Розділ перший

 Макїївка, Донецька область, Україна

Серпень 2014

Автобус під’їжджав до Чайкінського блокпосту. Це звичний для багатьох макіївчан маршрут «на роботу-з роботи». Сонце, здається розплавило все на світі: повітря, асфальт, автобус і здоровий глузд у людей.

Дивлячись у вікно маршрутки, Ліна, як і ті, хто навколо неї, думали про чоловіків у військовій формі. Вартові на блокпості міцно притискали до грудей зброю і напружено вдивлялися в машини, вантажівки та автобуси. 

 «Я їх боюсь. Цікаво, вони можуть відчувати рівень страху в людині?…», — подумала Ліна, закриваючи очі. Спека, втома і напруга схиляли повіки поринути в сон. Скрізь дрімоту дівчина чітко почула голос: «Прагну!»

— Ната, ти хочеш пити? — ледве відкривши очі, запитала Ліна.

— Ні, ні. Я щойно попила. Тобі примарилося,—заспокоїла подруга.

Маршрутка різко загальмувала. Зупинили. До водія підійшов молодий чоловік. Наказав показати документи. Пасажири в паніці стали притискати до себе свої речі. Дівчата на сусідніх сидіннях знімали каблучки і клали їх в бокові кармани сумочок.

Днрівець пішов по салону. Зупинившись біля третього ряду, він звернувся до людей:

— Люди добрі! Я розумію, що ви боїтеся. Але ваші страхи марні! Ми не стоїмо тут, щоб вбивати марних громадян. Проте ми не хочемо, щоб тут панували київські прихватизатори і фашисти. Ми і так натерпілися від них! У нас зараз є потреба — питна вода. Самі ж бачите, яка спека стоїть надворі. Хлопці витратили всі гроші на воду. Ми прагнемо! Чи не могли б ви нам будь-яким способом допомогти? Ми дуже хочемо пити…

Бабусі на передньому сидінні закашляли… Якесь дитя з георгіївською стрічкою підскочило з місця і протягнуло днрівцю свою пляшку з водою. Мама різко смикнула хлопчика. Чоловік нахилився до малого і сказав:

— Ти будеш добрим воїном! А поки тобі самому потрібні сили! Бережи водичку і пий її сам.

Молодій мамі він же сказав:

— Ви добре виховали сина… Та я не можу забрати воду у дитини!

Пасажири маршрутки боялися перевести подих. Страх їх настільки спаралізував, що вони з жахом очікували розстрілу…

— Дякую. – сказав днрівець, — можете їхати.

Військовий вийшов з автобуса. Махнув рукою, даючи дозвіл продовжувати рух.

Водій аж підскочив на своєму сидінні, завів мотор, натиснув на газ і помчав у сторону Донецька.

— Стійте! Зупиніться! — викрикнула Ліна.

— Дівчино, ти чого лементуєш?! — захрипіла жіночка років шестидесяти.— Смерті шукаєш?

Водій також відгризнувся:

— Чого ж ти не виходила, коли зупинили? Мені ще бракувало стояти у пробці на блокпості! На МІСІ вийдеш!

—Ліно,— швидко зашепотіла Наталя,— ти чому людей сполохала?

— Пробач, Натусю! У мене ж ціла пляшка води!

— Ну ти й кадр! Заспокойся і поміркуй саменька! Їм і не таку воду привезуть, а ми з тобою роботу втратимо через цих днрівців. Бачиш, «заворушку» яку підняли! Добром не закінчиться! Буде нам лихо від цього ДНР, а ти їм води хочеш дати! Здуріла чи що?

— Ната, зупинка МІСІ. Мені виходити. Бережи тебе Бог!

— І тобі того ж! Не роби дурниць!

Ліна вийшла на зупинці. Все стало пливти перед очима. Сміх, паніка, шепіт Нати, слова днрівця і хлюпіт води злилися у пронизливий крик, що змінився гулом. Здавалося, що земля втікає з-під ніг… І ось — втекла.