Розділ вісімнадцятий

— Ну, що? Поговоримо! — Віталік хутко завернув, виріс перед Алом взяв його за куртку. Тканина натягнулася, неначе тятива лука. Ох і постріл буде!

— Поговоримо! Тільки спокійно. Без різких рухів!

— Що зробив з Лінкою? 

— Не твоє діло! Відпусти! По-хорошому!

— А ти по-хорошому робиш? Нащо руйнуєш життя дівчині? Їй і так не солодко живеться, ще й ти вчепився до неї.

— Ми самі розберемося!

— Що ти розбереш?  Ми прекрасно знаємо правду, що разом ви не будете! Не паскудь її! Не забивай голову дурницями, не руйнуй її віри. Хай знайде щастя в своєму колі спілкування. Довчиться та вийде заміж за когось їй рівного.

— А вона заміж зібралася?

— Збереться, якщо не будеш біля неї крутитися! Що ти їй можеш дати? Насмішки та зневагу своїх побратимчиків? Травлю зі сторони таких, як Давидова? Я дивуюсь, що ви забули в цій забитій школі! Чого вас не порозпихали по  крутих ліцеях та гімназіях? 

Віталік відпустив Ала, потер свого лоба, очі, сплюнув на землю.

— Що ти знаєш про Ліну? Розказати?

— Намірився — кажи!

— Ліна — небажана дитина, хвороблива  змалечку. Батька немає, загинув на шахті три роки тому. Як був, то першу половину її життя не просихав, другу ж  був занадто релігійним. Це і добре, і ні. Сам побачиш його вплив, як схочеш. Вона живе з матір'ю і бабусею. Ті дві жінки, наче дочки диявола. Вони часто лишають Ліну господарювати як тій поведеться. Де вони вештаються — лиш Господу відомо. Ось майже все це літо дівчина пробула сама. Ти знаєш, що таке заробляти на себе? А вона знає! То під'їзди мила в одному із ЖЕКів на Калініна, то дитя комусь гляділа.  А в тих під'їздах всяке буває! Де тобі про таке знати! І про чужі малі діти — теж! Добре, що хтось з її церкви забрав Ліну в християнський центр. Вона там допомагає в підготовці занять для діток із різними вадами. Вона сильна духом дівчина, хоч фізично слабка. Але і тут є чому дивуватися! Заготовки на зиму цьогоріч сама зробила! Наташка казала, більше сотні банок всякого закрила! Ніякому яблуку чи груші, що валялася на вулиці згнити не дала! А ти думав, вона тільки книжечки по парках читає? 

— Я ще не думав в такому ключі.

— А в якому думав?

— В такому, як і ти про Наташку! — відрізав Бернштейн.

— Ми з Наташею взагалі-то серйозно.

— Я теж серйозно до Ліни!

— Та ти що! Можу побитися об заклад, що до сьогодні і не знав, як ту Святошу звати!

Алові аж дух сперло. Його розчленували словами, різали душу! 

— Хочеш Лінки, тоді тобі доведеться познайомитися з її Богом.— продовжив Віталік.— Будуть з Ним лади — тоді й дівка твоя буде. А поки, раз затесався їй в дружбани, навчи її прийомам самозахисту. Бо твої дурнуваті посіпаки мало що можуть викинути!  Слова про булінг їм до одного місця!

— Знаєш щось? Викладай!

— Нічого конкретного. Тільки по кутках туляться і Святошу обговорюють. Чекай неприємностей не знати звідки. Я би на місці її рідних, перевів би дівчину в іншу школу, щоб не мучилася.

— Я буду її захищати!

— Ти спочатку дружкам своїм пельки заший та руки повідкручуй! Особливо, Марчику, Сипові і Фролові. Засранці вони, і ти такий! Бо з ким поведешся, того наберешся! Я тобі все сказав! Образиш Лінку ти чи твої дружки — морду натовчу. Повір, каратисте! Прості хлопці теж мають таланти, які тобі і не снилися!

— Я тебе почув.

— По руках? — Віталік був серйозний, як ніколи, простягнувши руку для скріплення домовленості.

— По руках! 

Ал потиснув хлопцеві руки. Кісточки пальців хруснули від натиску. Ал вклав  свою відповідь в цей жест. Віталік ледь висмикнув руку. 

— Бувай!

— І тобі всього доброго, Радостєв!

Віталік пішов на зупинку. Ал повернув у провулок, встигнувши побачити хвіст батькового Форда.

Немає старому чим зайнятися, лиш слідкувати за сином! 

Хлопець пришвидшив ходу. Безкінечний бурхливий  день вилився у не менш насичений на події вечір. Єдине бажання — спокійна ніч. Без важких розмов, без емоцій, що за край!

Безсило поплівся додому. Напівдорозі, обминаючи чергову калюжу, усміхнувся: в Ліни гарна фігура, а сукні красивої — нема! Може, пошити їй? Ручна робота. 

— Господи, як будемо ладнати?— Ал послав запитання в небо. — Я не відступлю!

Небо мовчало, капотіло дощем.

Господь знав, яка боротьба його чекає попереду.

***

Заледве дотягнувши додому ноги, Ал поплівся у свою кімнату. Ні їсти, ні пити не хотілося. Навіть ворушитися не було сил. Не вмикав світло. Закинув рюкзак в куток і не перевдягаючись, бухнув на ліжко. Завжди на ніч приймав душ. Чисте тіло — чисті думки. Було не до того. Сон взяв змученого хлопця у свої обійми.

Він не чув як заходив батько, як зміряла температуру мама, як фиркнула Мелісса, що браток захворів від кохання.

Прокинувся Ал опів на дванадцяту дня. 

Він безбожно проспав. Його, за настирливим проханням мами, не будили. Дощ продовжував барабанити по величезних розмірів вікнах.

В Ліному домі такі маленькі віконця! І хатка така, ніби молотком в землю забита. Темнота, чорнота, біднота!

Поплівся в ванну. О, в нього всі зручності! В сестри теж ванна, що троє велетнів улізе! А в яких умовах живе Ліна?

Глянув на поличку, яку мамі привезли з Італії. А там красується німецька зубна паста, польський гель для душу, американська зубна електрощітка, піна для гоління з Ізраїлю! Нічого українського! 

А одягу в нього скільки! Сам Людовік XIV, напевно, не мав стільки нарядів, як він. Фраєр! Ніякого іншого слова не знайшов для себе…

Дивно, що його ніхто не чіпає. Тиша після вчорашньої бурі лякала. Не може бути, щоб батько все лишив як є. 

Ал плеснув холодної води в лице. Прополоскав рота, розлахматив волосся. Наспіх переодягнувся. Вилетів з кімнати, спустився по сходах.  У вітальні шумів пилосмок. Домашніх не було видно. Кухарка Антоніна Романівна щось гримкотіла на кухні. 

— Добрий день, Александре, чого бажаєте?

— Добрий день, Антоніно Романівно! — «викання», донедавна звичне і приємне, тепер гнітило.