Глава 4

 Вероніка

 Нарешті, довгоочікувана поїздка! Добре, що батьки дозволили виспатися і поїдемо ми тільки після обіду. Але ми з Вірою вже готові, залишилося дочекатися батьків.

 Ось і настав цей момент. Валізи у багажнику, документи у сумках, ми поїхали. Тато сказав, що дорога буде довгою, тому я ввімкнула навушники і повністю поринула у світ музики і фантазій.

 Так минуло хвилин п'ятнадцять. Щойно ми виїхали з міста, я зрозуміла, що зголодніла, тому відклала телефон і запитала у мами, коли ми будемо їсти.

 - Ніко, зачекай будь ласка, ми від'їдемо від міста, тоді зупинимося і пообідаємо.

 - Дівчата, не розмовляйте будь ласка, на цій дорозі дуже часто стаються аварії, а ви мене відволікаєте...

 Але не встиг тато закінчити, як почувся крик Віри:

 - Тату, обережно!...

 Свист шин, брязкіт скла, крик рідних, і я розчинилася в темноті...

***

 Темнота... Лише чути шум автомобільної траси... Так, Ніко, прийди в себе і допоможи іншим. Якщо вони досі не знайшли тебе, то їм потрібна допомога.

 Я піднялася. Трохи запаморочилося у голові, але я втрималася на ногах. Подивилася на годинник, що був у мене на руці - третя година дня. Добре, що я втратила свідомість лише на пару хвилин.

 За кілька метрів від мене я побачила нашу машину, але рідних ніде не було. Я озирнулася. Поруч ліс, можливо мама з татом і Віра там. Хоч би недалеко...

 Я була права. Мої рідні лежали без свідомості за деревами. Я одразу підбігла до них. Слава богу, усі живі. Але треба викликати швидку, невідомо скільки вони протримаються... Чорт, усі телефони розбиті, доведеться зупиняти машини.

 Я зупиняла їх п'ятнадцять хвилин, але ніхто не зупинявся. Я вже втратила надію на порятунок, як одна з машин зупинилася. З неї вийшли чоловік і жінка. Вони викликали швидку. Поки швидка їхала до нас і поки ми усі їхали назад до міста, я молилася, щоб мої рідні залишилися живими...

***

 Далі усе як в тумані. Пам'ятаю, що мене питали, як сталася аварія, пам'ятаю, що мені щось вкололи, коли в мене почалася істерика. І ось зараз, я сиджу в коридорі біля операційної і чекаю, чекаю, чекаю...

Роман

 З самого ранку мене мучить те саме передчуття, що щось має статися. Я постійно себе вмовляю, що все добре, але передчуття залишається...

 У школі все добре. Я познайомився з одноклассниками і з найкращою подругою Ніки Кірою. Потрібно буде її познайомити з моїм найкращим другом Сашком, який живе у цьому місті з дитинства, але ходить у іншу школу.

 Нарешті уроки закінчилися. На годиннику третя година дня. Ніка вже має їхати, я їй, напевно, зателефоную. 

 Не встиг я дістати телефон, як до мене підійшла Кіра. У неї був трохи схвильований вигляд.

 - Ромо, ти дзвонив Ніці?

 - Щойно збирався. А ти чому така схвильована?

 - Телефон Ніки поза зоною. Такого раніше ніколи не було.

 Я зрозумів, що щось сталося, але намагався себе переконати, що все добре.

 - Можливо, в неї розрядився телефон, або зв'язку немає.

 - На тій дорозі завжди є зв'язок, а у Ніки є зарядний пристрій для телефону. До того ж Віра і батьки Ніки теж поза зоною.

 - Давай не будемо передчасно панікувати.

 - Як не панікувати? Моя подруга поза зоною, її сім'я теж, а вони їдуть по такій дорозі, що якщо щось станеться, ніхто не зможе їм допомогти!

 Я зрозумів, що у Кіри починається паніка. Але мені й самому стало не по собі. Я почав думати, що ж робити, як до мене прийшла одна думка.

 - Кіро, послухай, зробимо ось так: ти йди додому і постарайся заспокоїтися. А я поки зателефоную татові.

 - І як твій тато допоможе знайти Ніку?

 - Він працює в лікарні, і якщо Ніка там, ми першими про це дізнаємося.

 - Гаразд, але тримай мене в курсі будь ласка.

Кіра пішла. Я зрозумів, що тато може бути на операції, тому зателефонував адміністратору Марині.

 - Міська клінічна лікарня, слухаю вас.

 - Привіт Марино, це Рома, син Олександра Сергійовича.

 - Привіт. Чим можу допомогти?

 - До вас випадково не потрапляла сім'я з чотирьох чоловік: батьки і двоє дітей, вони сестри - близнючки?

 - Зачекай, зараз подивлюся... Так, є сім'я на прізвище Хазанови.

 У мене всередині все похололо. Це було прізвище Ніки. Я взяв себе в руки і запитав:

 - Марино, а можеш назвати імена членів цієї сім'ї, які лежать у вас в лікарні?

 - Хазанова Ольга...

 Мама Ніки

 - ...Хазанов Дмитро...

 Тато Ніки. Будь ласка, не називай її ім'я...

 - ...і Хазанова Віра.

 Сестра Ніки. Чорт, а де сама Ніка?

 - Марино, це всі? З ними більше нікого не було?

 - З ними була ще одна донька, Вероніка. Але на перший погляд вона госпіталізації не потребує. Хоча, її стан теж не найкращий.

 - А що з ними сталося?

 - Аварія. Кілометрів за п'ять від міста.

 - Дякую тобі, Марино. Я зараз приїду.