Розділ чотирнадцятий

—Ти! Це —ти!— ледве вимовила Ліна після поцілунку, пристрасного, солодкого аж до смерті.

— Я.

Ліна затамувала подих, через мить видихнула йому в шию.  Її тепло полізло на колючі щоки чоловіка й заховалося за вухом. Фред напружився. Йому хотілося меду її вуст ще і ще. Знав, що не можна. Вона не в тому стані. Не його. Він їй чужий…

 Незнайомець, гвалтівник, і ще тисяча епітетів. Для Ліни він був таким спочатку.  За неповну добу, Фред став близьким, майже рідним. Такого боїшся, але з ним не страшно проходити страшне сьогодення. Вона хотіла, щоб він повернувся не просто додому,  а до неї, бо він став тим принцом, який бачив Попелюшку без бального плаття і кришталевих черевичків.  Фред був таким, як Ал… Фред і є Алом! 

Вона притиснулася сильніше, обняла міцніше.

Більше ніякого «ви». І ніяких відмовок. Час бути сміливою. Чи зможе вона?

Серце Ліни калатало від почуттів, сили ж нещадно зникали, будучи виморені спекою, обставинами, очікуваннями. 

Дівчина затремтіла. Фред знав, що так буде. Він був для неї ніким, поки не дозволив собі вихлюпнути почуття й поцілувати її так, як Ал. Він знав, що вона впізнає свою «тиху радість» у теперішньому «монстрові».

Ал. Він помер, коли вона зникла. Лишився Фред з роду Бернштейнів. Холодний, безжалісний до себе, безстрашний до небезпеки, витривалий до нагрузок, терплячий до чужого болю та істерик, які ненавидів всією душею.  Помер Ал, померла ніжність і романтика, померло  бажання кохати. Він нікого не хотів любити так, як Ліну Дарченко. Все що від неї лишилося, Біблія з рожевою закладкою та пам'ять про декілька поцілунків у маківку і вкрадений перший раз у губи. 

— Ліно! Ходімо! Ляжеш. Будь ласка.— Фред забув, коли був таким м'яким. Напевно, тринадцять років назад.

Ліна боялася зрушити з місця. Наче вечорові сутінки, підібралися сумніви. Прийшов страх, що помилилася. Сміливість втекла з тремтячого тіла. 

Може їй, на побиту голову, бажане видалося за дійсне?

Боялася глянути в лице Фредові. А  що як це фантазія грає з нею у злі жарти?

— Глянь на мене! — на межі прохання й наказу звучав його голос. — Подивись! Я — твій! Твій Александр Фредерік Бернштейн.

— Ал… Фредерік?

— Цікавинок в мене теж багато, — мовив м'якше. — Ну? 

Ліна дозволила собі розімкнути обійми, відійти й подивитися на чоловіка. Чорне, як смола, густе волосся, яке зводило з  розуму школярок в ті далекі роки, поріділо й було щедро всіяне срібними нитками. Обличчя ніби загострилося, невеликий ніс, здавалося, став довшим. Під очима залягли сині мішки, а самі очі не мали блиску. Втомлені очі.  Ал був гладко вибритим, Фред — колючим. Порівняно з Алом, худим і спортивним, Фред нині  красувався велетнем, могутнім і сильним. Здавалося, що він за ці роки напився міці, яка розлилася в  широких плечах, дужих руках, швидких ногах. Він лишився привабливим чоловіком, але володів відштовхуючим поглядом та гострою, мов бритва, мовою.  

Вона дивилася і дивилася. Вивчала кожну клітинку його обличчя, переконуючи себе, що він сам дав їй право так розглядати його. Вона не розпусна дівка, вона не пожирає його очима. Вона закарбовує рідні риси обличчя. Їм, після стількох років розлуки, так можна. Не знати, яка в них доля. Їх можуть знову розвести. Вона хоче впізнати його з першого погляду.

Фред усміхнувся. Вона його запам'ятовує. За ці роки він навчився відрізняти людські погляди й читати людей, як книги. Ліна ніколи не хотіла когось звабити. Вона не вміла кліпати очиськами, закушувати спокусливо губки та млосно зітхати. Вона або не дивилася на хлопців, або просто блись — і найсміливіший не може заховати того, що в нього в серці. 

Фред розкинув руки, закликаючи до обіймів. Він робив так лише раз, він робив так для неї. 

Ліна не вагалася. Підійшла. Заховалася в його руках. Це не зваблення й не пропозиція близькості. Так роблять рідні, так роблять люблячі. Їм сьогодні можна. І їх ніхто не осудить. 

Вони стояли мить. Ал її відсторонив від себе.

— Пробач. Я на межі.

— Ой.

Дорослі, закохані, засоромлені.

— Тобі час відпочивати! — Фред запропонував їй пройтися під ручку. 

Вона не знала як до нього підступитися.

— Ех, Ліно! Напевно, після Берні ніхто тебе так не водив!

Він сміявся над собою, втішався тихою радістю, що Ліна берегла все, що було між ними, не дозволяючи комусь затьмарити ці миті кохання.

— Не говори нічого!  Відпочинь! Буде час на розмови.

Фред довів її до кімнати.

Допоміг лягти. Налив води.

— Попий. Поспи. Я заїду до магазину, візьму, що потрібно на перший час для тебе. Може тобі чогось хочеться?

— Побудь зі мною.

Ліні страшенно хотілося спати, але вона чіплялася поглядом за Ала, боячись, що він піде і не повернеться. Знайшовши його, впізнавши його, дівчина не знала як діяти. Єдиний розумний вихід — дати волю емоціям.

Ліна плакала й  втирала сльози. Їй стало байдуже до всього світу. Їй був важливий лише він!  Чи ж можна так? Безумство? Ця неповна доба — злам всього життя. 

Ал підсів до неї, гладив волосся, мовчав. Як вона заспокоїлась, тихо сказав, над чим думав не раз:

— В мене нікого немає і не було, Ліно. Я знаю, ти ніколи не посягала на чуже! Але я ніколи не був чиїмось. Я люблю тебе! Я хочу бути твоїм. Це — зізнання. Можеш обдумати. А зараз мені дійсно пора. Не втечеш? Дочекаєшся?

Фред говорив прямо й щиро. Ліна не любила натяків і гри слів. Він не хотів мучити її. Самому теж не хотілося страждати. 

— Дочекаюся. 

— Можна я тебе поцілую?

— Можна. 

Ліна закрила очі. Фред залишив  поцілунок на чолі.

***

Час йшов, вистукуючи секунди, хвилини. 

Сон Ліни, як рукою зняло. Вона ніби і відпускала Фреда, але слово за словом тримала його.

— Як мені тебе називати? — прошептала Ліна, коли він піднявся іти.

— Можеш Алом, можеш Фредом, а хочеш — Нарваним.

— Нарваним?

— Це довга історія, якось розкажу. — Фред почав смикатись.

— Боюсь, я обуза тобі…— Ліна відчула, як він нервує.