Розділ дванадцятий

Дзвінок сколихнув тишу, яка запанувала в домі Дарченків. Ліна підірвалася з бабусиного крісла. Спросоння не розуміла чи то почулося, чи наяву. Телефон продовжував тілінькати. Ліну  почало трусити. Треба взяти слухавку. Маму розбудить. А вона, коли невиспана, зла як сто голодних вовків.

Підняла, не дихала. Боялася почути суворий голос Алового батька чи ще краще, його матері.

— Алло! Ліно? Алло?

— Наташка! Господи милий! Я так злякалася, коли телефон задзвонив.

Ліна полегшено видихнула в слухавку.

— Алло! Ти що там, не дихала? Чого ти? Ти як? Ал тебе налякав? Щось зробив? Довели, сволоти, що людей шарахаєшся! — телефон розривало від її обурення.

— Ні. Все добре! Все добре! — переконувала себе й подругу Ліна.

— Що ні? Що добре? Я зайду до тебе! Є розмова.

— Краще я до тебе. Мама відпочиває.

— Емм…

Наташа промовчала, що ще одна сволота вернулася полоскати Ліні мізки. Мало того, що бабуся то контролює нещадно, то на самостійне життя лишає! Як каже її мама: «В Дарченків завжди все в крайнощах. Тільки Ліна має хоч трохи здорового глузду, та й той виполоскають, як не мамка, то бабка. Шкода дитини!»

— Буду за п'ять хвилин. Чао. Ложу слухавку.— бадьоріше відповіла Ліна

— Чао-какао! Чекаю!

Ліна заскочила в свою кімнату. Переодягнулася. Заглянула до мами. Та спала напрочуд міцно.

Дівчина  вислизнула з дому. Наташа в незащіпнутій куртці вискочила  їй назустріч. Говорити по телефону  й хоробритися перед подругою було легше, ніж побачити її бліде лице, червоні очиська, сумний погляд на межі віри й порожнечі.

—Лінко! 

Наташа міцно обняла подругу й розплакалася.

— Пробач, що я … — подруга плакала все сильніше.

— Натко,— знайшла в собі сили не розкисати Ліна,— не розводь сирості. Давай в тепло, а то зляжу зовсім. Та й розмова за чашкою чаю приємніша. Твоїх ще нема? 

— Нема, Лінко!  Поїхали у Волноваху, то й з кінцями! Дід машину свою віддає. Опель якийсь!

— Ого! 

— Вивчусь на права, будемо по Донецьку кататися. Може до Києва доїдемо!

Дівчата застрибнули в теплий дім. Там пахло булочками з яблуками й корицею. Разом з цим ароматом тіло лоскотав спокій. В Натки було добре. Тато — веселун, мама-буркотуха і бойова доця — сімейний компот для хорошого настрою.

— Я нічого не принесла до чаю…

— Заспокойся!  Мати переборщила з тістом.  Довелося напекти стільки пирогів, що можна весь Китай накормити! От нащо ти минулого разу торбу яблук приперла? Вона стільки начинки зробила, що довелося із залишків варення варити!

— Пироги твоєї мамки — справжня насолода!

— Ох, Лінко! Всі б такі пироги, як моя мамка пече, пекли. Деякі тільки душу пекти вміють! — зітхнула Натка, пропонуючи подрузі домашні капці. — Лізь на диван, а я принесу  синє одіяло.

— Ого!   

Ліна любила так сидіти з Наташею. Це був своєрідний ритуал і правило. Все, що сказано, сидячи під синім одіялом, повинно залишатися під  таємницею.

— Тобі чорного чаю чи компоту із сушки? Взагалі то є рисовий суп. З м'ясом! Знаю, ти не приходила, моїх батьків соромишся! А вони ж люблять тебе, як свою!

— Знаю! Я не хочу зловживати вашою добротою! Тим більше, у вас гості були! Незручно.

— Ти ж знаєш бабу Настю! Вона завжди всім незадоволена! На неї терпіння треба, як у Господа Бога!

— Я вирішила її не дратувати!

— Тоді йдемо на кухню їсти суп, щоб не дратувати своєю сором'язливістю найкращу подругу! 

— Наталю! 

 Ліна знала сусідку, як облуплену. Коли її несе від  сліз до грізних слів — на підході нервовий зрив. Це свідчило, що в неї шок. Вона намагається приховати цей стан за балачками про те, про се.

— В школі щось сталося? В тебе проблеми через мене? — під синім одіялом можна питати про все відкрито.

— Давай-но по мисці супу втріскаємо, а тоді про школу!  Добре?

— Добре! Кажеш з м'ясом! В будень день? — засміялася Ліна. Наткина мама варила суп чи борщ з м'ясом лише на вихідні, кажучи, що в неділю м'ясо їсти годиться, а в будень — поститься. Вони ж прекрасно знали, що того м'яса, як і молока, на щодень не накупуєш.

На маленькій кухні було тепло, як в літню спеку. Коли пішла газифікація по вулиці, Шима (так всі величали маму Натки, хоча вона Марія) вперлася руками і ногами аби піч лишити. Чоловік не сперечався, а тільки в вуса усміхався, кажучи, що пироги в печі кращі. 

Шимонови були хорошими людьми. Розважливими й добрими. Може що і не подобалося їм в ній, але приймали, не відкидали і не ображали.

— Як в тебе з Алом все пройшло? Хоч вибачився? — розпитувала подруга, щедро наливаючи ароматну іжу.

Ліна стрепенулася. Не очікувала такої розмови.

—Так…

Ната поставила тарілки, нарізала товстими скибками хліб, поставила ближче до Ліни м'ясо.

— Що так? — так само блискавично встромила своє запитання Ната, витримавши смачну паузу.

— Вибачився.

— І все?— Наташа нервово сьорбала суп і крутила дірочки в хлібі.

Ліна намагалася їсти, але апетит зник.

Їй зовсім не хотілося розказувати про блювачку, розмови з Берні, булочку й каву, обійми й поцілунок, дзвінок Алового батька.

— І? — Наташа хотіла знати більше, щоб свої здогадки щодо цікавого шкільного дня або підтвердити, або відкинути.

— Нат, ніякого зваблення не було, якщо ти про це! Він нормальний хлопець!

Неприємний клубок застряг у горлі. Цікавість роз'їдає подругу чи співчуття?

— Лін, я не зі зла.  Їж.  Просто я переживаю за тебе. 

— Просто в школі про нас говорять, так?

— Про вас ..— Ната зробила акцент на «вас», ніби вони з Алом сто років зустрічаються.— Говорили… 

— Сталося ще щось, цікавіше, ніж Святоша?

— Думаю, Бернштейн в тебе втюрився. — голос подруги став діловим, серйозним. — Здається, Ал почав розбиратися з усім тим лайном, в яке він і його дружки тебе щедро опускали два місяці.

Наташа замовкла. В такій гнітючій тиші дівчата з'їли суп, вм'яли по булці, випили по здоровенній чашці компоту.