Розділ дев'ятий

Рюкзак Ліни на плечі Ала був його квитком у її світ. Він додав п'ятнадцять хвилин мовчанки, п'ять хвилин тупцяння біля воріт  й півхвилинний погляд очі в очі.

Ліна не знала, що сказати хлопцеві аби вийти з незручного становища, в якому вони перебували. Якось зовсім нечемно закрити двері перед тим, хто відкрив тобі серце. Пропонувати зайти означало би для нього, що вона легкодоступна, прогнати — визнати, що «з дикого краю». Стояти під брамою й мокнути під дощем разом — натякало на прив'язаність і романтику. Ніхто з них не хотів іти першим ні додому, ні в наступ, щоб не образити почуття іншого.

— Зуби на температуру цокотять? Є що випити? Вранці приймала ліки? — раптом засипав питаннями Ал.

— Так… Пила…

— Ти вся тремтиш! 

Ал підійшов ближче. Знову хотів обняти, зігріти.

 Зателенькав Аловий мобільний.

— Це — батько! — Берні побліднів.

Альфред Готфрідович не телефонував  під час уроків. Дзвінок, як і в випадку з Аріною, не віщував нічого доброго. 

Серцем відчував, про Святошу з батьком говоритиме.

— Ліно, пробач. Маю відповісти. Не ображаєшся?

— Ні. Мені пора. 

Дівчина сумно усміхнулась, відійшла на декілька кроків.

Ал неохоче зняв рюкзаки. 

Ліна забрала свій.

— Бережи себе! — прошепотів Ал. Він підійшов, нахилився, щоб поцілувати її.

Ліна ж приклала вказівний палець до його губ.

— Нам не можна! Не можна! Не поспішай! Прошу!

Відійшла, махнула на прощання рукою й заховалася за високою металевою брамою. Її гірчичний колір, викликав відразу та неприємні асоціації. Бідність виглядала з облуплених шматків металевої огорожі. Високі білі хризантеми, акуратно підв'язані біленькими шнурками, намагалися заховати сімейні негаразди Дарченків. 

Телефон продовжував вібрувати.

Ал підняв слухавку.

— Так, тату!

— Що ти витворяєш, Александр Фредерік Бернштейн? Де ти швендяєш? Вся школа гуде, що мій син пішов зваблювати якусь Святошу! Це вони ще не бачили, як ти з нею зажимався! Клепки розгубив?!  

Альфред Готфрідович кричав так, що телефон розривався від його обурення.

— Батьку! Все не так!

— А як? Хочеш сказати, ти сидиш на фізиці, пишеш контрольну? Ха! Хіба не ти не цілував її маленьку дурненьку голівку? Забув, ким батько працює?

Ал кипів. Гнів, образа, гіркота змішалися з тремтінням і млістю від згадки про дотик, обійми, поцілунок, вказівний палець на його губах.

— Не забув!

—Тоді, марш в школу! За фізику я домовився. Відпрацюєш! Зі своїми дружками розберися сам!  Про дівчину — забудь! Надіюсь, женило справ не наробило? Який з тебе в біса буде військовий, коли тільки що будеш робити, то волочитися за бабською юбкою? 

— Я Вас почув! — видавив із себе більш-менш людську відповідь Ал.

— Сину,— м'якше мовив Бернштейн-старший.— Я тебе бачив. Уявляєш, їду по своїх справах в своєму ж районі, а тут мій син з якоюсь дівчинкою…

— І ти подзвонив до класної?

— Так.

— Ти і зараз слідкуєш за мною?

— Правильно міркуєш, хлопче!

— А якби я пішов за нею, що зробив би?  — Бернштейн-старший не очікував такого божевільного запитання  від сина.

— Фред. Не провокуй мене вдаватися до суворих дій. Домашній арешт — пісня, порівняно з тим, як я можу вибити з тебе дурощі. Якщо не хочеш бути маминим синком-кардіологом, доведи мені, що гідний стати військовим! 

— Не чіпай її, будь ласка!

— О, якої ти заспівав! Це ти тримайся від цієї воші подалі! Слухай і запам'ятай: я не бажаю витрачати свій час на пусті розмови. Якщо ти все зрозумів — дуй в школу. Розберися з усім по-тихому.

— Так, батьку!

Альфред Готфрідович поклав слухавку, не прощаючись.

За металевою брамою принишкла Ліна згадувала слова Анни Петрівни. Проблеми через Берні вішалися, як реп'яхи до побитого пса. Чи то хвороба чи то дурощі підбили її на ті солодкі обійми? Відчуття були краще меду. Але яким гірким той мед виявився! 

Говорили, Бернштейни вміли розв'язувати справи тихо. Завдяки цьому таланту набули багатство. Якщо Аловий батько захоче, то «тихо» вирішить її долю. Ніхто не вступиться, ніхто не врятує, ніхто не заплаче за нею. Вона і так нікому не потрібна.

А церква? Чим допоможе пастор або громада? Ліна Дарченко сама шукає біди, дозволяючи собі вольності з хлопцем не зі свого середовища.

Хіба ж мало юнаків на світі? Тим більше, таких як вона? З простих сімей, робітничих.  Добрі, чемні, ввічливі. Справді, як брати. І допомогти завжди раді, і мова спокійна. Слова кривого не почуєш, не говорячи вже про алкоголь та цигарки! Вони хороші, але…Серце можеш переконати у розумному підході до вибору супутника життя, а от змусити його любити тільки розумом — навряд чи. 

Вона закохалась у Берні. Ще б трохи — і він забрав би її перший поцілунок, а може, й всю її. Що зробить його батько? Що робити їй?  

Ліна так і продовжувала стояти зі своїми внутрішніми гризотами допоки цокотіння зубів не підказало, що пора рятувати себе. Вона знала, якщо не зіб'є вчасно температури — можуть прийти судоми. Тому і бути їй самій, і берегти себе теж варто самій. Бабусине «чоловік любить жінку здорову, а сестру багату» пам'ятала добре. Не раз бачила, як ця приказка справджувалась в житті оточуючих її людей.  Не варто себе обманювати! Ал не дурний! Навіщо йому слабке дівча? З такими бавляться, а не будують відносини. От і все кохання, от і вся любов!

Ліна зайшла в холодний дім. Все було німе, байдуже, чуже. Здавалося, теплими й рідними були лише ті дотики, які подарував Александр.

Дівчина швидко переодягнулася у фіолетову флісову піжамку, яку на п'ятнадцятиріччя їй подарувала Наташа, насунула  в'язані шкарпетки й заскочила на свій диван під ковдру, накинувши наверх  ще й одіяло. За своїми роздумами вона ледве не забула про ліки. 

— Як теля нерозумне! — сварила себе Ліна.— Про таких кажуть: її погубило кохання.

Вона ще не знала, що про це «кохання»  пліткує вся школа, а розлючений Ал, використовуючи батьківську науку, почав вирішувати справи по-тихому.