Розділ п'ятий

Макіївка, Донецька область,

 Україна 

вересень 2001

— Ніхто не забутий, ніщо не забуте, Святоша.– привітався з Ліною Альоша Фролов, шукаючи очима свою компанію для вистоювання трьохчасової шкільної лінійки. Одинадцятий клас, чудити потрібно обережно. Ось сам директор звертається з моралями. 

— З першим вересня, зазнаєчка наша! – Діма Марченко піддакнув Фролові, протискаючись до Аріни Давидової.

— Святоша, Святоша! – пішов шепіт й смішок по рядах.

Ліна зробила вигляд, що це її не стосується. Так було простіше: жити, вчитися, спілкуватися. Вона надіялася, що  інцидент  з Новими Заповітами зітреться, як бруд з вікон. Колективна пам’ять доводила протилежне. 

Ната,  її подруга й староста 11-А втихомирювала своїх однокласників.

— Фрол, ще одне слово за «Святошу» – до дєріка за вуха потяну.  

— Хой-хой! — відгризнувся  Альошка. – Берні, чув, Натка в заступниці Святошкині записалася!

— Хой? — Бернштейн  блиснув карими очима. – Занадто сіра пташка для таких почестей! 

— Ал, я не поняв. – Фролов смикнув плечима. Він не завжди розумів тонкі натяки Берні. Це вміння давнього друга  його і сердило, і захоплювало.

— Просто облиште дівчину в спокої і займайтеся своїми справами. – Ал підморгнув Ліні, яка інстинктивно шукала очима того, хто врятував її від «святої» розправи того травневого дня.

— Фрол! Слухай уважно, і не бушуй! – Берні дав другові легкого стусана  

— Та ти чого?! Супермен чи що? Тебе в дєріки треба вибрати! – буркнув Фрол,  відштовхнувши друга.

— Мені роль принца більше подобається, — засміявся Ал.

— Дивись мені,  не шукай Попелюшки на свою голову! – Дімка розсміяся, показавши ряд білосніжних зубів.

— Йому світить лише Арінка.  –  бовкнув Фрол.

Аріна багатозначно глянула на Ала. Він не помітив того, бо дивився на дівчину, яка любила читати Ремарка на гойдалках. 

***

Шкільні будні затягували у вир рутини: уроки, перерви, «вікна» між заняттями. Святом були новенькі в школі.

Одним із таких «новеньких» виявився Сергій Сипко.  Його батьки колесили по всіх світах, тягаючи за собою дітей. Врешті-решт, доля закинула їх до рідного міста й Сергій повернувся до навчання в школу, де колись закінчив початкові класи. 

— Сєрик, наш Сєрик! Сипко! Си-и-ип! — радісно закричав  на весь клас Бернштейн, коли взнав про таку подію. Він радів поверненню свого першого шкільного друга. 

— Ал, дружище, — Сергій, який скидався на братів Кличків, міцно поплескав Бернштейна по плечу. – Ти ще Бернацьким чи Берніченком не став? 

«Сип», як величали Сергія  його друзі, завжди відпускав націоналістичні жарти в бік Ала чи Нати за їхні «ненашенські» прізвища. Батьки Сипа були з «активних». Проте всі боялися називати їх «бандерівцями». Мати справу з приближеними до «золотого коритця» ніхто не хотів.  Лише Ал міг дозволити собі побесідувати з хлопцем щодо питань дискримінації за расовою, етнічною чи релігійною ознакою. Його батьки впливали на те, чи будуть живі й здорові ті, хто занадто нахабно веде себе біля коштовної посудини.

Сергій з малечку був з тих, хто не поважає правила. В царстві ж Ала панував закон і порядок. Був лише один виняток – Святоша.

— А ти непогано тут зажив! – похвала і прихована заздрість звучали в словах Сипа після першого місяця навчання. – Справжній принц! Борець за добро і справедливість?

— Ет, дурницями дівки маються, а хлопці — бавляться, — розповідав про  своє життя Берні, йдучи  з Сипом до зупинки. – А ти? Як ти?

Ал зі своєю начитаністю ставив незручні запитання. Вони були ціною дружби з ним.

— Не забув я Арінки. – сказав глухо Сип. – Ти з нею?

Сипко посипав іскри з очей. Ревнував.

Ал зупинився, довго переминався з ноги на ногу. Не хотілося чіпати болючу тему. Він надіявся, що друг забув її, має якусь дівчину. Аріна з першого класу була закохана в Бернштейна. Давидова переслідувала його останні два роки.  Він тримав оборону ради давньої дружби з Сипом, який то вчився, то не вчився з ними. Та й чутки ходили що літом Арінка почала набиратися досвіду, щоб по-дорослому до Ала підступитися.

Хлопці плескали своїми язиками не гірше базарних баб, підбиваючи Берні скуштувати чи смачна Давидова, як дівчина. 

Берні не хотів мати тісних стосунків з Аріною і ради Сипа і, напевно, ради себе. Не подобалася вона йому — і на тому крапка 

Якось, в тіні старезного шкільного дуба на задньому подвір'ї Аріна своєрідно зізналася йому в коханні, поцілувавши в губи.  Її  ж губи не були смачними. Вони, очевидно, були заціловані. А ще, їх «застукали». Завучка, Анна Фрідріхівна, мамина добра подруга, яка тільки-но відчитала Діму Марченка за бійку з дев'ятикласниками на задньому дворі, побачила «сіє неподобство»! Звісно, батьки обох були негайно повідомлені про неприпустиму в школі поведінку молодих людей.

Тетяна Іллівна Бернштейн давно сватала Аріну своєму синові. Руда красуня, майбутня золота медалістка й єдина донька відомих макіївських бізнесменів Давидових, була завидною партією. Посягання ж на Аріну, а не залицяння на кшталт «цукерки—м'які іграшки—кіно» сприйняла гнівно. Батько, Альфред Готфрідович, взагалі лютував.