Розділ восьмий

Макіївка, Донецька область,

 Україна 

жовтень 2001

— Пробач! Зачекай! 

Декілька дівчат і двійко не до кінця протверезілих  чоловіків обернулися, щоб подивитися кіно, яке ось-ось обіцяло розпочатися на їх очах.

Ліна стояла, не обертаючись. Вона впізнала його голос, але вражене почуття власної гідності закликало не піддаватися на вибачення. Невже не насміявся?

Ідол упав з п'єдесталу. Лишився «пацан». Таких її тато наказував гнати в шию! Тільки б швидше приїхала маршрутка. Яка-небудь. Тікати потрібно від нього, розвіяти свої дівчачі фантазії, як дим за вітром. Серце згодом заспокоїться, а його слова не будуть викликати сліз. Ще цей рік і принц піде завойовувати славу на військовій чи якійсь іншій кафедрі. 

Ал доторкнувся її плеча.

— Фух! Встиг! Пробач мене! 

Ліна ж стояла, ніби статуя.

—Ти мене чуєш?

У відповідь — мовчання.

— Ей! — юнак розвернув її лицем до себе! — Святоша, ти зелена!

Під'їхала «тридцятка».  Всі почали штовхатися, аби вскочити в переповнені маршрутку. Ал різко взяв Ліну під руку й відтягнув від зупинки та цікавих очей перехожих витріщак.

—Ти хотіла в маршрутку сісти? Здуріла? Тебе ж зараз вирве! — Ал продовжував її тягнути. Не хотів, щоб цей день перетворився для неї у суцільне  цькування та знущання. Він її не захистив! Принизив! Розтоптав. Ради чого?

— В мене є вода!

Ал зняв рюкзак. Дістав пляшку з мінералкою, відкрутив її, підтримуючи подав Ліні.

— Пий!

Ліна заперечно похитала головою.

—Пий! — наказав він громовим голосом.

Ліна послухалася. Зробивши декілька ковтків, тихенько сказала:

— Я не можу пити. Мені зле…

— Тобі варто вміст твого шлунку вивернути назовні! — Ал сказав гірку правду, але не голосом насмішника. Це був радше холодний тон лікаря.

Він зняв рюкзак з плечей дівчини і відвів її в бік. Знявши свою куртку, закрив Ліну від  ласих до «хліба і видовищ» глядачів. 

Ал хотів подумати, чому він так робить і що насправді відчуває до Святоші, але не міг. Вона була поруч. Її беззахисність та слабкість у поєднанні із сильним духом і впертістю настільки його приваблювали, що думки скакали, як гірські кози. І ці їхні ігри були не до добра. Йому вперше хотілося обняти, цілувати і нести на руках дівчину.  Не просто ради забави, а тому що вона йому небайдужа.

Ал поглянув на неї. Ліна була біліша вибіленої стіни. Волосся розтріпалося. Юнак підійшов ближче. Рвота із жовчю свідчила йому про те, що вона нічого не їла зранку, а можливо, й з учора. Тіло хлопця вкрилося холодними краплинами поту, дивлячись на неї. 

Він не стримався. Доторкнувся до щоки, прибрав волосся.

— Я нічого не бачу. — Ліну почало трусити.

«Боже, я довів її до нервового зриву! Я — ідіот, справжнісінький телепень!» — сварив себе подумки Ал. Йому перехотілося бути крутим принцем. Бажав бути людяним.

Берні  накинув куртку, закинув  на спину свій  рюкзак.  На праве плече докинув Лінин. Взявши її під руку, сказав перше, що спало на думку:

— Ходімо! Я не зроблю тобі ніякої шкоди! Знаю, що після всього, що сьогодні сталося, ти розчарована в мені. Не бійся! Тепер я тебе не залишу! Не хвилюйся!  нікому нічого не скажу!

Ліна кивнула головою. Біль був сильнішим, ніж страх перед черговими насмішками чи плітками. На мить їй здалося що це — батько. Її тато завжди говорив: «Не бійся! Я тебе не залишу!».

Батька немає. Є лише цей хлопець, який завжди близько, коли вона у скруті.

Він притишив ходу. Зупинились.

— Все добре. Ми біля хлібного кіоску. — пояснив Ліні.

— Добрий день. Мені булку з сиром та кави з цукром. Так, саме кави, а не мак. — серйозно говорив Але, бачачи, як рука продавщиці по звичці тягнулася до гидкого пійла під назвою «три в одному».

—А  Нескафе хіба краще? — пишнотіла тітонька за прилавком  намагалася впихнути  на дві гривні дорожчий товар.

— Нам потрібно саме воно! — Ал блиснув очицями так, що якби Ліна могла бачити, помітила би спливання десяти кілограм з лиця жінки.

— Бог ти мій! — ще трохи й продавщиця перейшла би на матірну мову.

— Не призивайте імені Господа надаремно. Скільки з мене?

— П'ять гривень і п'ятдесят копійок 

Ал простягнув їй шість.

Взявши гроші й віддавши замовлення, тітонька поспішила закрити віконечко.

Ал постукав.

— Пані, ви нічого не забули?

Продавчиня неохоче віддала п'ятдесят копійок. 

— Хоч би перед дівчиною не показував, який жмот!

— Батько-мати вчили: копійка гривню береже! Зі своєю дівчиною я сам розберуся.

Продавчиня витріщилася на юнака.  Юнак  не мав наміру продовжувати розмову. Він міцніше притиснувши Ліну до себе, відійшов від кіоску. 

Знайшовши місце під деревом, Ал скинув рюкзаки. На свій він посадив Ліну. Сам присів поруч.

— Ем… Я не запам'ятав твого імені…

— Лі-на. —дівчині було важко говорити.

— Ліно! Не бійся! Тобі так зручно? 

Дівчина хитнула головою на знак згоди.

— Ти нічого не їла зранку? Чи може й вчора на дієті була?

Ліна мовчала. Ал знову сердився на себе за свій іронічний тон.

Бернштейн розмішав цукор в каві, поставив біля себе. Розматав булочку й став відщипувати від неї невеликі шматочки.

—Тобі треба поїсти.  Я тебе покормлю. Будь ласка, дозволь потурбуватися про тебе!

— Н-на-ві-ш-ш-що? — цокотіння зубів не віщувало нічого хорошо. Отже в неї починає підніматися температура і можуть бути судоми. Вдома є уколи. Їй треба поспішати.

— Ніколи не бачив голодних дівчат! — намагався пожартувати Ал. 

— Смієшся над моїм безсиллям? — Ліні було не до жартів. Звуки перечіплювалися через зуби, язик.

Ал зніяковіло похнюпив голову.

— Ліно! Я не зі зла. Я не бажаю тебе принизити! Я буваю таким…— він перевів подих,— грубим. В серці в мене інші слова. Напевно, я веду себе так, бо не знаю, що з тобою роботи.

— Зі мною? Робити?— здивування заграло у хворих очах дівчини.