Розділ тринадцятий

Макіївка, Донецька область,

 Україна,

серпень 2014

Фред вискочив, як ошпарений. Двері невдоволено хлопнули, обрізуючи шлейф його парфуму. Ліна усміхнулась своїм думкам. Чоловік з ароматом кави. Він лякав і заспокоював водночас. Так колись робив Ал. Чи всі чоловіки такі, Ліна не знала. Уникала їх, спілкувалась обмежено. Не знати, хто з них той, хто вирішує справи «по-тихому». Фред з таких. Ліна відчувала це нутром, всіма швами, які він наклав. Скількох він врятував? Скількох прибрав зі шляху тих, кому він служить? І на кого працює?

Наташа наказувала не наробити дурниць. Вона ж в самій гущі подій, які спонукають зробити вибір. Що не обереш — чимось розплатишся. Як не крути, якусь глупоту вчиниш, бо рятівник зажадав поцілунків. Це жарт чи очікування подяки? Як зрозуміти того, кого боїшся?

Ворота клацнули. Фред поїхав? Чи пішов? Чи повернеться до неї? Чи буде цілувати її?

Ліна торкнулася пересохлих розпухлих губ. Цілувати їх — треба бути божевільним, садистом або ж просто голодним до жіночого тіла. В ситуації, в якій вона перебувала, справджувалися дурненька пісенька її шкільних років про солод і голод. В ній немає нічого принадного.

Фредові слова — різкі, дії — бережні.

Його дотики віддають сумом, біллю, невимовним щемом. Не може бути, щоб він ніколи нікого не кохав. Можливо, вона йому когось нагадує? 

Ліна зловила себе на думці, що почала співчувати тому, кого півгодини назад вважала психом. 

Коли приходить співчуття, відходить страх. Зір загострюється, розум починає адекватно реагувати на дійсність. 

Ліна повільно пройшла до кінця коридору. Біля входу в кухню висів телефон. Вона підняла слухавку. Пішли гудки. 

Фред сміявся, коли вона верещала про телефон. Якби він був ненормальним — перерізав би дроти, забив  вікна з усіх боків, закрив її в кімнаті на сім замків. Він просто чекав, коли вона заспокоїться і все роздивиться сама. Хочеш — дзвони в міліцію, хочеш — в швидку. Бажаєш до бабці — будь ласка, до Натки— ще краще! Все так просто і так складно. Тисячі «чому» стрибали надоїдливими тарганами у вчительській голові.

Ліна вже не сумнівалась, що вхідні двері теж відкриті.  Вона  пошкандибала до них і сміливо їх відчинила. 

З подвір'я бухнула спека. Залазила під шкіру, стікала краплинами поту, виїдала сили.

Перед очима розкинувся сад. Змарнілий, зачахлий. Квіти на майстерно зроблених клумбах були схожі на гербарій. Видно, хазяїн вдома рідко, а доглядати величезну територію з височенною огорожею тепер нікому. Тут все дихає сумом, порожнечею. 

Посеред цього посушеного спекою царства,  в тіні  невідомого їй велетенського дерева, свіженькою коричневою фарбою виблискувала лавка-гойдалка. Дивний чоловік ставав зрозумілішим. Гойдалка — місце, де він любить проводити час. Це щось важливе для нього. Можливо, Фред любить тут читати, наприклад, Ремарка чи Паустовського? 

Ліна усміхнулась. 

— Не рівняй по Алові. — наказала сама собі. — Тим більше, ти зовсім не знаєш Фреда!

Ліна про себе відмітила, що стала бачити в суворому незнайомцеві  не диявольське, а людське.  Він змилосердився над нею, як добрий самарянин над побитим подорожнім! Хіба чоловік чіпав її?  Ні, лікував, оберігав, приводив в почуття. Міг взяти її, та не зробив цього! Трохи гримав, але хіба ж зі зла?

Фред міг зірвати поцілунок, але не дозволив собі торкнутися до її уст…

Ліна піднесла вказівний палець до пересохлих губ. 

Вони пам'ятали перший і останній поцілунок в її житті. Його вирвав у неї Александр Бернштейн. 

Ліна змахнула головою. Витерла сльози, які набігли на очі. Спогади приносили біль. 

— Не думай, не згадуй про нього! —знову наказала собі. — Розберися з Фредом! А то що один, що другий до поцілунків завзяті…

Фред. Ні, він ще не цілував її… 

Ліна ще раз потрусила головою! Напевно, добряче гепнулась, якщо в цій голові стало плавати занадто багато думок про любощі! 

Фред правий. Є речі, про які нікому не варто знати. Вони між чоловіком та жінкою… А цей чоловік зробив у її душі коктейль з емоцій і відчуттів. Вишенькою в цій запальній суміші — воля. Дзвони куди хочеш, йди, куди заманеться. Тільки бажання телефонувати  пройшло. Втікати не хотілося. Натомість з'явилася божевільна ідея дочекатися рятівника. Їй необхідно почути нормальні, людські пояснення, що з нею сталося і чому він так поводиться з нею. Все в цьому чоловікові нагадувало їй Ала. 

Перед цією думкою поступилися всі правила, принципи, зобов'язання й заморочки, якими обвішала себе Ліна Дарченко з дитинства. Так, вона не ночувала вдома. Це її право. Від цього вона не стала негідницею. Вона ночувала в домі у незнайомого чоловіка. Це не каже, що вона шукала чоловіка. Він бачив її голою, але не для розваги, а для лікарських маніпуляцій і допомоги. Вони спали разом на одному ліжку, але ж не переспали! Вона ніяка не повія, коханка чи легковажна жінка! З нею трапився нещасний випадок. Таке буває! Те, що допомогу надав чоловік — теж буває!  Те, що сталося і не сталося між ними — це лише їхня таємниця.  Так теж буває. Вона сама себе загнала в консервативні рамки. Сам Господь Бог не такий «затюканий», як вона. Варто з Нього брати приклад! 

 А зараз вона дізнається, що це за чоловік, чого б їй це не коштувало!

Дівчина  повернулася в дім. Роззирнулась навсібіч.  Пройшла по коридорові. Двері в кухню й ванну були відкриті навстіж. 

— Почну з кухні — Ліна дала собі команду не боятися. — Так-с, де тут що?

Ліна говорила сама з собою, щоб додати собі хоробрості. Погляд зачепився за холодильник. Різко відкривши, вона аж охнула. Там не було нічого їстівного. Таблетки, ампули, пакети з якоюсь рідиною, мазі і ще не знати якого сорту ліки… Відпустивши дверцята холодильника, Ліна почала відкривати ті шафки, до яких не потрібно було дотягатися чи присідати.  Історія повторилася. 

— Добре. Він на дієті. — зіронізувала Ліна. — Підемо далі. Може є якийсь складовчик.