Розділ сьомий

Макіївка, Донецька область, 

 Україна, 

серпень 2014

— Пробач.— чоловік шпиганув укол в м'яке місце. Вприснута рідина обпікала все нутро Ліни, змушуючи організм працювати правильно. Судоми поступово проходили, свідомість поверталася. Лише зуби цокотіли, відбиваючи його ім'я.

— Ф-ф-р-р-е-е-д-д?

— Чекаєш когось іншого?

Здавалося це «д» ніяк не бажало зіскочити з тих багатостраждальних зубів. Може, краще вмерти, ніж терпіти його наругу чи то поміч?

— Вода.

Голос Фреда мав магічну владу приводити  до тями, а карі очиці чоловіка вп'ялись в Ліну так, щоб цим поглядом спопелити  її минуле, аби лишився тільки він. Невже вона божеволіє?

—Тут на тумбі вода і ліки. Вип'єш на ніч. Я би залюбки подивився, як ти з цим справишся, але виникли невідкладні справи. Вода і ліки. На кухні є ще булочки з сиром і вчора зварена кава. Якщо знайдеш сили! Все зрозуміло? Їсти привезу ввечері. На гостей не розраховував!

Дівчина кивнула. Сперечатися з небезпечним незнайомцем було марно. 

— Намагайся не втратити свідомість! Мене поруч не буде! — кожне слово відполіроване, продумане. — Цокотіння мине через п'ять-десять хвилин.  Температура спаде якраз. Судом вже ніби  немає...

Він повернувся до виходу. 

— Відвезіть мене додому! — зашепотіла Ліна навздогін Фредові.

 Їй було страшно. Він просто зрозумів у чому її проблема чи знав про неї? Вона його хіба знає? Бо він, здається…

Фред, не обертаючись, кинув:

— Що там вдома?  Робота? Робота — не вовк, в ліс не втече! Особливо зараз!

Слова Фреда кололи серце, так як його щетина  при дотику до її щоки вночі. Він весь такий колючий. Людина-їжак. Навіть не обертається, щоб поговорити по-людськи. Тим більше не дає їй зараз його роздивитися!

В Ліні десь з-під шкіри стала проступати давно забута впертість.

— Вам все смішки…Справді, мені треба бути вдома. Додому! Пустіть!

—Коханий чекає?— Фред аж розвернувся до неї, блиснув очима.

Так колись дивився на Ліну Ал. Вона не забула. Вона всіх рівняла по ньому і ніхто не міг проникнути в її серце. А  Фред? Фред силою впихав себе в її життя. Навіщо?

— Бабуся. 

Ліна занадто берегла себе від кохання. Тепер вона і хотіла би, щоб саме той коханий був поруч, а не…

— Коханий не чекає? Дивно. Бо ти… — він закрив очі, проковтнув слюну.— Що бабуся? Звіт здати потрібно? — знову той недобрий блиск в очах, які здаються такими знайомими.

Ліну дивувало те, як людина, що знає Бога може  з такою злістю говорити про інших людей. А може віра цього військового зводилася до того, щоб не добивати фізично. На емоційний стан вона, очевидно,  не поширюється.

— Інакше бабуся… Бабуся буде хвилюватися. Дайте мені телефон! Мій телефон! — Ліна відмела думки про Фреда, як сміття. Від спілкування з ним не було радості, лише страх та дике бажання вищати.

Лице чоловіка перекосило від цього «бабуся». При слові «телефон» він почав реготати. Відкашлявшись, прохрипів:

— Пробач! Істерика — заразне діло. Телефон, кажеш? При тобі нічого не було! І ще, невже я, будучи злодієм, шив би тебе битих дві години ради того, щоб в тюрму загриміти? Де ж тобі про це подумати, коли всі думки зайняті розмірковуваннями про те, який я поганець!

Фред злився. Дівчина дивилася на нього, як на серійного вбивцю, насильника та не знати в якому поколінні, садиста. Якщо її розпирав страх, то його — неприхована лють.

— Ти справді хочеш до неї? — те, що в нього накипіло всередині, хлюпнуло окропом в душу дівчини, ошпарюючи болючі спогади. — Невже хочеш, щоб стара доглядала за тобою, приводила до тями, вдягала? Чи може кортить секрети розказати, як я тут з тобою мило бесідував у ванній? — він ще трохи й зійшов би на крик. 

«Господи! Невже він знає мою бабусю?» — думка, наче блискавка, спалахнула в змученій свідомості.

— Ті декілька годин, що я буду відсутній, подумай над моїми словами.  І ще, тебе обікрали. Фрол та його хлопці шукають твої документи. Ти не проти, що я з тобою на «ти».  Бо ти все «викаєш». Аж незручно. Однак, після всього веселого між нами, мені ж можна так звертатися до тебе, Ліно Володимирівно? 

«З таким чолов'ягою  краще бути при свідомості й здоровому глузді» — знову блиснуло в голові дівчини.

Фред зробив чотири кроки — і  стояв вже біля неї.  Тіло дівчини покрилося сиротами. Схилившись, Фред прошепотів на вушко:

— Моя доросла дівчинко! Є речі, про які бабусям не варто знати.

Його гаряче дихання обпікало шкіру, випалювало його ім'я, мов татуювання. Він закарбовував себе в її очах, її пам'яті. 

— Якщо тобі покращало настільки, щоб сваритися зі мною, то може  одягнешся сама? — кинув  наостанок, відхиляючись, наче віддираючи себе від неї.— Одяг біля води. Андерстенд?

Ліна кивнула.

— Ще щось?

— Дайте свій мобільний. Ви ж таку річ маєте! Мені треба попередити бабусю…

— Щоб в неї стався інсульт, інфаркт і трагічна смерть? — губи чоловіка скривила посмішка. — Годі істерити! Мені пора! До речі, в морг. 

Знову безшумна хода й грюкання дверима.

Фред лякав і приваблював Ліну.  Її огорнув трепет. Вона ніколи не дозволяла собі думати про когось іншого, крім Александра Бернштейна. Берні був не просто принцем. Він став королем її серця. Тринадцять років вона то відкидала, то леліяла спогади про Ала. Фред їх нещадно виривав. Для чого? 

Ліна  з десятого разу ледве піднялася. Одяг акуратно складений, зверху лежав гребінець і прокладки.

— Не соромиться ні купити, ні причепити! Може він — розведенець? Чи не живе з жінкою? А може це речі чергової коханки? — бурмотіла собі під ніс Ліна. — Напевно, подобаються жінки мого розміру. Господи, чому я думаю, хто йому догоджає?

Шви занили, живіт сердито бурчав. Вона не їла з вчорашнього ранку. Шкандибати на кухню (знати б ще де вона!) не було сили. Лежати з уїдливими думками теж не найкращий варіант. Одягнутися? Куди поспішати? Чолов'яга і так бачив її в чому мати народила! Якби хотів — взяв би силою.