеня зайшла до кабінету, почула, як за спиною двері зачиняються, зробила кілька кроків до батьківської книжкової шафи, не стрималася, провела кінчиками пальців по корінцях його улюблених розумних книг…

Вона взагалі все життя захоплювалася батьком, пишалася ним, любила щиро… Ймовірно, вони були навіть ближчі по духу, ніж із матір’ю. Ніна в сім’ї була ніжною квіткою, а ось Ігор та Ксеня — бійцями. Він про сина мріяв, але доля дала дружині єдиний шанс народити. Так на світ з’явилася Ксенія.

З дитинства сильна і смілива, безстрашна та відчайдушна, холоднокровна та далекоглядна… Уся в батька. От тільки… Ця схожість зіграла з ними злий жарт. Ні він, ні вона не були готові відступатися, здаватися, схиляти голову перед рішенням іншого.

І чоловіка собі Ксеня теж обрала на подобу батька. Іван Тихомиров був ще більш упертим, непохитним і самовпевненим. Тільки чомусь необхідність підкорятися його волі, підлаштовуватися під його характер, виконувати його вказівки не спричиняли в Ксені той внутрішній бунт, який виник у спілкуванні з батьком.

— Може, тобі поїхати кудись на навчання, доню? — Ксеня поринула в роздуми, не помітивши, що Ігор теж до полиці підійшов, став із цікавістю спостерігати за тим, як вона ніжно гладить книжки. — Ти ж завжди любила цю справу… Забудешся…

Він лагідно говорив, без напору, зрозуміло, що добра бажавши, але… У Тихомирової знову заперечення хвилею… Добре, навчилася з ним ладнати… Усміхнулася, руку висмикнула, пройшла до крісла «відвідувача», сіла.

— Не хочу нікуди їхати. Справ по саме горло. Нас рвати на шматки збираються, раніше позови струмком текли, тепер — єдиним потоком. Корабель не витримає без капітана.

Ксеня закликала до того, що батько мав би зрозуміти краще за інших. Він усе своє життя справі присвятив. Збудував цілу імперію. Декларував, що робив це все спочатку для своїх батьків… Потім для Ніни із Ксенею… Але кожен знав — насамперед Ігор робив це для себе. Він випромінював енергію, він жадав дій. Він мріяв про велич та владу. Про незліченні багатства та поневолення світу. Тепер у нього було майже все. Рівних йому не знайшлося. Комусь досвіду не вистачало, комусь знань, комусь чуття. Для когось невдача сприймалася Веремєєвим як виклик. І він завжди їх приймав. Виклики. І дочку тому ж навчав.

Тільки… Сподівався, вона його справу вестиме далі, а вийшло…

— А Кирило? — Ігор сів на своє крісло, руки на столі склав, уважно на дочку дивлячись… Хоч би як ворохобилася й хоробрилася — здала. З того часу, як чоловіка не стало, змінилася. Потемніла, посіріла, втомилася.

— Він не хоче… Тобто, мабуть, хоче, але… У складні часи Іван на себе все брав. Кирило — добрий менеджер для періодів стабільності. Мені іноді здається, йому легше зайти в банкрутство, потихеньку поділити, що залишиться… І розбігтися.

— Ну, то, може…

— Тат… — Ксеня не дала договорити. Знову те саме. Знову по колу… «Ну, може, нехай так і буде? Навіщо тобі пробоїни в кораблі ганчірками затикати? На тебе інший корабель чекає… Якщо хочеш — можеш там із пробоїнами боротися. Під крилом. У теплі. Батькові на радість… Коли є, кому дошки подати, а ще молоток і цвяхи…». — Я не кину справу Івана. Не починай, будь ласка…

Ігор довго на дочку дивився мовчки… Думав… Теж сердився… Вони вміли робити це так, щоб ніхто не сумнівався — вони сам спокій.

— Я почув тебе… — «чекай, поки награєшся, не поспішаю»…

Ксеня усміхнулася, потяглася до фотографії, яка на його столі стояла, взяла в руки.

Мама в молодості. Дуже на Ксеню схожа зараз… Тільки без погляду вдови та з рум’янцем на щоках. Нехай фото чорно-біле, рум’янець однаково видно.

— Я поговорив із Ніною, доню. Вона більше не дошкулятиме тобі зрадами Івана.

Ксеня кивнула, дякуючи… Усе ж таки ближче, ніж матір. Так і є. Знає, що болить немислимо.

— Я справді не вірю в це, тату, ти не думай, що я… — біля матері не розплакалася б, біля батька теж, якщо мова про оцінки йшла, коліна розбиті, робоча втома, а з цієї причини…

Очі моментально мокрими стали, губи затремтіли, вона сльозу змахнула, портрет матері на місце поставила, погляд батька спіймала… Співчутливий такий…

— Не думай, що я зійшла з розуму  й задоволення отримую через те, що себе мучу, просто… Він не міг. Просто не міг. Тому й у нещасний випадок не вірю. Його вбили. І коли я дізнаюся, хто…

— Я дам тобі пістолет і подивлюся, як ти пристрелиш цю гниду. Або сам пристрелю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше