Розділ другий

­— Дихайте! – грубий чоловічий голос наказав Ліні жити. – Ось так потрібно: вдих-видих, вдих-видих! Ну ж бо, давай! Дихай!

Здавалося армія голок кинулися в атаку на виснажене дівоче тіло. Ліну трусило, ломило, викручувало. Голки безжально кололи в серце, протикали нерви, випускали останні сили із бідолашної дівчини. У вухах стояв дзенькіт. Ліні марилося, що вона перетворилася на велетенський дзвін, в який без зупину калатають, щоб закликати на поминальну службу…

Поминати. Помирати .

­ — Я сказав тобі: дихай!

Очі дівчини широко відкрилися, коли чоловік увіткнув в неї щось гостре. Через благодатний отвір армія голок вилетіла назовні. Дзенькіт змінився дивним булькотінням, а потім наступила тиша.

—­ Ну що, мала, легше дихати?

Ліна закрила очі на знак згоди.

 — Не втрачати свідомість, Дарченко! Відкриваєм очі, дивимось на мене!

Іменний наказ, краще всіх слів і маніпуляцій змусив дівчину послухатися голосу. Дихання вирівнювалося. Свідомість, яка заховалася в закуточках душі, де жили спогади про «тиху радість», визирнула поглянути, хто кликав її.

— ­Так, молодице! Слава Богу! Жити будеш!

Ліна нарешті змогла сфокусуватися на чоловікові.

Високий, міцний мужчина у військовій формі схилився над її худорлявим тілом, намагаючись роздивитися душу. Крім душі, вважала молода вчителька, в ній нема більше нічого цінного. Худа, як тріска, бліда, як смерть, лише карі очі світилися жагою жити і любов’ю до дітей! Вчителька!  Фантазія ж зробила її чарівницею. Всі класи любили ходити до неї на уроки історії. То якийсь конкурс влаштує, то виставу зробить, то пісень вкраїнських заспіває. Чого тільки коштувала подорож на Січ та козацька кухня, яку вона організувала з восьмим «Б»! Маленький клас перетворився на справжню фортецю, в середині якої кипіло життя!

 У житті дівчини все було набагато складніше. Особливо з чоловіками. Надособливо ­ – з  поліцянтами та  військовими…

Бог бачив, Ліна не хотіла кричати, але страх, доповнений  багатою  уявою, малював картини тортур, згвалтування і вбивства.  Ось Катю Іванову, їхню молоденьку хімічку,  знайшли мертвою  в шкільному саду. І чого вона полізла туди, як на територію зайшли ті військові? Чиї вони? Біда їх знає! Тепер ні школи, ні християнського університету, ні саду, ні Каті…

Директрисі обіцяли, що до вересня все вирішиться: все закінчиться, школа запрацює. Її переконували, що лиш на літо приміщення школи використовуватимуть як гуртожиток для повстанців. Це ж для блага молодої республіки!

А що закінчиться, якщо почалася війна? Молода республіка обстрілює школи, захоплює університетські приміщення, риє на їх території рови й перетворює  на укріплені райони, тренувальні майданчики та військові бази.  З цього напрошується лиш один висновок: вони не до першого дзвоника так готуються, а до великої війни. Те, як дрижить земля красномовно свідчило, що ці висновки  аж ніяк не безпідставні! Можливо, хтось у тому всьому вбачав благо, тільки шлях до того добра  буде всіяний не однією такою  замордованою  Катею. Бачачи ситуацію,  сумнівів у цьому ставало дедалі менше, а страху все більше. Він породжував плач, стогін, крик розпачу.

 Ліна кричала до хрипоти.  Чоловік же,  не зважаючи на те,  висів над нею і розрізав її одяг. Лив щось липке на живіт. Від цього нестерпно пекло. Ліна ж, зірвавши голос, шептала:

— Не ґвалтуйте мене! Ради Бога!

Чоловік не реагував. Щось робив із тілом.

— Остан-н-ній штрих! Готово! Не кричи! Як заживуть шви, може і побесідуємо у тіснішому колі!  

Він різко підвівся і вийшов, повернувшись через мить із легким покривалом.  Він вкрив  її гаряче тіло, змочив її  пересохлі губи водою.

— Як же я ненавиджу істерики! А ще — я зараз страшенно голодний і змучений! Знаєш скільки таких як ти через мене пройшло?  І так з року в рік! Не істери! Спи, Ліно Володимирівно! Завтра поговоримо!

— Пе-ре-й-ш-ло? — прохрипіла Ліна.

— Ага! Ми тобі не заподіяли шкоди! Просто врятували життя!

— Чому?

— Мій робочий день закінчено. Завтра вихідний. Всі «чому» давай лишимо до ранку.

Чоловік розвернувся, вийшов безшумно, на прощання грюкнувши дверима.

…Темрява і тиша. Ліна намагалася аналізувати, скласти докупи  жахливий пазл, в якому вона займала центральну позицію. Це їй ніяк не вдавалося.  Як вона потрапила до цього чоловіка і що він з нею зробив – питання, на які вона не почула адекватної для неї відповіді.  Вона вирішила не вставати, а прислухатися до звуків навколо. Можливо хоч якийсь орієнтир, де вона знаходиться і що відбувається

Земля здригалася,  бряжчали ворота. Десь недалеко собаки підняли скажене виття в такт брязкотінню. Чимось тяжким вдаряли останнім часом по Донецькому  аеропорту. Це по-особливому відчувалося, коли ти знаходишся в районі Гвардійки. З цього району Макіївки др аеропорту по прямій якихось кілометрів  п'ятнадцять чи двадцять. 

Ліна не могла збагнути, де ж вона насправді. Можливо таки вдома? Чи дійсно вона доїхала туди, куди хотіла?Можливо, спека розплавила мізки і сплутала свідомість? Можливо, все це їй примарилося, як  колись це вже було з…

Гууууп!

Шибки задзеленчали. Ліжко, підлогу, всю кімнату, весь дім накрило хвилею тепла. 

— Боже, я потрапила в пекло! Господи, спаси! —несамовито кричала дівчина.

Військовий увірвався до  кімнати і ліг біля Ліни, обнімаючи її.

— Не бійся! Це хвиля перша, зараз піде друга, третя, десята. Я тебе накрию собою, якщо потрібно буде! Обережно! Щоб не зачепити рани!

Він поклав свою холодну руку на її гарячий лоб.

— Потерпи до п’ятої.  Гупання стихне. Тут поки діють такі неписані правила.

На німе запитання, яке зависло в очах Ліни, чоловік спокійно відповів:

— Чому б тобі не провести три прекрасні гарячі години бомбардувань в моїх обіймах?

Ліна ніколи не була так близько з чоловіком, хіба що той момент, коли її обняв…

— Фред.  Мене звати Фред. Якщо потрібно — звертайся! 

Ліна здригнулася. Спокій і сталева витримка цього незнайомця її вражала і заспокоювала одночасно.