*** 10 ***

       Проснувшись Олена завмерла. Їй наснився дивний сон. Чи може не наснився? Відчувши на собі пильний погляд повернула голову вбік. Денис сидів у кріслі, яке ще вчора було в іншій кімнаті. 

- Значить, не сон? - запитала дівчина. Денис заперечно покрутив головою. Хоча це було риторичне питання. І Денис в її кімнаті був його підтвердженням. Тепер сьогоднішня ніч набула обрисів.

- А що ти тут робиш? Ти ж мав би спати в Дарининій кімнаті?

- Я ж сказав, що не зможу поспати поки не поговорю з тобою. До речі, я трішки похазяйнував і поставив квіти у воду. Сподіваюсь ти не заперечуватимеш?

         Олена поглянула на букет, на який показував юнак, але миттєво перевела погляд назад на Дениса. Червоні очі, зім’ята сорочка, осунуте обличчя. Він і справді не спав всю ніч.

- Кохана я…

         Олена в німому протесті простягла руку з піднятою долонею.

- Ти виходиш заміж? - якось надто спокійним тоном запитав хлопець. В цей момент йому здалось, що його душу паралізувало, а тілом пробігся мороз. Значить його припущення було правильним…

- Що? З чого ти взяв? - щиро здивувалась Олена.

- Ну, для цього є дві причини. По-перше - ти позбулася цього кільця - Денис підняв руку із прозорою коробочкою

- Звідки воно в тебе?!

- А по друге, ти не дозволила назвати тебе коханою. - ігноруючи питання Олени продовжив Денис.

- Ти втратив право на це в той момент, коли стоячи переді мною, назвав “коханою” зовсім іншу дівчину.

- Просто тоді я не пам’ятав тебе.

- А тепер пригадав? - кольнула дівчина хлопця. Та боляче стало обом.

- Ти маєш право злитись. Та дозволь я все поясню. Просто вислухай мене. А тоді вирішиш. Гаразд?

        Олена кивнула головою. Зрештою, відповідь на питання “чому він так вчинив” вона шукала давно. Але так і не отримала. Можливо почувши правду з його вуст вона отримає довгоочікуваний спокій? Тим часом Денис встав з крісла та сів біля неї на ліжку. На німе здивування дівчини пояснив:

-  Хочу бути ближче до тебе. Дозволь. Можливо це буде остання можливість бути так близько від тебе?

        В Олени підкотився клубок до горла. Через це важко було щось заперечити. Денис сприйняв це за згоду і ледь посміхнувшись почав свою розповідь.

- Тоді, чотири роки тому, я їхав на Схід. Але на вокзалі у Вінниці випадково сів не в той потяг і приїхав до Львова. Я й справді закохався в тебе з першого погляду. Тоді.. на льоду. Я казав, що їду у відрядження. Але я не говорив тобі ким працюю. Так от, тоді я був військовим. І їхав в зону бойових дій. Після цієї ротації планував змінити рід занять. Я хотів одружитись з тобою до божевілля. І, якби ти погодилась, то нас тоді могли одружити всього за кілька годин. Як-не-як, я їхав на війну. Хоч вона ще офіційно не оголошена. Та я боявся, що зі мною щось трапиться. А не хотілось, щоб через мене ти стала молодою вдовою. Пам’ятаєш, той дзвінок з чужого телефону? Мій телефон не просто поламався, його пошкодило під час обстрілу. Ну, а доставити новий телефон на передову, де йдуть бої швидко не вдалось. А потім було бойове завдання… Травма голови, яка позбавила мене служби в армії, але й забрала частину пам’яті. У порівнянні з бойовими побратимами я відбувся легко. Лікарі давали надію. Дехто взагалі говорив, що добре, що я втратив лише останній рік із пам’яті, а не все життя… 

        Хлопець на мить притих, ніби обдумуючи наступні слова. Олена ж не наважувалася перебивати його чекаючи продовження розповіді. Лише спостерігала за ним. Ледь опустивши голову, Денис продовжив говорити. Дівчина не бачила його погляду, але по голосу їй здавалося, що він думками далеко звідси.

- … Тоді в кафе, то була дівчина, з якою я зустрічався за деякий час до зустрічі з тобою. Її моя мама попросила підіграти моїм спогадам. Сподівалась, що так я швидше відновлю спогади. Та ми не довго пробули разом. Знаєш, мене після травми тягнуло до Львова. Я ніколи тут не був. І ніхто не знав, що я тут був. Не міг же я зізнатись, що переплутав поїзди. Це ж смішно для людини, яка виконує важливі бойові завдання. Але інтуїція підказувала мені, що тут є щось важливе. Я допустив помилку, коли не поспілкувався тоді з тобою. Коли ж усвідомив, що треба було розпитати хоч щось, то було пізно. Увесь цей час я відчував, що кохаю. Та кохаю не її, а свого Ангела. Вперше Ангел з’явився до мене на полі бою. Лише завдяки його благанням я прийшов до тями. Він відганяв темряву, коли я вже був ладен здатись. Після цього часто з’являвся мені у снах. Та я ніяк не міг впізнати обличчя. Все було наче за цегляною стіною. А руйнуватись вона почала в літаку. Ти розбудила тоді мене від кошмару. Потім я пригадав, нашу невдалу зустріч в кафе. Хотів розпитати більше. Навіть шукав у Нью-Йорку. Та не зміг знайти. А потім дізнався про твою перемогу. Вирішив шукати тут. Був переконаний, що потрібно тебе обов’язково знайти. Випадково зайшов в кафе і натрапив на коробочку з кільцем. А після того, як потримав його в руках… Не знаю, магія якась, чи просто збіг, чи прийшов час… Але я згадав все. - Денис підняв голову та подивився дівчині в очі. -  Знаєш, виявляється я кохав тебе навіть тоді, коли не пам’ятав.

       Денис дивився на бліде та повне недовіри обличчя Олени. Лише зараз він зрозумів, наскільки безглуздо звучить його історія. Подумки почав молитися, щоб дівчина повірила йому.