Розділ четвертий

Макіївка, Донецька область,

 Україна,

червень 2001

Блакить червневого неба втікала перед грозовими хмарами. Вітер тріпав одяг на шнурку для прання, а воно, чинило опір та закручувалося в рулони. На забави природи через вікно дивилася Ліна.

— Яка негода, — сплеснула руками дівчина.—Чому я стою, потрібно поспішати! Все ж намокне!

Ліна швидко накинула кофтинку, захопила кошика й вибігла в двір. Нагрітий до нестерпного пісок пік в ноги, а великі краплі дощу, якими почало бомбити небо, заплутувалися в її довгому русому волоссі, наспіх зібраному у високий хвіст.

Ледве встигнувши до зливи закінчити роботу, дівчина полегшено зітхнула. Одяг спасла. Правда, дощ сердито стукотів по старенькому склу, сердився на молоду та спритну дівчину.

— Не бушуй, милий дощику!—ласкаво мовила Ліна.—Я тобі не дала погратися пранням? А як щодо пропозиції побігати по полуничному листю? Чи полити моркву, чубчики якої схожі на дохлі медузи?

Якби дощ умів говорити, він би сказав, що вона дивачка. Ліна знала це без нього. Що не кажи, а в п’ятнадцять років життя буяє весною. Ніжні, наче кремові орхідеї, мрії живуть у повітряних замках дівчачих зітхань. Все тебе підштовхує назустріч першому коханню. Що тільки не робиться ради того почуття. Особливо, вигадують всілякі штуки дівчата. Ось її ровесниці:  то нові сукні десь вишукують, то чудернацькі зачіски накрутять на голові, то погляд, яким можна вбити, а не привабити, випробовують! А хлопці, в свою чергу, хваляться силою, а від незнання як себе вести з  дівчатами, тільки те  й роблять, що за кіски смикають!

 А що ж вона, Ліна Дарченко?

Вона ні разу не сиділа на дієті, щоб заслужити захоплений погляд шкільких красенів Альошки Фролова чи Діми Марченка. Вона їх і в обличчя не дуже запам’ятала. Наташа, її єдина подруга, і та закохана у Віталіка Радостєва з паралельного класу… А їй ніхто ще не запав у душу.  Навіщо впускати в своє серце  думки про  хлопчисьок, які нешанобливо говорять про батьків і вчителів, пересуджують всіх і вся на перервах, домішуючи до своєї убогої мови нові матюки?! Як можуть подобатися ці «сильні половини», якщо вони ховаються і смалять цигарки біля шкільних туалетів?!

Як не крути, не дарма вона дивачка для себе й світу. Докинь до цього здоровенну щіпку начитаності, то взагалі вся юність пройде без пригод і закоханих зітхань!

Наташа сміється з неї, говорячи, що Сам Господь Бог  їй не вгодить з такими замашками.  А в чомусь подруга  права. Ліна береже своє серце, як Бог  велить. Воно  стукає рівно, шкільне життя не вирує, навчання—радість, а не тягар.  Їй ніколи думати про хлопців, бо про себе змушена піклуватися сама. Не дивно, що прізвиська так і просяться до дивного дівчати. То «замухришка», то «заучка». Найцупкіше вчепилося  «Святоша».

Приклеїлося те прізвисько так, що повністю замінило її ім’я. Навіть вчителі іноді забувалися кликати її як слід…Так буває, що боротьба за праве діло дістає нагороду після низки випробувань.  Вони ж почалися з дня, коли до школи завітали з якоїсь християнської місії та роздавали кишеньковий Новий Заповіт. Зоя Захарівна, класна керівничка, просила віднестися «з поніманієм» до «релігіозників», взяти пропоноване, забрати додому й віддати батькам, проте маленькі чорненькі непривабливі книги шибайголов-дев’ятикласників опинилися у смітникові, а чепурні «міс школи» вирішили прикрасити  свої «гробики» сердечками та квітами. Ті, що скоромніші і тихіші, заховали дивні дарунки в портфелі, бажаючи здати їх на милість батьків.

Ліну обурила поведінка однокласників. Як же так? Її тато завжди говорив, що Біблія — слово Живого Бога. Господь завжди оберігає його і карає тих, хто відноситься до нього зі зневагою. Тоді, витираючи пил на книжкових полицях, Ліна боялася зачепити святу книгу. Їй здавалося, що цей сердитий і грізний Бог завжди її бачить і готовий покарати за будь-яку неповагу до Біблії.

В цей же момент, те Слово Всесильного Бога  здавалося їй таким  беззахисним, як дитинка у віфлеємських яслах. Їй подумалось, що Бог, хоч і всемогутній, але в цю мить потребує Ліниної допомоги.  Вона войовниче розсунула натовп регочучих однокласниць і забрала книги зі столу.

— Це – Слово Боже.— мовила тоді суворо.— Життя людські змінює, добро вчить творити, а ви… Ви тут чортиків понамальовували! Як таке батькам покажете? А Богові як в очі подивитесь?

Ліна розвернулась і швидко скочила до смітника.  Витягла звідти десять Нових Заповітів і розкричалася на хлопців:

— Ей ви, захисники, борці за добро і справедливість! Чи ж є добре книги в смітник викидати?! Тим більше, правду Божу?!

На шум збіглося півшколи. Вчителі намагалися заспокоїти схвильовану дівчину.

— Розумієш, справи релігійні кожен вирішує сам. Це занадто особисте, Ліно!—розсудливо мовила тоді бібліотекарка.

— Анно Петрівно!—дивлячись на неї, ніяк не заспокоювалася Ліна.— Ви самі вчили, що є злочин більший, ніж спалювати книги. І це— не читати їх! Отже, не читати Біблії й викидати її в смітник— вдвічі більший злочин!

Анна Петрівна, намагаючись зам’яти конфлікт, запропонувала забрати всі книги до бібліотеки, директор же, примчавшись на всіх парах на «сіє дійство», гримнув:

— Розійтися по класах і проводити уроки.

Та ніхто і з місця не зрушив.

— Ой, як скромняшка! – сказав, ще б трохи й в лице плюнув, десятикласник Альошка Фролов.

— Святоша! – крикнув їй у спину його друг Дімка Марченко.

— Святоша! Святоша! — підхопили дівчата з її класу.

— Святоша!  Святоша! — гриміло по всій школі.

Крики і насмішки сипалися, мов кари Господні на Єгипет. Ні вчителі, ні завучі, ні директор не могли зупинити декілька десятків роздратованих підлітків.

Здавалося, школярі налаштувалися вчинитии самосуд над тією, хто посягнув на їхнє право вирішувати що добре, а що ні! Ліні ніколи не було так страшно, як тоді. В думках вона благала Бога, слово Якого вона захищала, допомогти їй. Дівчина міцно зажмурила очі, підготувавшись до можливих ударів від однокласників.